Топографія народної пісні

IQГалина Пагутяк, 6 травня 2013344720
Топографія народної пісні

Український народ в особах невідомих та відомих авторів створив близько мільйона пісень, які гармонізували його надзвичайно складне політичне й суспільне життя, стаючи помічними в особливо важкі моменти. Однак досі немає філософського осмислення народної пісенності, а якщо й були спроби, то вони залишились за стіною цензури.

І ось уже ХХІ сторіччя: глобалізація, європейський вибір, американські мрії, тотальна комерціалізація мистецтва, вкрай несприятлива екологія світової культури, тяжіння до уніфікації під гаслом універсалізму… Більшість народів намагається зберегти і залишити в культурному обігу власні фольклор, прикладне мистецтво, класику, надавши їм непорушного статусу в системі національних вартостей. Натомість в Україні їх відверто принижують і зневажають, або свідомо перетворюють на щось цілковито дикунське і чуже – починаючи від вишиванок і закінчуючи постаттю Тараса Шевченка. Система захисту руйнується не так відвертою цинічною агресією українофобських елементів, не так профанацією високої культури вдаваними патріотами, як байдужістю тих, хто колись жив чи живе на цій неймовірно гарній землі. З якою метою це робиться і чим загрожує живим та ненародженим українцям – здогадатися неважко: культурним упослідженням і наступним виродженням.

Пісні з під-селянської стріхи

Значно легше висміювати селюків за вульгарність, неосвіченість, невибагливий смак, аніж збагнути, як в такому середовищі могли народитися зразки високої поезії та вишукані мелодії, які передаються усною традицією від людини до людини не одне століття. Чомусь найбільшими ненависниками села найчастіше є ті, хто сам вийшов звідти і прагне про це забути. У лихі часи стабільність життєвих устоїв, підпорядкування сезонам природи, переконання в тому, що земля як джерело життя потребує догляду, дратували всіляких революціонерів, авантурників і зголоднілих вояків усіх армій. Сплюндрувати нивку не вважалося злочином, пограбувати селянську родину дощенту, згвалтувати дівчат і жінок – також. І в мирні часи спрацьовані руки викликають відразу в людей, чиї життєві стандарти формують реклама і глянцеві журнали.

Справжні митці знають, що досягнути простоти і природності у творчості – надважке завдання. Природність є основою селянської етики, яка визначає стосунки людини і Сущого, а не стосунки людини й людини, як у загальноприйнятій західноєвропейській філософській традиції. Альберт Швейцер, до речі, – єдиний із мислителів західного світу, хто вважав, що предметом етики має стати розгляд стосунків людини і всіх живих істот. Слово «душа» надто незрозуміле сучасній людині, тому я застосую інше визначення цієї найважливішої функції народної пісні: це усний етичний кодекс народу, що через систему образів впливає на поведінку людини в різних ситуаціях життя, через паралелі з природними явищами встановлюючи гармонійні стосунки з довкіллям. Постійна загроза існуванню вимагала своєрідного психотерапевтичного захисту, який забезпечувала пісня. Думи й пісні-хроніки не лише зберігали пам’ять про минуле, а й давали почуття причетності до великої спільноти – цілого народу, що має єдину мову і територію. Кобзарі і лірники, мандруючи разом з козаками, виконували, по-суті, обов’язки журналістів, не завше об’єктивних. На окупованих територіях їх переслідував уряд. Навіть ще у 30-х роках ХХ сторіччя, коли сталінські опричники  вивезли і розстріляли групу кобзарів.

Важко передбачити, якою буде реакція місцевої влади, коли на Потьомкінських сходах в Одесі чи на севастопольській набережній сяде чоловік з бандурою і почне співати. Не у Москві, там не буде з цим жодних проблем – співака слухатимуть із задоволенням. Іноді мені здається, що ми повернулись у часи брежнєвського застою, коли місцеві партійні холуї методично зачищали все українське. А можливо, ми досі там перебуваємо. І робили це однаково затято що у Львові, що у Києві, що в Одесі. В сучасному контексті маємо на Західній Україні латентне холуйство, прикрите вдаваним патріотизмом, коли роками не поповнюються сільські бібліотеки, самодіяльні актори не мають сценічних костюмів і музичних інструментів, будинки культури руйнуються, немає грошей на ремонт. Зате місцева влада продає землю чужинцям, до яких в кращому разі селяни підуть у найми, а в гіршому – їх проженуть взагалі з батьківської землі. Якою б не видавалася кволою культура сучасного села, однак її повна відсутність призведе до втрати останнього – почуття гідності людей.

