Штрихи до маловідомої історії Галичини VIII-X століть

Клуб «Митуса», 23 березня 2012469341

До числа актуальних питань давньої історії та культури нашого краю належить історичний період, що передував появі на політичній арені Галицької ранньофеодальної держави. Більшість істориків схиляється до думки про те, що її початки слід шукати не раніше, як у середині ХІІ ст. [1]. Чи справедливим є таке твердження? Інша частина учених вважає, що ця дата припадає щонайпізніше на середину чи на кінець Х століття, за що їх опоненти несправедливо звинувачували в “удревлении Галичской земли”[2]. І все ж, коли на політичній карті Європи з’явилася Галицька ранньофеодальна держава?

Цілком логічно, що цей період припадає на час, коли Галич уже став центром великокнязівської влади та значних землеволодінь, переважно у північному передгір’ї Карпат, що припадає на кінець Х - початок ХІ ст. Деякі дослідники вважають, що на це вказує повідомлення анонімного літописця угорського короля Бели. В його історії угрів досить детально описана гостинність галицького князя, в якого цілий місяць гостював угорський ватажок Альмус зі своєю військовою дружиною, під час переселення угрів на нові кочовища в Панонію близько 900 року.

            У цьому контексті виникає справедливе запитання, що було підґрунтям на якому сформувалася і розвинулася ранньофеодальна Галицька держава? В цьому випадку історики переважно звертаються до писемних джерел. На жаль, писемні відомості з цього питання є дуже мізерні, а тому не дають жодної відповіді на поставлене питання. Винятком є дуже короткі письмові повідомлення вміщені у «Повісті минулих літ», де йдеться про похід київського князя Володимира Святославовича на ляхи у 981 році та наступний його похід на хорватів у 993 році [3]. З цього випливає, що і ляхи і хорвати були різними народами і проживали на різних територіях та були власниками різних ранньосередньовічних державних утворень.

            Якщо похід на ляхів у 981 р. для війська князя Володимира увінчався успіхом (“пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їх Перемишль, Червен та інші, які є й до сьогодні під Руссю”), то результати військового походу на Хорватів літописцем були “промовчані”, що є свідченням провалу військової операції. Через те, думка більшості істориків про те, що князь Володимир подолав сепаратизм Хорватів і приєднав їх до конфедерації – Київська Русь не витримує жодної критики.

            На користь правильності запропонованої автором статті версії свідчить той факт, що карпатські хорвати володіли унікальною мілітарною потугою (надзвичайно великими, міцно укріпленими градами, аналогів яким не було у тогочасній Європі, особливою організацією оборони, великим досвідом ведення бою у гірських умовах та великою демографічною чисельністю свого населення, яке не так просто було здолати) [4].

            На користь цієї думки свідчить і такий факт, що після кожного підкорення земель руськими князями, на них закладали осередки великокнязівської влади – фортеці в яких жили васали князя і здійснювали його політику. Звичайно про такі об’єкти мало б бути записано у літописах. Проте більш як 100 років після походу князя Володимира на хорватів, у писемних джерелах абсолютно відсутні повідомлення про якісь новоутворені об’єкти, ба більше взагалі про будь-які населені пункти в карпатському регіоні. Такий факт незаперечно свідчить про те, що карпатська земля, у цей час не входила до конфедерації з умовною назвою Давня Русь.

            Іншим досить цікавим джерелом до вивчення передісторії Галицької держави є письмове повідомлення візантійського імператора, історика свого часу, визначного політичного і культурного діяча Європи середини Х ст. - Костянтина VII Парфірогенета (Багрянородного). Так у 31 главі своєї книги “De administrando imperio”, “Про управління імперією” він записав такі рядки: “хрещені хорвати, що живуть у країнах Далмації походять від нехрещених хорватів, що живуть за турками” (уграми). Окрім того у цій главі імператор Візантії зазначає, що ця земля називається Великою, або Білою Хорватією і в загальних рисах подає її опис. Далі імператор зазначає, що слово (термін) хорвати на слов’янській мові означає жителі великої країни. У змісті глави 31 натрапляємо серед іншого, на цікаву інформацію, а саме, що віддаль від цієї країни – Великої (Білої) Хорватії до моря, що зветься чорним - 30 днів. [5]. Виходячи з логіки речей, треба думати, що імператор мав на увазі саме водний шлях до Чорного моря і очевидно від головного центру цієї країни. Таким водним шляхом міг бути лише Дністер.

