Станіслав Людкевич. Подвійні стандарти історії

Ми завжди заходимо здалеку, коли заводимо мову на теми української культури, так ніби зобов’язані аргументувати актуальність і локалізувати контекст. Ніби так просто не можна почати відразу говорити про симфонії і концерти Людкевича чи критику інтерпретацій. Про таке не прийнято говорити в Україні і навіть відкриття несподіваних сторінок життя ключових постатей культури не дає суспільного резонансу.

Очевидним є те, що самі українці зовсім не знайомі з власною професійною музичною культурою. Ця стаття додає “з порога” кілька штрихів і несподіваних поглядів на “столітнього діда” Станіслава Людкевича, виходячи зі здорової необхідності дискусії про культурні артефакти, персоналії і контекст часу.

Сталось так, що історично українські землі входили у склад різних імперій, і на різних територіях розвиток професійної музики відбувався по-різному та мав різні традиції. Свої особливості, що були пов’язані з політичною, культурною та соціально-економічною ситуацією, він мав і на Галичині.

Станіслав Людкевич (1879-1979) є першим професійним композитором Галичини. За словами музикознавців старшого покоління, зокрема Яреми Якубяка, він є зв’язуючою стилістичною ланкою між Михайлом Вербицьким та новим поколінням галицьких композиторів, таких як Барвінський, Сімович, Колесса, Нижанківський-молодший та Туркевич, хоча він пережив більшість з них. Ця думка має право на існування, але мені здається, що вона свідчить про недостатню обізнаність з партитурами Людкевича.

Найменше хотілось б говорити про місце цього композитора в історії українського мистецтва, адже воно беззаперечне і повторювати «ритуальні танці» стосовно «Прометея» чи «класика» української музики, це те саме, ніби доводити німцям, що Бах є генієм німецького народу. Для популяризації його імені і творчого спадку, це майже нічого не дає, крім нескінченної кількості виконань його «Кавказу» під час Шевченківських днів. Це більше нагадуватиме радянський культ «борця за народ», ніж відкриє живу постать з усіма її неоднозначностями, підйомами чи падіннями. Натомість, дозволимо собі провести кілька історичних паралелей без хронологічної послідовності, поділитись кількома флешбеками, які виникають при ширшому знайомстві з його життям і творчістю.

«Стрілецька рапсодія»

1928 рік. Людкевичу 49 років (нагадаємо, що Людкевич прожив 100 років, 1879-1979). Газета “Діло” від 13.12.1928 року в розділі “Новинки” пише:

“Про ювілейні концерти Товариства ім. М.Лисенка. /.../ Другим твором в програмі концерту буде “Стрілецька Рапсодія”, написана на десятиліття переходу Збруча, в якій автор старається змалювати світлі і трагічні сторінки нашого стрілецтва користуючись мотивами стрілецьких пісень…”

В анонсі не зазначено диригента, але очевидно це міг бути сам автор. Виконував симфонічний оркестр, або як писали тоді - симфонічна оркестра, Інституту Лисенка.

Спробуймо зрозуміти, що це був за оркестр і яке було саме середовище, в якому виник цей оркестр.

Як зазначає музикознавчиня Роксоляна Гавалюк:

“...Від 1919 р. було започатковане створення симфонічного оркестру Музичного товариства ім. М. Лисенка. Стимулом послужило розуміння неможливості в умовах польської окупації запрошувати для участі в концертах українських товариств військові оркестри, як це було прийнято до 1914 р. С. Людкевич, зокрема, опікувався збиранням відповідних музичних інструментів, листуючись із фабриками в Дрездені, Відні, Франкфурті-на-Майні, навіть із таборами полонених воїнів УГА. Музичний гурток одного з таких таборів в Тухлі, наприклад, прислав у подарунок товариству контрабас. Допомагав, імовірно, у пошуках інструментів і З. Лисько, який лише 1920 р. повернувся до Львова з таборів для інтернованих...”.

Історичні реалії того часу. Трохи простої статистики: на Галичині внаслідок польської урядової освітньої програми відбулось скорочення українських шкіл. В 1937 році діяли тільки 352 українські школи, в той час як за часів Австро-Угорщини – 2417.

Друга редакція цієї рапсодії з’явиться в 1958 році. Вона отримає нову назву – “Галицька рапсодія”. Говорити про січових стрільців тоді вже стане заборонено.

Спробуємо перенестись на кілька десятиліть вперед. В іншу історичну епоху.

З ВИСТУПУ КОМПОЗИТОРА А. КОС-АНАТОЛЬСЬКОГО НА ЗБОРАХ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ МІСТА ПРО ТВОРЧІСТЬ ЛЬВІВСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ 27 вересня 1954 р.

“....Зараз завдяки радянській теорії мистецтва — теорії соціалістичного реалізму, кожен композитор свідомий, що він виконує суспільне завдання, що йому приділяється немала увага з боку партії, уряду, з боку народу, як всякому іншому чесному і важливому працівникові на загальному трудовому фронті радянського народу. Ця свідомість надає нам силу і охоту до праці... Живим образом великого ентузіазму, який охопив всіх композиторів в західних областях України, може бути наша гордість — 75-річний композитор Людкевич. Він завжди був зачарований на Схід. Ще у важкі часи Австро-Угорщини, в 1905 р., він свій великий твір на текст Т. Г. Шевченка «Кавказ» присвятив російським революціонерам. Є друкований примірник цього видання 1905 р., він зберігається в консерваторії. Він воскресив традиції ще давнішнього твору композитора М. Вербицького, який працював 100 років тому теж у Львові, який не побоявся в той час написати твір «Гов, до Русі». Мати композитора Людкевича вчилась грати на фортепіано у Михайла Вербицького. Людкевич цей твір відредагував і зараз підготовив до 300-річчя возз’єднання України з Росією, щоб показати, що львівські композитори мають славних предків, які ще в ті часи мали відвагу і мужність співати про дружбу російського і українського народів, а цим вони внесли свій вклад у справу возз’єднання зі Сходом. Цей твір в той час був дуже популярним. Не дивно, що цей композитор Людкевич на одній зустрічі сказав: «За все своє життя я не написав стільки творів, скільки я їх написав зараз, за часів Радянської влади»…

Цілком очевидно, що автор цих слів знав більше і ширше історію музичної Галичини, але в той час говорити про це було небезпечним. - Або ти приймаєш правила гри радянської влади або ти їдеш на Сибір. Варто зауважити що Кос-Анатольський даній промові надає “правильного” трактування, такого як вимагав час. І зрозуміло, що ідеологічна спрямованість, це вимога часу. Він був полум’яним оратором, і все що він говорив звучало переконливо.

«Веснянки»

Цей великий симфонічний твір, на жаль, невідомий ще навіть музикантам, а про ширшу публіку годі й говорити.

Що це за твір? Звернімось до джерела, музичної рецензії композитора Зиновія Лиська, який був присутній на прем’єрному виконанні цього твору у Львові 5 березня 1939 року:

“...Новий симфонічний твір Людкевича "Веснянки" — це фантазія на теми Лисенківських веснянок. Хоч програма не писана, але це твір безперечно програмовий, що музичну побудову має дуже свобідну і як цілість може бути спринятий найкраще тоді, коли створити собі в уяві якусь поетичну чи зорову програму на тему веснянок. З формального боку вдаряє у "Веснянках" Людкевича надзвичайно ріжноманітна і скомплікована ритміка, що орґанічно виплила з народньої ритміки веснянок і місцями попхнула автора аж до експресіоністичних виявів у цьому напрямі. Те саме можна сказати і про дуже барвисту інструментарію та закоханість у бляшаних інструментах. В інших відношеннях, як от у гармоніці, в уживанні довгих рядів секвенцій, тощо, — Людкевич залишився вірний свому давнішому стилеві. Всеж назагал можна з приємністю ствердити, що Людкевич у своїй творчості стилем і темпераментом молодіє…”.

Зверніть увагу на останнє речення. В 1939 році Людкевичу виповнилось 60 років, а автор рецензії зазначає зміну музичної мови і “темпераменту” музичного стилю!

Від себе додамо, що цей твір справді дуже сильно вирізняться серед інших творів Людкевича. Схожого по складності, фактурі, ритміці і стилістиці симфонічного твору, станом на 1939 рік, не написав жоден композитор Галичини.

Цей твір є “каменем спотикання” в теорії про те, що Людкевич стилістично є перехідною ланкою між Вербицьким і новою “празькою школою”. Варто всього лиш один раз почути цей твір.

“60-ліття вічно молодого композитора”

Таку назву має стаття відомого в свій час музикознавця Євгена Цегельського, опублікована 29 січня 1939 року в газеті “Діло”.

Ось вибрані фрагменти:

“Може й ніхто не повірить, що в цьому році нашому славному композиторові шістьдесятиліття. Його бадьора постать, енерґійні рухи і жива діяльність заперечували б таку цифру, якби вона як дата народин не сиділа вже в енцикльопедії та історії музики....

Людкевич має винятково великі композиційні здібности. Киньмо оком хочби на його хорові твори, а почуємо, що якась сила бє із них, щось нас тягне вперед. Він драматик і то бурхливий. А при цьому у нього викінчена композиційна техніка, що в заокругленій цілости, без зайвого перевантаження, без безрадних місць, дає повну приємність, коли вслухуємося в цікаві, подекуди смілі, гармонічні ходи, плястичну інструментацію і звязку мельодію. Недаром чеський музикольоґ д-р Неєдлі в розмові зі мною висловився: "Із ваших композиторів дуже цікавий Станислав Людкевич. Це небуденна індивідуальність".

Маємо вражіння, що Людкевич найкраще почуває себе в симфонічній музиці. Його твори камеральні чи скрипкові подумані орхестрально і якби він жив у середовищі музичнім (а таким середовищем не можна на жаль назвати Львова), де мав би на свої послуги добру симфонічну орхестру і оперу, які виконували б його твори, він мав би сьогодні в історії музики значно популярніше імя. Та замість шукати такого осередка поза Львовом, йому дорожчою була доля нашої галицької музики і він лишився серед своїх, хоч і не мав змоги виконати своїх задумів…”

І ще одна цитата з тієї ж статті:

“...Праця піоніра дуже важка. (мається на увазі те, що Людкевич був першим професійним композитором Галичини, - авт.) Треба безнастанно боротися з недоуками, які не розуміють істинного фахівця. Треба виховувати громадянство для сприймання доброї музики, треба збудити в людей потребу цієї музики. Скільки музика такий мусить зрезиґнувати із своїх особистих потреб і змагань, як часто мусить іти на компроміси, щоб бодай частинно зблизити своє творіння до того, що він уважає за мистецтво. На це треба людини, яка себе пожертвувала б для добра громадянства. І саме це зробив Станіслав Людкевич…”

Радянська окупація

Тепер спробуймо глянути на хронологічний перелік творів Станіслава Людкевича після 1939 року. Згідно загального переліку він написав понад 14 великих симфонічних творів, серед яких симфонічні поеми, три симфонії, скрипковий і фортепіанний концерти та нові редакції творів, які були написані раніше. Що ми знаємо з цієї музики? Питання риторичне. Попри те, що він був визнаний радянською владою, отримував державні нагороди і всі ці твори виконувались, а деякі навіть записувались на платівки, ми до сих пір вважаємо, що Людкевич тільки автор “Кавказу”, “Заповіту”, “Баркароли” (у виконанні сестер Байко), та невеликої кількості фортепіанних опусів.

Чому так? Вирішальну роль тут відіграє доступність нотного матеріалу. Навіть більшість фахівців не здогадуються про існування цих творів. До сих пір немає повного академічного видання опусів Людкевича.

100 років

Зберігся аудіозапис наукової конференції присвяченої 100-літтю Станіслава Людкевича що відбувалась в 1979 році. На ньому можна почути живі голоси, живі емоції, акценти, тони і півтони промов, що виголошувались. Можна вслухатись в живу епоху. Очевидно, що друковане видання цієї конференції не дає і сотої долі розуміння живої атмосфери того часу.

Переслуховуючи цей запис мимовільно звертаєш увагу на один фрагмент, а саме на побіжні коментарі секретаря конференції стосовно регламенту. Він говорить про те, щоб всі чітко дотримувались часу, що виділений на доповіді, тому що в цей день в консерваторії також проводиться республіканське прослуховування конкурсу баяністів і треба встигнути, щоб і вони мали час для репетицій (очевидно, репетиції відбувались в тому ж залі, що й конференція).

Виникає думка, а чи можна уявити собі таку ситуацію, наприклад, на ювілеї Чайковського, Брамса чи Бетховена, коли хтось серед поважних промовців говорить про те, що всім треба встигнути, бо тут ще конкурс баяністів? Напевно, що ні!

Ось він, один із подвійних стандартів нашої історії. Виявити назагал найбільшу пошану, але насправді своїми справами свідчити про щось зовсім інше.

На жаль, і багато років після смерті Людкевича це зачароване коло історії повторюється...

Резюмуючи, хочеться зафіксувати кілька відкритих питань. Що таке успіх митця і яка доля має чекати спадщину ключових українських композторів. Кому цікаві симфонії і концерти Людкевича, як факт, як пратика, як теорія, як історія? Наскільки здоровий цей інтерес, і який би він мав бути якщо б у нас все було добре? Точніше, як він зміниться, коли в нас стане краще.

* стаття написана у співавторстві з директором фестивалю ЛюдкевичFest Тарасом Демком