«Суспільство, яке не розуміє проблем божевілля – приречене»

Кілька днів тому працівники Львівського обласного психоневрологічного диспансеру пікетували обласну раду, висловлюючи незгоду з проектом рішення про приєднання їх медзакладу до психіатричної лікарні, що, на думку медиків, може призвести до ліквідації диспансеру, в якому вони, 230 осіб, працюють, обслуговуючи 15 тисяч пацієнтів.

Медики заявляли, що зміни відбуваються без жодного публічного обговорення, а дізналися вони про це випадково – побачили на сайті ЛОР проект рішення «про реорганізацію шляхом приєднання» за підписом голови обласної ради Олександра Ганущина. Та й узагалі: на їх думку, доля приміщень диспансеру нібито вирішена – будівлі або вже готуються до продажу, або комусь обіцяні на продаж.

Тим часом, керівник департаменту охорони здоров’я Львівської облдержадміністрації ОДА Ірина Микичак, коментуючи питання реорганізації психіатричної служби, посилається на професора Фільца та групу провідних психіатрів, котрі, власне, й розробили концепцію такої реформи кілька років тому, і ця концепція цілком відповідає концепції реформування психіатричної допомоги в Україні.

Одначе Олександр Фільц заявляє, що ніколи не говорив про ліквідацію: «Я говорив, що об'єднання, якщо навіть могло би й бути, то мало б на меті оптимізацію службу». І про це – далі у розмові з професором. А на початку розмови Олександр Фільц пояснив, що функція психоневрологічного диспансеру – здійснювати допомогу пацієнтам, які виписалися з лікарні і перебувають у стані ремісії, а також тих, хто потребує стаціонарного лікування, однак не в умовах психіатричної лікарні, а в середовищі відкритого відділення, тобто осіб з не надто вираженими психічними розладами і які можуть перебувати у таких сприятливих умовах. Це, наприклад, пограничні хворі, хворі з депресіями, з психозами, які не є небезпечні, геронтологічні (старшого віку – ред.) пацієнти.

На скільки місць розрахований диспансер?

Один – на 60 місць, другий – на 70. Я говорю про стаціонари. А ще є денний стаціонар, а ще є поліклініка. Вони розташовані за адресами – вул. Коциловського та Ольги Басараб.

Там великі площі?

Немалі! Також вкладені немалі кошти на облаштування і ремонт приміщень. Всі говорять, що об'єднання лікарні з диспансером – це напрям централізації. Одначе це не зовсім так, як пропонується, принаймні на даний час. Це структурне об'єднання. Але таке структурне об'єднання мало би бути спрямоване на посилення позагоспітальної служби, з чітким розділом потоків. Чому? Та тому, наприклад, що в диспансерні відділення іноді поступають соціальні пацієнти, які просто не мають де жити, але належать місту та області, позбавлених відповідних соціальних ресурсів (як це має місце у світі). І ми їх приймаємо, бо шкода. Вони би мали перебувати у профілізованих установах або ж в лікарні, а у позалікарняних клініках (як у Європі) ми б надавали допомогу контингенту збереженому і не стигматизованому. Бо, знаєте, маємо прекрасний стаціонар, але в ньому лежать важкі інваліди-пацієнти як свого роду «невесела перспектива» для тих, хто намагається вилікуватись.

Нинішні тенденції якраз і полягають у тому, що слід розвивати екстрамуральні (тобто – «поза мурами») стаціонари, що, власне кажучи, і є основою сучасного підходу до «зберігаючого» лікування. Наприклад, одне із них зробити більше для людей літнього віку з психотерапією і психіатрією, а друге – для пограничних і молодших. Або, наприклад, – пограничне і психосоматичне відділення. Або ще, скажімо, «анорексія, депресії і пограничні стани» і «психотичні м'які стани і розлади особистості».

Психіатричні лікарні і психоневрологічний диспансер – це дві різні структури. То чому взагалі виникло питання про об'єднання?