            Опис Великої Хорватії в книзі імператора Парфірогенета не є таким детальним, та все ж дає загальну уяву про населення карпатського краю, його заняття та контакти з країнами Європи. Підставою для цієї інформації була успішно проведена військова операція з визволення місцевого іллірійського населення від аварського нашестя, яку на прохання візантійського імператора Іраклія здійснило слов’янське військо карпатських (білих) хорватів у 610-620 р.р.

            По завершенню 10-тилітньої війни хорватів з аварами, імператор Візантії Іраклій винагородив слов’янських визволителів великою землею у візантійській провінції Далмація. Незабаром хорвати, що залишилися проживати у Далмації, наприкінці VII ст., прийняли християнство від Риму, а згодом утворили власну державу з назвою Хорватія.

            Паралельно дуже важливим джерелом до вивчення передісторії Галицької ранньосередньовічної держави є корпус арабо-персидських джерел. Як відомо географи Мусульманського світу розпочали свої мандрівки на Захід ще у VII столітті. Серед цих джерел на особливу увагу заслуговує опис країни слов’ян. Авторами цих повідомлень були арабські та персидські географи Ібн-Якуба, Ібн-Русте, Гардізі, Марвазі, Ібн-Хардідбека, Ібн-Фадлана та інші. У своїх працях вони досить стисло описали суспільний лад слов’ян, побут, звичаї та духовну культуру. Дуже важливим у цих відомостях є дані про місцезнаходження – локалізацію країни слов’ян (хорватів). Так віддаль до неї від землі печенігів становить 10 днів шляху, від турків (угрів) – 2 дні шляху. Східні джерела інформують, що у країні слов’ян існують міста, замки (кала), фортеці (хісар). Головне місто країни слов’ян – Джарваб, чи Хорват. Воно є одночасно місцем перебування володаря цієї країни, якого називають царем, а зветься він Святополк чи Святоплук. Повелитель носить корону, їздить на полюддя, збирає данину і всі йому підкоряються. У цьому місті три дні щомісяця відбуваються торги де купують і продають всякі товари. Місто це знаходиться у передгір’ї, звідки видно Карпати [6].

            У другій половині ХІХ на початку ХХ ст. розпочалися дослідження з проблематики білих хорватів. Основою став зміст 31 глави праці імператора Парфірогенета «De administrando imperio». Першими дослідниками стали Я. Головацький, М. Карамзін, Л. Нідерлє, Т. Войцехівський, а згодом Я. Пастернак, М. Смішко, Г. Ловм’янський, Т. Лєвіцький, О. Шахматов, Б. Тимощук, В. Сєдов, О. Купчинський, Л. Войнович і автор статті. Недавно вийшла у світ узагальнююча праця російського ученого А. Майорова під назвою «Великая Хорватия». Переважно головним завданням у цих працях були питання етимології слова хорват, походження назви Велика (Біла) Хорватія. Серед іншого, учені висловлювали концепцію етнічної приналежності хорватів, їх суспільного устрою, рідше матеріальної та духовної культури.

            Щодо назви міста Джарваб, чи Хорват, то польські і російські вчені наприкінці 40-х років минулого століття висловили думку про те, що ним міг бути Краків. Проте у світлі найновіших археологічних досліджень це припущення дуже застаріло.

