Шольц не читає книжок

Однією з головних зовнішньополітичних подій на дипломатичному фронті російсько-української війни став дзвінок поки ще канцлера Німеччини Олафа Шольца президенту Російської Федерації Владіміру Путіну. Дзвінок цей нібито мав на меті повідомити кремлівському диктатору, що всі його сподівання на припинення західної – європейської насамперед – підтримки України даремні.

«Насамперед» тому, що, як стало відомо пізніше, за цим дзвінком стояв ще й прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо. А ще ЗМІ стверджували, що й сам Джо Байден нібито благословив телефонні переговори Шольца з Путіним. Що ж, ми вже побачили, як агресор відреагував на повідомлення від Шольца – потужною (давно такої не було) ракетно-дроновою атакою по території України. Перед нами знову на повен зріст постала проблема можливого відімкнення світла – хоч, звісно, по об’єктах генерації росіяни бити не наважаться, бо це в нинішню пору року переважно атомні електростанції. Та, крім згенерувати, електроенергію ще треба транспортувати кінцевим споживачам. І отут виникають проблеми (для нас) і шанси (для окупантів).

Чому ж Шольц подзвонив Путіну – і чому багато хто з українців чекав від цього дзвінка якихось серйозних наслідків? Ризикну припустити, що це, зокрема, через те, що українці читають не книжки, а різноманітних шарлатанів та «експертів» (різниця між цими двома категоріями стрімко наближається до нуля) у соцмережах. А книжки читати треба. Навіть якщо вони написані мовою країни-агресора.

2015 року російський журналіст Міхаїл Зигарь випустив книжку з промовистою назвою «Вся кремлівська рать. Коротка історія сучасної Росії». Західні ЗМІ це видання в основному покритикували – насамперед за відсутність джерел, на які посилається автор у тих чи інших ситуаціях. А от російські рецензенти – зокрема Боріс Акунін чи умовна білоруска, лауреатка Нобелівської премії з літератури Світлана Алексієвич – оцінили «Всю кремлівську рать» навпаки, досить високо, назвавши чи не найсерйознішим і найінформативнішим дослідженням путінського часу до початку війни.

Звісно, можна довго дискутувати на тему реалістичності всього описаного там. Але принаймні варто прислухатися до людини, яка знала тему, про яку писала, зсередини. І от що цікавого можна прочитати у книжці Зигаря. Стосується ця історія Джорджа Буша-молодшого і його оточення, зокрема держсекретарки США Кондолізи Райс. Кондолізу Райс змусили принизливо чекати в московському готелі, а потім з іншим американським чиновником привезли не в МЗС РФ, а в якийсь сучасний «замок» на легендарній Рубльовці, де кремлівські бонзи сиділи за столами з вином і наїдками. А тодішній секретар Радбезу РФ Сєргєй Іванов нахабно звернувся до Райс на ім’я – Конді, мовляв, сідай, випий з нами.

Чому кремлівське оточення Путіна дозволило собі таке ставлення до представників найпотужнішої країни світу? Причина була в тому, що Буш закінчував свій другий президентський термін – був так званою «кульгавою качкою». У такій ситуації вони вже не мають аж такого авторитету і впливу, як тоді, коли перебувають в зеніті своєї влади. До того ж Буша-молодшого Путін 2001 року ставився, пише Зигарь, як до «воєнного імператора світу». А вже 2006-го, перед виборами до Конгресу – а особливо після них, де республіканці зазнали важкої поразки, – уже відверто насміхався зі свого колишнього кумира. Між іншим, саме після цього уже в лютому 2007 року з’явилася знаменита Мюнхенська промова Путіна – фактичне оголошення Заходу війни, війни, яку світ побачив спочатку у Грузії, а потім в Україні.

Схожою була й ситуація 2000 року, коли на Генасамблеї ООН Путін несподівано різко відповів Клінтону, який через кілька місяців мав піти на політичну пенсію. Ці приклади говорять про те, що Путін поважає чи принаймні ставиться на рівних до тих політиків, які втілюють силу, міць і повноту влади. А що ми бачимо в історії зі Шольцом і не тільки з ним?

Сам канцлер Німеччини – це очевидно всім – уже в лютому після позачергових виборів піде на пенсію. Представники Християнсько-демократичного союзу, який упевнено лідирує у всіх соцопитуваннях, уже заявили, що не проти майбутньої «великої коаліції» із соціал-демократами, але якщо в ній не буде однієї-єдиної людини. Олафа Шольца. Отже, цілком очевидно, що політичного майбутнього в нинішнього поки ще канцлера немає.

Прем’єр Канади Джастін Трюдо на своїй посаді залишатиметься до жовтня наступного року. Але вже зараз зрозуміло, що його Ліберальна партія розгромно програє вибори консерваторам. Ба більше, рейтинги демонструють, що відстань від лібералів до Консервативної партії Канади є більшою, ніж до третьої політсили країни, Нових демократів, лівоцентристів, які в Сенаті зараз взагалі не представлені, а в Палаті громад (нижня палата федерального уряду Канади) мають 25 мандатів із 338 місць загалом.

Із Байденом – усе зрозуміло. Він і сам «кульгава качка» вже давно, у всіх смислах цього поняття, і Демократична партія катастрофічно програла листопадові вибори, віддавши повну владу республіканцям і персонально Дональду Трампу. От і питання – про що Путін буде говорити, про що домовлятися, що обіцятиме цим без п’яти хвилин політичним пенсіонерам? Завтрашній день колективного Заходу – це права влада в США, Канаді й Німеччині (в Італії праві вже керують, в Іспанії до виборів ще майже три роки, але й там правоцентристи з Народної партії лідирують уже понад рік). Саме із цим колективним Заходом, який уже прийшов до влади чи збирається прийти, Кремль і буде говорити, як він вважатиме, на рівних.

То чому ж Шольц таки подзвонив Путіну? Теж не читає книжок, які пояснюють логіку дій Путіна? Найімовірніше, що так, хоча «Вся кремлівська рать» і була перекладена німецькою. Та є ще один момент. Згадайте, як інший політик, Реджеп Ердоган, перед власними виборами, де його шанси вперше за багато років серйозно підважувала опозиція, активно грався в миротворця, заявляючи про бажання посадити Росію й Україну за стіл перемовин. Пройшли вибори – і де тільки й дівся цей дипломатичний ентузіазм Ердогана.

А в Шольца взагалі унікальна ситуація. Нинішня Німеччина зі своєю політичною системою склалася після Другої світової війни. Перші вибори в демократичній, постнацистській ФРН відбулися 1949 року. Відтоді й досі – а пройшло вже рівно два десятки виборів до Бундестагу – два перші місця в рейтингах уподобань німецького суспільства незмінно займали дві «народні» партії: Християнсько-демократичний союз (його результати традиційно рахують разом із союзним Християнсько-соціальним союзом, який діє тільки в Баварії) та Соціал-демократична партія. Довгий час третя сила була лише одна – Вільні демократи, згодом з’явилися «Зелені», об’єднання Німеччини додало нових гравців, у десяті роки з’явилася проросійська «Альтернатива для Німеччини»… Але 1-2 місця завжди були за ХДС/ХСС та СДПН.

Та що ж ми бачимо в соціології під час нинішнього електорального циклу? Уже влітку 2022 року нерішуча позиція есдеків у ситуації з війною в Україні (не тільки в цьому, але для Європи український фактор грає значно більшу роль, ніж для США) довела їх до падіння на третє місце – СДПН обігнали значно рішучіші «Зелені» на чолі з Анналєною Бербок. До нового 2023 року Шольц і Ко дещо поправили ситуацію, але наступне літо принесло іншого опонента – «Альтернативу для Німеччини». І тут уже картина значно печальніша.

Рейтинги есдеків так поповзли вниз, що на початку 2024-го перевага АдН над СДПН вимірювалася мало не двозначним числом – тобто наблизилася до 10%. Про ХДС годі було й говорити – правоцентристи, які нарешті позбавилися меркелівщини й перейшли до рішучої позиції Фрідріха Мерца (цей класичний консерватор штибу Гельмута Коля нарешті дочекався свого часу, отримавши владу в партії після ганьби на виборах-2021), випереджали соціал-демократів майже на 20%.

Зараз ситуація є не настільки провальною для поки ще партії влади, але СДПН досі залишається на третьому місці – і ніяк не може наздогнати «Альтернативу». «Зелені», звісно, уже не загрожують рейтингам партнерів по нинішній коаліції, повернувшись до своєї ролі другорядних політичних гравців – але…

Але уявіть собі, що Олаф Шольц, який став першим з 2005 року канцлером Німеччини від СДПН, увійде в політичну історію країни тим, що саме при ньому есдеки вперше в історії фінішували на виборах нижче другого місця. А найкраще запам’ятовується, як відомо, останнє. Чи ж такого місця на сторінках підручників бажає собі уродженець нижньосаксонського Оснабрюка?

От і доводиться йому, як незадовго перед тим Ердогану, крутитися, як білка в колесі, демонструвати свої миротворчі спроби – щоби встигнути за ті три місяці, які залишилися до виборів, витягнути свою партію на друге місце, хоча б із мінімальною перевагою над ультраправими вискочками зі сходу країни. Тож цей дзвінок до Путіна – він був і не до Путіна, і не для України. Усе це, можемо припустити, потрібно було самому Шольцу – щоб піти на пенсію не остаточно зганьбленим.