Соціальний ліфт – рятівник держави

«І навіщо тобі той Політех?» – Щиро дивувався колишній колега з футбольної секції, почувши, де я навчаюся. «Ну, здобуду фах, працюватиму інженером», – відповів я, своєю чергою дивуючись його нерозумінню. «За скільки? За 120 рублів на місяць?» – Презирливо промовив він.

Ця розмова відбулася в середині 1980-х. 120 рублів – звична інженерна зарплата, яка з вислугою років могла піднятися на 10, максимум на 20 рублів. «120 рублів» стали таким собі символом безнадії молодого спеціаліста у наддержаві СРСР. Побутував тоді такий анекдот:

Учителька в класі розпитує в учнів, де працюють їхні батьки. В одного – тато завбазою, в іншого – мати директор магазину, у третього – даішник. Тут один учень зізнається, що його батьки – інженери. Клас регоче, а вчителька намагається вгамувати учнів: «Нехороше сміятися з людського горя».

Ситуація справді була драматичною. Вирватися інженерно-технічному працівнику з борозни матеріального животіння було якщо й не неможливо, то надзвичайно складно. От, наприклад, згаданий колега пішов «комерційною лінією»: скуповував речі у заїжджих поляків і продавав їх зі значною накруткою. «Форцовкою» чи «спекуляцією» він, як похвалився, заробляв 100-200 рублів на день – сума зі сфери фантастики для пересічного радянського громадянина.

Хоча ні, не лише так. Були у Радянському Союзі й інші шляхи, чи то пак соціальні ліфти, як ми тепер би їх назвали. Приміром до тої ж Львівської Політехніки щороку навідувалися «купці» з Москви рекрутувати найуспішніших студентів до таких престижних вишів, як МІФІ чи МФТІ. Чим не соціальний ліфт?

Проблема лише в тому, що з 10 тисяч студентів Львівського ордена Леніна Політехнічного інституту імені Ленінського комсомолу лише двійко-трійко могли витягнути щасливий квиток. А хто вже витяг – міг розраховувати на найкращу в країні освіту на найдорожчому обладнанні з найкваліфікованішими викладачами.

Чи було б тоді у молодого фахівця майбутнє забезпечене? Ймовірно, хоча далеко не факт. Непотизм на пострадянському просторі з’явився не вчора, його довго плекали ще в радянські часи. Окрім доброї освіти треба ще було мати надійну батьківську руку. Не зможе син полковника стати генералом, бо в генерала свої діти є – такий був популярний у ті часи жарт, і стосувався він далеко не лише армії.

У часи Перебудови на радянські екрани вийшла кінострічка «Дорогий Едісон». У ньому дуже життєво показано, як один із найкращих випускників престижного вишу опиняється за розподілом  у третьосортному провінційному НДІ. Тоді як його аж ніяк не талановиті однокурсники потрапляють на «блатні» місця завдяки старанням батьків.

Ще один із варіантів для студента, аби вирватися зі 120-рублевої безнадії, – піти «комсомольською лінією»: займатися не так наукою, як громадською роботою з надією вибудувати собі таку-сяку партійну кар’єру. Був шанс потрапити після випуску в райком, а то й міськком комсомолу, з платнею близько 200 рублів. Але знову ж таки, таким шансом могли скористатися лише одиниці з кількох тисяч.

Запитаєте мене: з якою метою я викладаю цю радянську кар’єрну ретроспективу? Певним чином для того, щоб спростувати думку, яка нині активно мусується в пострадянському інформаційному просторі, де з пафосом прославляється соціальний ліфт у СРСР.  Пишні декларації, кампанійщина, красиві окремі приклади не мають нічого спільного з реальною системою соціальних ліфтів.

Я ж би щодо радянського періоду радше говорив про «соціальний гелікоптер» – термін, який час до часу вживають західні журналісти, пишучи про колишню Країну Рад. Тобто система абсолютно безсистемно (перепрошую за каламбур) час до часу закидала нагору молодих людей. Скористатися гелікоптером могли від сили один-двоє з тисячі. Чи можна це назвати соціальним ліфтом? Ну, тоді з таким же успіхом можна стверджувати , що соціальний ліфт існував в усі часи, навіть у первіснообщинному ладі. Адже коли вожака з’їдали дикі звірі, починав рухатись соціальний ліфт, підвозячи на його місце наступника.

У цивілізованому ж світі соціальним ліфтом вважають сукупність постійно діючих механізмів, які підносять людину соціальною драбиною, винагороджуючи в такий спосіб її старання та вміння. Причому механізми ці мають бути доступні для всіх. Чи точніше тих, хто досяг відповідних вимог, аби стати пасажиром цього ліфта. Але вимог цих можна досягнути виключно роботою над собою, тобто самовдосконаленням, а не якимись зовнішніми чинниками.

Про соціальні ліфти можна говорити лише у стабільному суспільстві. Приміром, у постреволюційних Україні та Росії хоч почалися масштабні перетворення «нікого в усе», та все ж ці кар’єрні зростання не мають нічого спільного з класичним соціальним ліфтом. Там радше йшлося про екстрене заповнення кадрової порожнечі.  Те ж саме можна сказати й про СРСР у 1930 роки, коли треба було негайно знайти заміну репресованим.

Повоєнна ж партійна й господарська бюрократія в СРСР вибудовувала довкола себе непрохідні мури, аби лише не дати можливості молодшим і, не дай Боже, ефективнішим фахівцям видертися на вищий рівень. Кадровий застій відчувався в усіх сферах радянського життя. Непрямим свідченням цього стали нескінченні поховання найвищих керівників держави на зламі 1970-1980років. Зрештою відсутність дієвих і «багатомісних» соціальних ліфтів урешті-решт й призвела до логічного розвалу Радянського Союзу.

Чи змінилася ситуація з виникненням незалежних держав? Аніскілечки. Мені заперечать, що на початку 1990 років оновлення кадрів у багатьох сферах таки відбулося. Погоджуюся. Але чи були це соціальні ліфти? Аж ніяк. Тут знову можна говорити про революційне заповнення кадрової порожнечі. Хто встиг – той вскочив. Потяг пішов – двері зачинилися. Жодної системності, тяглості й продуманості у кадровому оновленні не було, нема й поки що не проглядається. 

Єдиний раз в сучасній Україні спроба збудувати реальний і постійно діючий соціальний ліфт відбулася 2005 року, на початках президентства Віктора Ющенка. Одним з ініціаторів цього амбітного проекту виступив тодішній віце-прем’єр з питань європейської інтеграції Олег Рибачук. Його декларації про оновлення управлінських кадрів звучали доволі щиро. Навіть багато молодих українців, котрі встигли здобути освіту за кордоном або ж влаштуватися там на непогану посаду, зважилися на те, щоб повернутися на Батьківщину та замельдуватися до відповідної програми. Про свої тодішні наміри Рибачук розповідав у інтерв’ю ZAXID.NET:

 Я намагався – раз вже не вдається реформувати систему – зробити в неї ін’єкцію європейських фахівців. Я хотів сформувати комітет європейської інтеграції. Це мав бути такий мозковий штаб, від думок про який мені аж дух захоплювало.

Але «українського дива» не сталося – весь проект завершився великим пшиком. Розчарована молодь мусила повертатися туди, звідки приїхала (якщо це ще було можливим). А мислячі люди починали розуміти, що на «помаранчеву» владу очікує безславний кінець. Рибачук виправдовувався:

Але що трапилося: на засіданні уряду, коли я виніс цю пропозицію, ніхто не підтримав створення такого органу – ні уряд, ні прем’єр, ні президент… Виявляється, що ти не можеш працювати у державному органі на якійсь серйозній посаді, якщо маєш менше п’яти років роботи у владі. Але звідки у хлопців з-за кордону досвід роботи в українській владі? В апараті уряду мене запевняли, що штати формуються,  що проводяться конкурси. Насправді ж як поводиться влада? Вона чекає, поки ішак здохне або хан помре. От вони й дочекалися.

Чи за вісім років змінилися правила гри? Хіба що в гірший бік: соціологія засвідчує, що щороку кількість молодих людей, котрі прагнуть виїхати з України, зростає на 5-10%. Звичайно, «соціальні гелікоптери» працюють і нині, дехто їх може хибно сприйняти за соціальні ліфти. От, приміром, зустрів якось знайомого, якого не бачив уже кілька років. Тоді він ще працював охоронцем. Хвалиться: нині вже сидить у кріслі директора інституту. У мене так щелепа й відпала, я ж бо знав, що жодної вищої освіти він не має. А все дуже просто – партія допомогла. Соціальне зростання виглядало так: з простого охоронця в партії – до керівника служби охорони, далі до партійного правління, яке й скерувало «надійну людину» в крісло підконтрольного інституту (створеного за рахунок відповідних зв’язків з колишнього ПТУ).

Соціальний ліфт? Не може називатися соціальним ліфтом той механізм вертикальної соціальної мобільності, який не характеризується постійністю функціонування й масовою доступністю. Візьмімо для прикладу Сполучені Штати, де нині й працює найефективніше соціальний ліфт, забезпечуючи легендарну американську мрію. І сприяють цьому не лише відповідні суспільні інститути, а й наявність мислячої еліти, котра чітко й давно (ще з часів масонських батьків-засновників) усвідомила, що її власне виживання залежить від перманентного притоку свіжої крові.

Американцям вдалося (хай не стовідсотково, але все ж з досить рідкісними винятками) забезпечити основний принцип функціонування соціального ліфта: просування вгору має відбуватися завдяки особистим рисам, а не зовнішнім ресурсам. Якщо цим принципом нехтувати, то ніколи не вдасться забезпечити потрапляння в еліту найефективніших кадрів. Бо тоді все вийде навпаки: здібні люди, відчуваючи несправедливість системи, потраплятимуть по інший бік барикади, формуючи протестний потенціал, який поступово руйнуватиме систему.

У цьому контексті хочу підкреслити, що соціальний ліфт – це не якісь красиві слова, відірвані від реального життя. Це не просто система працевлаштування й соціальної адаптації молоді. Це – серйозний, а можливо, навіть стрижневий чинник суспільної стабільності, функціонування й виживання держави. І тому є маса прикладів з історії: держави, котрі нехтували чинником соціальної вертикальної мобільності, якими б потужними вони не видавалися, врешті-решт сходили з історичної арени. Вони, якщо й не розпадалися, то переживали бурхливі соціальні перипетії й мусили радикально змінювати суспільний лад. 

Чи можливо у принципі створити систему надійних соціальних ліфтів на пострадянському просторі? Важко сказати, чи можливо, але очевидним є те, що необхідно. Життєво необхідно. Видатний радянський детективіст Георгій Вайнер уже в пострадянські часи написав роман «Той, що примножує печаль». Один з його головних героїв – російський олігарх Олександр Серебровський – розповідає своєму колишньому однокласнику план створення масштабної системи соціального зростання для талановитої молоді. Викладаючи амбітний план пошуку й працевлаштування талановитої молоді, він прогнозує:

Сім з десяти наших вигодованців принесуть збитки, на двох – залишимося в нулях. Але один реалізований геній дасть мільярд.

Варто визнати, поки що в Росії чи Україні соціальний ліфт можуть збудувати лише олігархи, котрі навчилися мислити масштабно й стратегічно, котрі формують свої плани розвитку не лише короткотермінові, а й на дальшу перспективу. Можу навіть зробити таке крамольне припущення, що не партії демократичного спрямування, а саме соціальні ліфти, збудовані олігархами, стануть тим механізмом, який перетворить нинішній олігархічний капіталізм на соціально орієнтовану ринкову економіку.