Стара гвардія міста Лева

Архітектурна перлина, П’ємонт, чи там інтелектуальна, кримінальна і футбольна столиця Західної України… Місто тисячі аптек і найвужчих у світі тротуарів, де рейками заледве бігають ну дуже старезні трамваї… Немолоде місто.

Старе. За віком.

Його інфраструктура - від труб, стін, балконів, трамвайних колій, паркових дерев і до тролейбусів, ресторанних меню, політичних гасел і мистецьких ідей - зношена і потребує капітального ремонту. Або гірше - заміни.

Щоб вижити в місті Лева, потрібно мати сильні ноги, великі плечі, трохи грошей і удачу. Старим тут не місце. Не вписуються вони в цей пафосний історико-архітектурний простір камерного міста, вічно молодого, вічно в русі, енергійного і змантолошеного міста Лева великої епохи підготовки до Євро-2012. Це не кольорова реклама ліків від ревматизму чи псевдогуцульського одягу, чи ще там якоїсь дикої задуми на тлі руїн чи скошеної трави. Старість - це квиток в один кінець.

Здається, повсякденність відкинула старих на задвірки життя. Але парадокс міста Лева в тому, що вони в ньому буквально всюди. І не тільки на мітингах, акціях протесту, «перфомансах» на знак солідарності, чи в перших колонах урочистої ходи з нагоди відкриття чергового пам'ятника, меморіальної дошки, перейменування вулиці і освячення першого каменю: під церкву, котельню, стадіон чи музей... Їхні голоси дуже добре чути в центрі: як співають хром, і хором сперечаються чи сваряться.

Вони - рушійна сила всіх політичних шоу, немає значення під якими прапорами і хто в голові колони. Уявіть собі, що буде, як їх забрати? Хто буде партійну літературу розносити, пити сто грам, намети ставити, грати на гармошці, прасувати стару уніформу якоїсь армії, лізти на трибуну і покладати квіти? Старші люди складають переважну більшість всіх без винятку активних і пасивних учасників, особливо керівного складу національних товариств - від українського, російського до єврейського, угорського. Молоді або виїхали, або їм просто все до...

Політика для ветеранів - це не тільки своєрідний ерзац спілкування. Окрім неї, вони ще й працюють. Навіть в самому центрі - на стометрівці, біля Федорова, біля Франкового університету. Я вже не кажу про базари, церкви і вокзали. Тільки там більшість працюючих людей похилого віку чомусь жінки. Навіть тоді, коли на місто падає ніч, а в жилах туристів і вахтерів закипає алкоголь і на нічну робочу зміну виходять повії, міліціонери і злодії, коли нічний карнавал міста Лева починає зганяти до фонтану людей і молодь, вони тут, в темноті при світлі вуличних ламп і неону продають квіти, співають тужливі пісні, збирають по кущах і лавках склотару, квитки, лагодять колію і людські травми, грають на саксофоні, акордеоні, гітарі і бандурі. Встає сонце, і вони одні з тих, далеко не меншість, хто встає, підмітає, прибирає і навіть миє це місто. А потім, вдень, вони продають сувеніри, газети, яблука, рибу і пиріжки. Вони змушені працювати і виживати. Ми довіряємо їм, коли мова йде про лікарів, вчителів і священників. Стара гвардія, вона заслужила свій авторитет, дипломи і повагу своїми знаннями, вмінням, працьовитістю, відданістю і чесністю.

Старість не асоціюється з багатством. Хоча у Львові, як і всюди, є заможні старші люди, не багато, але є. (Нова-стара номенклатура, підпільні мільйонери, які змогли вкрасти в держави, рантьє і домовласники, різні інші.) Вони відвідують салони краси, фітнес-клуби, театри, ресторани, борделі і навіть книжкові магазини. Майже так, як їх ровесники, які приїздять з-за кордону відвідати колишню батьківщину, предків чи їх могили, відпочити, пізнати світ, розвіятись. Так воно й повинно бути, адже це так і називається - заслужений відпочинок. Люди працювали, заробили, а тепер насолоджується життям, мандруючи світами і пропиваючи останні краплини здоров'я, бажання і суму.

Як химерно це не звучить, але вигляд працюючої людини в літах, - це набагато приємніше, ніж внутрішні двори і лавочки спальних районів, закриті балкони, де вони просто сидять парами, деколи по троє (це ще залежить від архітектури будівлі), і, здається, не знають, що з собою робити. Це набагато краще, ніж лікарні, соціальний транспорт - трамвай, тролейбус, електричка - і, звичайно, цвинтар. Це краще, ніж весь світ в одному вікні чи телевізорі, тому що ноги не несуть і йти немає куди, і самотність. Дика і ядуча самотність, яку розводять безкінечними спогадами, жалями, розповідями про болячки і невдячну молодь, дітей і владу, розмовами з фотографіями, котами, собаками і навіть кактусами. В черзі до лікаря, в ЖЕК чи на цвинтарі.

Невідомо, що гірше: коли сто метрів площі і ти один, в компанії склерозу, ревматизму, депресії або алкоголізму; чи в двокімнатній квартирі три покоління живих людей. «У вас хороші великі сім'ї і старі люди живуть нормальним життям. Їх не викинули, не засунули в санаторії, будинки перестарілих. Вони бачать своїх дітей, вони приводять зі школи своїх внуків. У нас їх ніби немає. У нас процвітає тільки культ молодості», - говорив один хороший американець, захоплений нашою історією, культурою, жінками і ставленням до старості.

Як говорив старий ковбой, не буває поганої старості, просто є кращі роки, є гірші, але все одно на фініші всіх чекає сторож з ключами.

Фото зі сайту ukrtime.com