Це тенденція, яка вже має місце в Україні. У багатьох областях створено психіатричні об'єднання. Це Київ, Одеса, Івано-Франківськ, Рівне, Тернопіль, Дніпро, Запоріжжя… Йдеться про необхідність оптимізації структур управління, котрі дублюють одна одну (дві бухгалтерії, два відділи кадрів тощо). Генеральна дирекція мала б управляти стратегічно. А кожна структурна частина – функціонувати як окрема лікувальна одиниця в рамках спільного об’єднання. Це управлінська централізація і одночасно децентралізація надання допомоги. Саме так і є за кордоном. Скажімо, у Німеччині, фахівці якої з нами співпрацюють у програмі реформування, прийшли до цього ще у 80-х роках минулого століття.

А у нас що, у Львові, виходить? Чому не може бути централізації?

Тому що працівники диспансеру вважають, що це означатиме поступове нівелювання спроможностей диспансеру. Але насправді, як мені думається, все це не залежить від того, так вони вважають. Все залежить від того, як здійснювати об'єднання. Натяками на ліквідації передових в Україні клінік управління постійно провокує ситуацію. Виглядає так, що обрана стратегія не відповідає загальноприйнятим принципам здорового глузду. Коли я три роки тому пропонував перші кроки щодо об'єднання, то думав передусім про оптимізацію. А за наявних обставин, я би, радше, сказав, що об’єднуватися у Львові не потрібно – допоки не викристалізується оптимальне бачення.

Про які обставини конкретно йдеться?

При об'єднанні позалікарняні клініки Львова і області можуть перестати існувати. Значна частина пацієнтів може відмовлятись від лікування (згідно із законом), бо Кульпарків має погану славу. А стигматизація і соціальні питання в психіатрії заборонені, адже в психіатрії є не лише медична, а й соціальна складова. На стигматизації душевно хворих «спалилась» не одна соціально-політична система. Зрештою, давно відомо, що культура і суспільство, які не розуміють і не бачать проблем божевілля – приречені. Це значить, що Львів може «увійти в історію» поспішними і неосмисленими у всіх своїх далекосяжних наслідках рішеннями, а крім всього – ще й залишиться без добре налагодженої психіатричної структури. А її не створиш навіть за 3-5 років. І від «перенесення приміщень» пропаде налагоджена система лікування. І чи насправді виграє хтось? Це стане зрозуміло лише через 10-15 років, коли ті, хто реформує сьогодні, вже самі стануть частиною історії міста, можливо, доволі сумною. А львів’яни змушені будуть їхати по медичну допомогу в інші області.

Додам, що на базі диспансеру проведено з 2012 року понад 30 конференцій та семінарів. До нас, зокрема, приїжджав професор Гарі Майерс (директор-опікун п'яти профільних шпиталів у Нью-Йорку), котрий налагоджував нам психотерапевтичну службу, працював з персоналом та лікарями, супервізував роботу з пацієнтами і паралельно викладав теорію. Ми стали унікальними, бо ніде в Україні подібного поєднання психіатрії і психодинамічної психотерапії не існує. По-друге, мені довелося розробляти спеціальну концепцію для амбулаторної і стаціонарної служби, котру я вже представляв в Нью-Йорку в ООН і в Берліні, на конгресі групового аналізу. І її ми успішно застосовували навіть у психлікарні з бійцями АТО, які мали ті чи інші психічні розлади, пов'язані з тяжкими стресами на війні.

Тобто ми не просто вміємо осмислено працювати, а й маємо можливість ділитися нашими напрацюваннями. Крім усього, і це сьогодні неабияк важливо, на базі клінік вчаться волонтери-психологи, і не лише з Львівщини. А вони ще й допомагають пацієнтам своєю соціальною активністю, чого в Україні так бракує. Отож, і це також буде втрачено. А ще з 2011 до 2016 року ми скористались спеціальною партнерською програмою з німцями, і чотири області України (Львівська, Київська, Одеська і Донецька) співпрацювали з колегами, які проводили реформу психіатрії у Німеччині 80-х роках, і це були вагомі обговорення реформи психіатричної служби в Україні. Після п'ятирічної співпраці лише ми, львів’яни, її продовжили – підписали спеціальну угоду, підтриману ЛОДА. І в рамках цієї програми реформування ми якраз і обговорювали питання про доцільність винесення лікувальних підрозділів за межі психлікарень. Тоді ішлося про те (і це також була моя ідея), що в об'єднання цих психлікарень увійдуть стаціонари у Червонограді і Міжгайцях. А тим часом про Червоноград тепер просто забули, Міжгайці судяться. Якось все раптово вивернулось «на лівий бік». І ми нашим щиро переконаним колегам із Німеччини повинні повідомити про те, що все напрацьоване ліквідується, а приміщення позалікарняних клінік, «ймовірно, продаватимуть». А повідомити мусимо, бо вони готуються до наступного офіційного візиту восени.

А угода чинна на який термін?

На два роки, до 2019-го. Нам вже не смішно – нам соромно за себе і за наше реноме. І проблема в тому, що з владою ми не маємо жодного конструктивного діалогу, а поки що лише щось на зразок ультиматумів. А німецькі колеги нам весь час говорили, що їхні діалоги з владою перед прийняттям рішень з реформи галузі тривали до десяти років! Допоки не знаходились виважені консенсусні рішення.

Крім вас, хто це захищає диспансер?

Всі. Чекаємо на подальші кроки і реакцію. Парадокс у тому, що буквально місяць тому на першій в Україні спільній конференції українських лікарів і Всесвітньої асоціації психіатрів у Києві, де обговорювалися питання стратегії розвитку психіатрії, до мене підійшов професор з Німеччини і запропонував укладення загальноєвропейського контракту з диспансером з вивчення ефективності стаціонарного лікування психотерапевтичних і психіатричних хворих. Я відповів: «Добре!». І тепер мушу написати йому: «Перепрошую, бо не впевнений, що клініки збережуться».

Яке відношення має керівництво обласної ради до структури медичних закладів?

Обласна рада зараз є власником медичних установ. Всі фінанси і штатний розпис – у віданні обласної ради. Наприклад, трудова книжка головного лікаря лікарні – в обласній раді. І статути обласних установ зараз переписані так, що вони підлягають обласній раді. І майно, і земля – це компетенція обласної ради. Отже, обласна рада може вирішувати питання і землі, і приміщень на свій розсуд. Тому глузд у обласної ради має бути не лише тверезий, а й обґрунтовано тверезий.

Ви неодноразово говорили про посттравматичний синдром, котрий мають не тільки учасники російсько-української війни, але й люди, які перебувають на тимчасово окупованих територіях. Також цей синдром зачіпає переселенців. Відповідно, й членів сімей всіх вище перелічених категорій. І проблема ще в тому, що він маніфестує себе не відразу, а через кілька років по травмі. Де ті люди лікуватимуться?

Найкращий варіант – спеціальні центри. І це важливо, бо рамкові умови для лікування такого контингенту пацієнтів є вирішальними. Саме тому нам довелось створювати свою концепцію, бо на час 2014–2015 років у Львові не було навіть спеціалізованого психіатричного відділення в окружному госпіталі. Тепер вже є.

Чи не думаєте, що у підсумку влада пояснить вам, що вона просто запанікувала?

Я думаю, що будуть ще різні пояснення та аргументи. Але ж влада дала формальний привід! За будь-яких умов досвідчений голова обласної ради, не маючи в руках ще готового рішення, не мав би заявляти, що це, ймовірно, буде продано. Це, на моє розуміння, політично неправильна заява. До його честі, він швидко її поправив і спростував. І я, і вся психіатрична спільнота реагує на те, що він сказав. А як інакше могло статися, адже заяви публічних вагомих осіб, наділених нині владою, – це не просто висловлювання заради красномовства – це завжди розцінюється як висловлювання, які мають свою доцільність. Тому-то всі і сприйняли це як виклик «Іду на ви».