            У зв’язку з відкриттям автором статті на початку 80-х років минулого століття велетенського городища у селі Стільське Миколаївського району Львівської області та декількох десятків подібних йому, але з суттєво меншими розмірами, кардинально змінило уяву учених про карпатський регіон України, який російська, польська та й чого скривати, українська радянська історіографія тенденційно розглядали, як відсталу периферію чи то Польщі, чи Давньої Русі. В результаті багатолітніх археологічних досліджень вдалося зібрати унікальні археологічні, етнологічні матеріали, які стали якісно новим, об’єктивним джерелом до вивчення історії та культури Карпатського краю, періоду становлення державності. Ця величезна кількість міцно укріплених градів VIII-X століть, що представлена сьогодні – городищами - руїнами давніх громадських центрів, міст, замків, фортець, які містилися у центральній частині Слов’янського світу, на перехресті важливих трансконтинентальних шляхів, що пролягали з мусульманського Сходу у Західну Європу та з Півночі у басейни Чорного та Середземного морів були нездоланною мілітарною потугою. Через те, саме у цьому місці на рубежі VII-VIII cтоліть акумулювався величезний демографічний потенціал, підкріплений вагомим економічним потенціалом та добре зорганізованою політичною організацією. Густа сітка різного роду поселень, у першу чергу укріплених, очевидна соціальна диференціація у хорватському суспільстві, сприяла швидкому розвитку державного утворення.

            У центральній частині описаного регіону, в басейні невеликих річок Зубри, Колодниці, Іловця, Барвінків на рубежі VII-VIII століть складаються сприятливі умови для консолідації більш як півсотні великих і малих поселень, у центрі яких, на домінуючих висотах Бібрсько-Стільської височини зводяться перші укріплення величезного общинного (громадського) центру, який у середині VIII - на початку ІХ століть швидко переростає у величезне місто-мегаполіс з потужною, розгалуженою макроструктурою.

            На початку 80-х років минулого століття провідні учені Радянського Союзу, серед яких визначний учений історик та археолог – академік Борис Рибаков звернулися до Президента Академії наук України – академіка Бориса Патона з рекомендацією про невідкладність створення добре облаштованої постійно діючої археологічної експедиції для всебічного дослідження унікального Стільського городища та аналогічних пам’яток у Верхньому Подністров’ї, що належали літописним хорватам. Тоді на рекомендації провідних учених країни Президія Академії наук Української РСР відреагувала позитивно, створивши постійно діючу Верхньодністрянську археологічну експедицію АН Української РСР, наділивши її довготривалим цільовим фінансуванням, а керівником експедиції призначено автора відкриття Стільського городища – Ореста Корчинського. Археологічні дослідження проводилися з невеликими перервами з 1987 до 2000 р. включно. У результаті встановлено:

1. Городище у селі Стільське Миколаївського району Львівської області є рештками величезного безіменного ранньосередньовічного міста–мегаполіса VIII–Х ст., що міститься у межах території колись заселеної літописними хорватами і ймовірно було їх головним центром – столицею, на що вказує сама назва населеного пункту – Стільське (давня Стольско).

2. Місто-мегаполіс характеризує неймовірно велика, як на той час, укріплена площа 250 га і надзвичайно складна система укріплень, що збереглася у вигляді потужних земляних валів загальною довжиною 10 км, які із зовні обкопані ровами та облаштовані штучними терасами.

3. Встановлено, що давнє місто мало складну трьохчленну соціально-топографічну структуру і складалося з:

   – дитинця (укріпленої князівської фортеці), розташованого на домінуючій висоті 100 м над дзеркалом ріки, від якого зберігся майдан 300 х 500 м (15 га), оточений довкола потужним земляним валом і ровом;

   – укріпленого передмістя площею 235 га, що містилося довкола дитинця і було укріплене потужними земляними валами з оборонними стінами та вежами встановленими на гребеневій частині валу.

   – розгалуженої інфраструктури у вигляді приміських поселень, некрополів, печерних храмів, інших осередків язичницької і християнської релігій, які були розташовані на віддалі від 1-10 км від міста.

            Унікальним явищем інженерної думки цього часу був штучно споруджений на ріці водний шлях довжиною 11 км, що з’єднував місто з головною водною артерією Прикарпаття – Дністром. За допомогою численних земляних гребель і шлюзів були створені унікальні умови для безперешкодного руху невеликих річкових суден, як вниз по течії ріки так і у зворотньому напрямку.

У результаті тривалих робіт, проведених ученими-геофізиками Національної академії наук України підтверджено існування величезних пустот, які на їх думку використовувались давнім населенням у своїх господарських та інших цілях.

      За період з 1981 до 2000 р. розкопано та досліджено 12 тис. м? площі, що становить близько 0,3% від загальної площі городища. У результаті відкрито рештки 30 будівель житлово–господарського та військового призначення. У їх заповненні виявлено археологічні матеріали, представлені предметами побуту, зброєю, обладунком коня і вершника. Всі вони яскраво віддзеркалюють традиції господарства, побуту, житлового і оборонного будівництва місцевого населення –літописних хорватів [7, 8]

      Зважаючи на повну відсутність писемних джерел про карпатський регіон України в епоху раннього середньовіччя, отримані унікальні археологічні матеріали, доповнені даними мікротопонімії, давніми переказами та легендами, започаткували створення якісно нової джерельної бази придатної для відтворення складних процесів державотворення у слов’янському (хорватському) суспільстві, що передувало утворенню Галицької ранньофеодальної держави на рубежі VIII–Х століть. Тому то наукова, історична та культурна цінність Стільського городища є непереоціненною не тільки для вивчення та реконструкції слов’янського (хорватського) суспільства у межах карпатського регіону, але й його значення (впливів) на появу та розвиток перших державних інститутів у Центрально-Східній Європі. 

      Не можна оминути мовчанкою й інший історичний момент пов’язаний зі Стільськом та його історичним довкіллям. Так на початку ХХ століття у ватиканських архівах була віднайдена грекомовна записка, зі змісту якої стало відомо, що у 1328-1331 р.р. у містечку під назвою Стольско, що містилося між містами Галичем і Володимиром існувала резиденція Галицької митрополії. У підтвердження цього Верхньодністрянська археологічна експедиція НАН України відкрита і досліджена велику кількість келій монахів–скитників, висічених у давні часи у скелях пісковиково-вапнякового походження [9].

      З 2001 року Стільське городище визнано пам’яткою національного значення (постанова Кабінету Міністрів України №1761 від 27.12.2001 р.). У 2003 р. Верховна Рада України прийняла постанову №1351–ІV від 27.11.2003 р. про вивчення питання щодо створення на території городища державного історико–культурного заповідника. Цього ж року Прем’єр–міністр України, п. 17 свого доручення №79585 від 23.12.2003 р., зобов’язав відповідні міністерства та відомства й зокрема, Львівську обласну державну адміністрацію підготувати до 01.04.2004 р. необхідну документацію й подати її на затвердження Кабінетом Міністрів України для узаконення рішення про створення державного історико–культурного заповідника.

      На жаль, усупереч міжнародному визнанню унікальної пам’ятки давньої української історії та культури через безвідповідальність окремих посадових осіб, вимоги постанови Верховної Ради України та доручення Прем’єр-міністра України не виконані до сьогоднішнього дня, а наукові дослідження що проводилися у рамках програми НАН України зупинені ще у 2000 році, суб’єкт наукових досліджень – Верхньодністрянську археологічну експедицію НАН України ліквідовано, а учених виставлено “на вулицю”.

      В результаті унікальне природне та історичне середовище Стільського городища швидкоплинно руйнується ерозійними процесами та варварським ставленням заїжджих туристів і місцевого обивателя. Охоронна зона пам’ятки національного значення до сьогоднішнього дня не визначена, відсутні охоронні знаки та режим утримання пам’ятки.

      Але попри все Стільське городище з його неймовірно цікавим історичним та культурним довкіллям надалі залишається вагомим історичним і культурним надбанням українського народу, через те, що пролило світло на цілу історичну епоху VIII–Х ст., що передувала утворенню могутньої ранньофеодальної Галицької, а відтак Галицько-Волинської держави.

 

Література:

1. Котляр Н. 1985

            Формирование территории возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ-ХІІІ вв. К:, Наукова думка 183 с. С. 75-82.

2. Ауліх В. 1976

            З історії долітописного Галича //Дослідження з слов’яно-руської археології. К:,      Наукова думка. С. 120.

3.         Літопис Руський за Іпатським списком (переклад Леоніда Махновця) К:, Дніпро 1989 р.

            С. 49, 68-70.

4.         Корчинський О. 1998

            Нові дані про великі городища у Верхньому Подністров’ї //Галич і Галицька земля. Збірник наукових праць. Київ-Галич 1998. С. 78-82.

5. Багрянородный К. 1991.

            Об управлении империей. Наука, М. 1991. С. 135-141.

6. Lehr-Sp?awi?ski T.

            Problem vi?ljanskih Hrvata //Bijeli Hrvati 1. Maveda-Rjeka, 2006 S. 78.

7. Корчинський О.

      2007. Городище в селі Стільське на Львівщині (Короткий підсумок

досліджень) //Записки Наукового товариства імені Шевченка Том ССLІІІ. Праці Археологічної комісії. Л. С. 490–510

2008. Ранньосередньовічне місто на Верхньому Дністрі // Матеріали і

      дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип.12. С. 267–282.

     

      2009. Пам’ятки язичницької та християнської релігій у селі Дуброва на Львівщині

      // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. Книга 1. Львів-Логос. С. 76-83.

 

      2009. Городища Верхнього Подністров’я – джерело до вивчення історії та

Культури ранньої княжої доби на Прикарпатті //Харьковский археологический сборник. Вип. 4. С. 16–35.

           

            8. Kor?inski O.

      2006.         Ljetopisni Hrvati i problem formiranja dr?avnosti u Prikarpa?u //Bijeli Hrvati

      1. Maveda. Rijeka. S. 31–40.

      2006.         Gradine isto?nih Hrvata u porije?u Gurnega Dnjestra //Bijeli Hrvati 1.

      Maveda. Rijeka. S. 41–59.            

     9. Корчинський О.

      2011.         Печери і печерні комплекси VIII-XIV ст. в м. Миколаєві Львівської області та                     на його околицях. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і                                 Волині. Вип. 15 C. 232-256.

 

Орест Корчинський

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 41

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Гість 6 квітня 2012, 16:08

    Ранее Галичина никогда, ни одного дня не была в составе Российской империи. После раздела в Польше, она 150 лет была в составе Австро-Венгрии – это весьма существенный и важный момент. Во-первых, он очень важен тем, что - это очень долго, 150 лет, - это шест поколений, это бесконечно далеко для любого человека – мы же не знаем нашего пра-пра-дедушку. То есть, они жили 150 лет в условиях, когда немцы были естественными, понятными и привычными руководителями. Население 67 тысяч поляков, 36 тысяч евреев, 21 тысяча униатского вероисповедания, то есть те, которых , скорее всего, можно назвать украинцами, ну, поляки были даже униаты в какой-то степени. А где украинцы?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Hohlokacap 28 березня 2012, 18:00

    із підлюдьским східним елементом. Бо кров Місяця - це необхідне підгрунтя для виконнання ритуалів викликання стародавніх володарів Галичини у місцях сили. "


    Вы - язычник, я уж заметил. Но специфический: оккультное "виконнання ритуалів викликання володарів Галичини у місцях сили" - неплохая бомба под официально декларируемую Соборну Украину, которая позиционируется властями Киева как страна христианской традиции.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Hohlokacap 28 березня 2012, 17:55

    Отличная иллюстрация 100-летней коммуно-свидомой украинизации Малой России. Если русским людям всеми силами государственной пропаганды и террора в течение жизни четырёх поколений внушать, что они украинцы, то оно непременно действует.

    А Запад был заинтересован в расчленении России и русского народа не меньше коммунистов. Конечно, западные "объективные" учёные с готовностью признали наличие новоделанного украинского языка - на то его коммуно-свидомые его и сочиняли.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук