Скандал з «Енергоатомом» і безпека Європи

Чи планує російський диктатор Владімір Путін нападати на Європу, тобто на країни-члени Європейської Унії і НАТО? Це запитання дедалі частіше виникає в інформаційному порядку денному. І чимраз більше з’являється аргументів, щоб відповісти на нього позитивно.

Пригадую, як ще десять років тому в спілкуванні з друзями з Естонії, Латвії чи Литви на тлі російсько-української війни на Донбасі неодноразово чув від них побоювання, що Росія готує напад і на них. Я тоді навіть підтрунював, називав їхні страхи безглуздими й необґрунтованими. Ну, бо ніколи не ризикне Кремль підняти руку на країну-члена НАТО, яка сидить як за Китайським муром – за статтею 5 Вашингтонського договору.

Чи заявив би я таке нині? Аж ніяк. У нинішній ситуації вже немає жодної гарантії, що Кремль стримає якась там стаття. А доказів того, що Путін у якійсь шухляді зберігає план нападу передовсім на Балтію, випливає чимраз більше.

Наше видання вже писало про плани Кремля щодо країн Балтії, які були розроблені ще восени 2021 року. Документ вдалося роздобути групі міжнародних журналістів-розслідувачів, до якої входили співробітники литовської телерадіокомпанії LRT, естонської служби новин Delfi, шведської газети Expressen, лондонського центру журналістських розслідувань Dossier, німецької газети Süddeutsche Zeitung, української газети Kyiv Independent і польської Frontstory.

Плани для кожної країни Балтії складаються з двох частин. У першій описуються потенційні загрози російським інтересам, у другій – кроки, які потрібно вжити для протидії їм. Політичні, військові, військово-технічні та безпекові цілі, торговельно-економічні й гуманітарно-соціальні цілі розділені на три різні часові періоди: короткостроковий (до 2022 року), середньостроковий (до 2025 року) та довгостроковий (до 2030 року).

Документ змальовував дорожню карту радше гібридної війни, де головними дійовими особами мали стати представники російської діаспори, законсервовані агенти Кремля, проросійські організації і партії. Безпосередня інвазія передбачалася тоді лише в крайньому випадку, хоч і не відкидалася.

Проте в новіших планах Кремля безпосереднє вторгнення стає вже невід’ємним елементом. Щоправда, тільки після ґрунтовної підготовки гібридними методами. Десь так, як це було на Донбасі 2014 року.

Один з останніх планів оприлюднив російський Telegram-канал «ВЧК-ОГПУ». Причому в ньому описано наміри не обмежуватися Балтією, а рухатися далі – на Західну Європу. Так, канал цей доволі специфічний, за чутками, контент там створюють колишні російські співробітники спецслужб (хоча, чи бувають вони колишніми?). Утім доволі часто цей канал зливає напрочуд цікаву інформацію від інсайдерів, яка згодом виявляється правдивою. Не дарма зразу ж після оприлюднення каналом згаданого плану нападу на Європу Кремль досить серйозно натиснув на власника Telegram Павла Дурова і змусив його заблокувати «ВЧК-ОГПУ» та знищити весь його контент.

То про що ж там йшлося? Про те, що найближчим часом, імовірно, уже навіть 2026 року Путін розпочне операцію з «демілітаризації НАТО» в Європі. «У цей момент в Росії буде оголошено воєнний стан, буде проведена масова мобілізація, обмеження щодо фінансових операцій і фізичного переміщення осіб» – ідеться в тексті плану. Згідно з ним, допустимі для Путіна людські втрати в такій війні – до 20 мільйонів осіб.

Звучить не зовсім правдоподібно? З одного боку, так. Але з іншого… Пригадуєте, як ще на початку війни аналітики прогнозували, що смерть хоча б 10 тисяч російських військовослужбовців перелякає кремлівських завсідників, підніме російські маси на антивоєнні протести і змусить Путіна припинити безглузду криваву бійню. Але от уже кількість жертв чи то наблизилася, чи вже й перевалила за мільйон, а нічого схожого навіть на тимчасове перемир’я не проглядається. Російський диктатор і далі готовий класти своїх співгромадян тисячами в українську землю.

Чи вказує щось на підготовку в Росії чогось масштабнішого за війну з Україною? У принципі, так. Процитуємо знову «ВЧК-ОГПУ»: «Максимілізовано вливання всіх доступних (включно з відбиранням значних приватних) коштів у військове виробництво на три роки вперед. Бюджет на оборону і спецслужби у відкритій частині вже перевищує 8% ВВП. З урахуванням прихованих в інших напрямках (будівництво, цифровізація, медицина тощо) витрат на військові потреби – військовий бюджет РФ перевищує 12% ВВП РФ (понад 260 млрд дол. США у показниках 2024 року), що перевищує весь ВВП України (190 млрд дол. США) і, зрозуміло, потрібен не для продовження “СВО”, а для військових дій з набагато більшим противником». І це звучить доволі логічно.

Хтось може заперечити, мовляв, актуальні економічні проблеми Росії навряд чи заохотять чинне керівництво до розширення війни. І це правда, економічна ситуація щодень погіршується, зростає інфляція, бюджетний дефіцит б’є небачені досі рекорди, обрізаються під корінь соціальні програми, скасовуються інфраструктурні проєкти, банкрутство підприємств набуває лавиноподібності. Але це як у тому анекдоті про батька-пияка, який після урізання зарплатні заявляє дітям, що тепер не він стане менше пити, а вони стануть менше їсти.

Усі подальші зовнішньо- і внутрішньополітичні рішення в нинішній Росії жорстко залежать від однієї людини – Путіна. Жодних «політбюро 2.0» чи змагань «веж Кремля» більше не існує. Є лише один диктатор, який уже давно живе у своєму відірваному від реальності світі. Тому спрогнозувати його дії й рішення практично неможливо. От, наприклад, набридне йому тупцювати в Україні, відгризаючи по шматочку землі, всіюючи її тисячами трупів російських солдатів, – він візьме й перекине дошку. Тобто рушить завойовувати інші держави. І як він не надто переймався непідготовленістю «СВО» в лютому 2022 року, так йому може бути байдуже, що до війни з НАТО Росія тим більше не готова.

Єдине, що Путіну може відбити бажання воювати далі – це відчутна поразка в Україні. Вона можлива лише за умови зростання боєздатності Збройних Сил України, яка своєю чергою жорстко залежить від західної військової допомоги. Тобто наскільки Захід профінансує озброєння України, настільки він оплатить свій страховий поліс безпеки від російського вторгнення.

А із цим фінансуванням останнім часом виникають певні проблеми. А конкретно – з обіцяним «репараційним кредитом». Суть його – у використанні заморожених активів Центробанку Росії. Відсоткові доходи із цих коштів уже використовуються для фінансування постачання зброї та боєприпасів Україні. А наприкінці вересня Єврокомісія запропонувала виділити за рахунок цих активів позику Києву на суму приблизно 170 млрд євро. Як пояснила президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, схема дасть змогу розпочати підтримку України вже тепер, а кредити погашатимуться тільки в тому випадку, якщо Росія погодиться виплатити компенсацію за збитки від війни.

Таку схему кредитування України планувалося затвердити на саміті Євроунії в Брюсселі 23 жовтня. Проте свої жорсткі застереження висловила Бельгія. А саме в цій країні розташований депозитарій Euroclear, де зберігається основна частина заморожених російських активів. Брюссель остерігається правових наслідків такого кроку й вимагає від інших країн-членів фінансових гарантій. Такі гарантії спершу дали Німеччина, Франція і Норвегія. Остання хоч і не є членом ЄУ, але все ж серйозно ставиться до питання фінансування обороноздатності України й диспонує для цього достатніми коштами. Але згодом Берлін з Парижем тихенько «злилися». Тоді й Осло заявило, що не бажає тягнути цього воза самотужки.

Наразі вирішення питання з «репараційним кредитом» відкладено до грудня, коли відбудеться черговий саміт ЄУ. Паралельно Єврокомісія готує альтернативні пропозиції щодо кредитування України.

Позитивному вирішенню питання може серйозно нашкодити корупційний скандал з «Енергоатомом», у якому замастився і президент України Володимир Зеленський. А через це може постраждати й ціла Україна.

Так, західні лідери наперебій запевняють, що цей скандал не вплине на фінансування України. Але насправді вони лукавлять, бо усвідомлюють, що виборці їм не пробачать збагачування «корумпованого режиму» за їхній рахунок. І допоки Зеленський не продемонструє жорсткої й однозначної політичної волі боротися з корупцією, відчепитися від НАБУ і дозволити йому вільно виконувати свою роботу, доти довіри від західних партнерів він не поверне.