 Збирати фольклор – важка праця, яку, на жаль, ніколи не цінували. Перші етнографи в Україні з’являються на початку ХІХ сторіччя, в епоху романтизму. Вони розуміють, що час втікає, що з фізичною смертю носіїв зникають навіки пісні, а деякі з них виникли ще в дохристиянську добу. Терплячи злигодні, глузування й нерозуміння, віддає свої сили збиранню фольклору білоруський шляхтич Адам Чарноцький (1784-1825), відомий як Зоріан Доленга-Ходаковський. За 5 років подорожей Росією, Україною, Білорусією та Польщею він зібрав понад дві тисячі пісень, більшість з яких – українські. Сучасник етнографа, історик польської літератури, Міхал Вишньовський згадує:

Я бачив, з які труднощами стикався Ходаковський, хоч він і знав усі руські та польські діалекти: ходив у обідраній свиті та пригощав горілкою… Нераз замість пісні чув образливе слово… Наш вчений Ходаковський був нерідко посміховиськом не тільки простого люду, а й шляхти та нешляхти, яка вчиться і навчає.

Великий першопроходець слов’янського фольклору інтуїтивно знайшов основні принципи запису пісень, які використовують досі: фонетичну транскрипцію, місце і дату запису. Його спадщина досі не опублікована повністю. Власне, опублікована лише невелика частина. У 1818 році у Львові виходить у світ його абсолютно новаторська стаття «Про слов’янщину перед християнством» польською мовою. Перемишль, Рава-Руська, Потелич, Крехів, Жовква, і врешті зупинка у Львові – ось галицький маршрут Доленги-Ходаковського. Загалом – 9 місяців збиральництва, серед якого дослідник вважав найціннішим здобутком народні пісні: «Останні зберегли велику поетичну красу, виконуються на своїй мові та мають тисячі зменшувальних слів, створюють вони образи, гідні загального захоплення». Його записи українських пісень видані були 1974 року мізерним накладом, як на ті часи, і доволі халтурно, як на академічне видання. Один із зшитків Зоріана Доленги-Ходаковського називався «Пісні з-під селянської стріхи».

За радянських часів видавали збірники фольклорних записів українських письменників, де стерті були не лише фонетичні, а й діалектні особливості. Діалект є основним джерелом збагачення мови. Це знає кожен філолог, але наші письменники давно не спілкуються із простими смертними, не є носіями живої мови, вважаючи, що можна збагатити мову запровадженням суржику й вульгаризмів. Скидається на те, що в Україні забули і вчені, і письменники, і журналісти, що слід дбати і про еталон мови – її найшляхетнішу версію. Мова приречена на деградацію, якщо немає еталону і чіткого, обов’язкового для всіх правопису зі статусом Закону. Такий самий еталон повинна мати й народна пісня.

 Чомусь вважається не на часі оцифрування і створення бази даних українського фольклору, де була б зафіксована навіки кожна записана пісня. Принаймні, я ніколи не чула про таку ідею, яка б довела спроможність нашої культури підтримувати свій тонус серед інших культур, принаймні те покоління, яке зробило б цю справу, мало б чим виправдатись перед Богом.

Серед еліти

Українська народна пісня, вимита із родючого селянського чорнозему, вигнана з-під солом’яних стріх, уже стала елітарним продуктом. Можливо, вона могла би бути комерційно вигідною, розширивши коло своїх прихильників, якби не саме призначення масової культури робити акцент на низьких інстинктах, обслуговувати консумоване суспільство, яким можна легко маніпулювати. Народна пісня здатна втратити свої високі мистецькі риси, якщо брутально вирвати її з природного оточення. На ринку не бракує дисків із записами народних пісень, однак для них характерний дуже низький рівень виконання. Експерименти рокгуртів доводять, що більшість із них елементарно не відчуває народної пісні. Українці втрачають те, чим колись так пишались: голоси. І вишкіл, бо старі педагоги вмирають, а молоді просто не можуть вижити. На розкрутку виконавців, які з’являються з народу, а не в родинах професорів, немає спонсорів, бо це не шоу-бізнес, де з кого завгодно можуть зробити поп-зірку.

  

Молодше покоління виростає, фактично, не чуючи ніде народної пісні: ні в телевізорі, ні на вулиці. Існує надзвичайно вузьке коло людей, які купують дорогі диски виконавців минулого, займаються кобзарством, організовують етнофестивалі чи освоюють старовинні українські музичні інструменти, створюють фонотеки на сайтах. Вони наразі є єдиними хранителями народної пісні. Сучасна фольклористика – це недобиток радянської етнографії, упослідженої пасербиці гуманітарної науки. Збирачі фольклору – це вже майже фантастика. Єдине, що мені вдалося знайти, – це виданий ще 1998 року збірник пісень «Фольклорні матеріали з отчого краю», впорядкований Василем та Ганною Сокіл під грифом Інституту народознавства НАН України. Зібрані пісні із трьох бойківських сіл на Сколівщині, записи зроблено з дотриманням усіх наукових вимог, з додатком нот до кожної пісні. Наклад не вказано, видано за гроші місцевих меценатів. Сільські виконавці саморганізовуються, створюють ансамблі, але крім ентофестивалів, куди вони їздять, дорога для них закрита всюди. Як правило, на радіо, і тим більше телебачення, вони не потрапляють, на велику сцену також, дисків у них власних немає.

 У світі

Є ще один цікавий аспект народної пісні – міжнаціональний. «Щедрик» в обробці Миколи Леонтовича, вбитого червоними комісарами, став різдвяною мелодією номер один у світі.

Часом одна й та сама пісня ставала спільним надбанням двох народів, як-от «Гей, соколи» Тимка Падури (1801-1871), мандрівного поета-торбаніста та лірника з Київщини, літератора, що писав польською та українською мовами. Наші народи досі живуть із почуттям взаємної кривди, проте зі спільною піснею.

 Інша назва цієї пісні «Україна».

А ось цю пісню співають любавицькі хасиди в Нью-Йорку і в усьому світі. За винятком кількох слів на їдиші, текст – повністю український. «Став я піту» – це не пісня, а нігун – релігійний наспів, в якому домінує мелодія, а слова можуть бути, а можуть не бути взагалі. Очевидно, в основу цього нігуну покладена українська народна пісня. Євреї співають його, не знаючи української мови. В мелодії дивовижної краси переплетені українські та єврейські мотиви.

Пісню, на відміну від історії чи землі, неможливо привласнити. Вона живе довго й щасливо, якщо лине через кордони й континенти, якщо кожен народ вкладає у неї частку своєї душі, не забуває і шанує. В Україні народна пісня, на жаль, стає все менш доступною, зазнає утисків і кривди найперше від тих, хто хоче, аби вона заснула навіки.

…Кілька років тому нас, групу письменників, в американському місті Сан-Дієго знайшла пані Ольга, донька українських емігрантів, що прибули туди ще у 20-ті роки. Вона не знала української мови, лише початок пісні, яку співала їй маленькій мати «На вулиці скрипка грає». Вона навіть запам’ятала мелодію.То було все, що залишилось цій 80-річній жінці від України – місця, де вона ніколи не була. І батькова метрика –Василь Мисливчик, 1891 року народження, с.Корчин Рава-Руського повіту.

 Ось ця пісня в сучасному виконанні:

 

Над прірвою

Сприйняття народної пісні у кожного індивідуальне – глибоке чи плитке. Для когось настає момент розуміння, що пісня – це не лише поєднання слів і мелодії, а й своєрідне кодування, яке допомагає нам повернутися до єдиного нашого топосу – коріння: хоч би де ми були, і ким стали.

Для іншого фольк – обридла пилюка, яку треба витерти, щоб не заважала навести європейський глянець. На тлі подій, новин, проблем сучасності народна пісня видається такою малозначною, непотрібною. Але хтозна – можливо, ще колись вона стане нам у нагоді, стане Всім.

Я постою на крае бездны, и вдруг пойму, сломясь в тоске, что все на свете – только песня на украинском языке.

( Леонід Кисельов)

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 20

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • lewit 13 травня 2013, 17:26

    Богоявленський монастир...
    Вiтаю, Мирослава!... Я Жданкiна знав з юностi, талантiще неперевершене, тому i вважаю, що вiн достойний, принаймi державного рiвня популярностi, но... це ще одна втрата для Украiни (на превеликий жаль)...

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Мирослава 13 травня 2013, 14:40

    Чому ж? Жданкін отримав гран-прі 1 фестивалю "Червона рута" в Чернівцях, кілька років концертував, а потім пішов у монастир.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Д_Михайлович 11 травня 2013, 22:06

    Не час скиглити про загублену "нарордну пісню", котрій нібито ніхто не робить "промоції". Все що треба, давно було зроблено - щойно як "клятий Союз" розпався, 90 чи 91 року запис, доброї якості, львівський гурт "Не журись", альбом "Повіяв вітер степови" - героїчний епос УСС.
    Жіночий вокал понад всяким порівнянням: "Заквітчали дівчатонька". А також рекомендую до прослуховання, можна завантажити в інтернеті:
    "Ой зацвіла черемха зацвіла"
    "Питається вітер в смерті"
    "Ой впав стрілець" та ін. Вельми рекомендую.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук