Як завжди і всюди, в російсько-українській повномасштабній війні найцікавішим для істориків буде нульовий період цього конфлікту. Тобто – усе те, що відбувалося до 24 лютого 2022 року, усе те, завдяки чому, власне кажучи, війна і розпочалася. Очевидно, розуміючи інтерес як сучасників, так і майбутніх поколінь, політичні діячі, так чи інакше причетні до нашої великої війни, намагаються подати свою і не тільки свою участь у тому періоді у вигідному для себе світлі.
Причому мова не тільки про чинних політиків, лідерів держав, а і про тих, хто уже завершив свій шлях у великій політиці – і, здавалося б, може спокійно відпочивати на заслуженій пенсії. Але ні, саме це питання не дає їм спокою. Бо саме воно є, а у майбутньому тим паче стане ключовою темою, крізь призму якої розглядатимуть період їхнього правління.
От і колишня канцлерка Німеччини Анґела Меркель знову нагадала про себе. Та ще й як нагадала. Взяти хоча б місце, де вона зробила скандальну заяву. (Скандальну-скандальну – хоч як би там видання Deutsche Welle не намагалося робити вигляд, що «скандалу нема?») Це сталося в Угорщині, де править чи не головний ЄСівський прихильник Володимира Путіна Віктор Орбан. Але, звісна річ, головною темою скандалу імені фрау Меркель стала не локація, а її заява.
Заява ця справді прозвучала, як грім серед ясного неба. Ангела Меркель фактично заявила, що, мовляв, частина відповідальності (чи навіть провини, як це подало угорське ЗМІ, що і взяло інтерв’ю у політикині на пенсії) за повномасштабну війну в Україні – лежить на деяких країнах Євросоюзу. Ні, не на тих, про які ви зараз подумали, а навпаки – на Польщі та країнах Балтії. Це вони, значить, не погодилися на те, щоб провести такий собі саміт «ЄС-Росія», який би якимось чином розрядив би геополітичну напругу між Росією та Україною і унеможливив війну.
Був там ще пасаж про те, що винен у початку війни ще й коронавірус – бо, бачте, Путіну так не вистачало особистих (а не по відеозв’язку) контактів із західними політиками, що він… так-так, не смійтеся, образився і почав повномасштабне вторгнення на територію України.
Зауважте – усе це говорила не якась там другорядна стендаперка, а серйозна людина. Людина, яка півтора десятиліття очолювала головну країну Європейського Союзу і фактично визначала політику цього наддержавного об’єднання. І не тільки його, а і, скажімо, Північноатлантичного Альянсу, більше відомого як НАТО.
Про НАТО у попередньому абзаці, до речі, згадано не випадково. Бо якщо вже звинувачувати країни Євросоюзу у тому, що вони допустили велику війну Росії проти України – то варто згадати, що механізм цього конфлікту був запущений ще на початку квітня 2008 року. Саме тоді у місті Бухаресті, столиці Румунії, відбувся саміт НАТО, на якому розглядалося питання приєднання до процесу ПДЧ (плану дій щодо членства в Альянсі) двох колишніх радянських республік – України та Грузії.
А ще, нагадаємо, що цей саміт став першим після легендарної Мюнхенської промови Володимира Путіна – тоді російський диктатор у лютому 2007-го на безпековій конференції у столиці Баварії фактично оголосив війну Заходу. Уже тоді ЗМІ писали про небагато-немало початок «нової холодної війни». Але за рік Путін фактично протягнув потрібну йому відмову для України та Грузії на прийняття до НАТО.
От ті країни ЄС, які йому у цьому посприяли, і можна (чи навіть треба) назвати причетними до російської агресії проти України. Та от біда – цією країною якраз і була Німеччина. Якою тоді керувала Анґела Меркель. До речі, перед переможними для її партії, ХДС, виборами 2005 року Меркель перемогла у внутрішньопартійній боротьбі такого собі Фрідріха Мерца – і навіть хотіла викинути його з керівних структур Союзу. Це так, до слова.
Так от, саме Меркель зробила усе, аби Північноатлантичний Альянс не відкрив двері для України. Що, власне кажучи, і стало причиною війни – бо тоді ще ніхто в світі не знав, що Європі просто немає чим оборонятися від московських варварів. А тепер фрау Анґела звинувачує у цьому усіх, крім себе.
«Забуваючи», наприклад, що вона зробила усе, аби Путін протягнув до Німеччини «Північні потоки». Ті самі, які були аж ніяк не економічним, а цілком собі політичним проєктом – по-перше, він вибивав роль України як безальтернативного газового транзитера, по-друге, ще сильніше прив’язував Європу до російського газу, як-то кажуть, садив Євросоюз на газову голку Кремля.
Для цього Меркель, прикриваючись турботою про екологію, фактично знищила атомну енергетику Німеччини – після чого найпотужніша економіка Європи стала залежною і від російського газу, і від французької електроенергії (бо там АЕС як працювали, так і працюють). Як це смішно зараз виглядає, якщо згадати старі передвиборчі лякалки французької ультраправачки Марін Ле Пен – мовляв, Францією керуватиме жінка, або я, або Меркель. Насправді ж усе вийшло зовсім навпаки…
І тепер колишня канцлерка шукає, кого б звинуватити у російській агресії. Бо на саму себе показувати пальцем не дуже хочеться. А можна ж іще й нагадати її відвертий пас Путіну в 2022 році, коли вона навіщось заявила, що, мовляв, Мінські угоди були потрібні тільки для того, аби надати час Україні і таким чином обдурити Кремль. Звісна річ, російський диктатор не міг не використати такі піддавки – а сама ексканцлерін ніби не розуміла, чим обернеться її заява.
Як і нинішні слова фрау… Що ж, можливо, праві були ті, хто називав її – фрау фон Ріббентроп? Бо Анґела Меркель навіщось продовжує грати на руку Кремля уже навіть після відставки. Тільки сильніше закопуючи власну репутацію, уже не стільки для сучасників, скільки для нащадків.
Ми використовуємо