Тренд еміграції у медіапросторі
IQ

Тренд еміграції у медіапросторі

До дискусій навколо статті Юлії Мостової «Не зрікаються в любові»

Любко Петренко, 21 серпня 201719414

«О, Юля Мостова! Нарешті, це ж скільки часу вона не з’являлася, десь зо півроку», – втішився я, традиційно відкривши в суботу зранку сайт газети «Дзеркало тижня». Цій моїй традиції вже плюс/мінус два десятиліття. Не зраджував я їй ні коли перебував за кордоном, ні коли видання здавало свої позиції. Байдуже, була це паперова (більш мені мила) чи електронна версія видання. Завжди починав читати ще під ранкову каву, продовжував – під передобіднє пиво. Таким чином газета стала для мене не просто «інформатором і агітатором» а частиною своєрідного особистого гедоністичного світу.

Особливо смакувало «Дзеркало тижня», коли в ньому були статті Сергія Рахманіна чи Юлі Мостової. І от в останньому числі газети стаття Мостової «Не зрікаються в любові» (у російській версії «Не отрекаются любя»). Класно! Жорсткий і водночас чуттєвий стиль авторки милує око з перших рядків…

Але свої враження про текст я висловлю трохи згодом. Бо не встиг я дочитати й до середини, як з Facebook’у на мене посипався цілий град реакцій на статтю. Навіть не град, а якийсь каменепад. Не часто зустрінеш у соціальних мережах такого масового й такого емоційного потоку відгуків на газетні публікації.

Спектр реакцій щонайширший. Причому вони поділяються за кількома категоріями, передовсім – за ставленням до написаного: від цілковитого схвалення («підпишуся під кожним словом») до повного заперечення («що за маячня»). Окрім того, за пластами зачеплених проблем: тут тобі й проблема міграції як такої; особливості еміграції з України; обставини, які підштовхують до полишення нажитих-намолених місць; патріотизм; зона комфорту тощо, тощо, тощо.

З усього видно, що Мостова зачепила один із найчутливіших нервів нашого суспільства. За останні 30 років (відколи кордон перестав бути «залізною завісою») тема міграції перманентно перебуває в суспільному дискурсі, періодично набираючи гостроти у кризові роки. Для когось виїзд за кордон є далекою «блакитною» мрією, для когось реальною альтернативою і водночас жорсткою дилемою. У будь-якому випадку байдужих до цієї теми знайдеться не так уже й багато, що зайвий раз засвідчила реакція на статтю в «ДТ».

Був би нещирим і я, якби почав вдавати зі себе такого білого й пухнастого, цілком незалежного від міграційної теми. Що більше, я навіть побував «там», непогано прилаштувався,.. але все ж вирішив повернутися. Стало нудно від нестерпної легкості буття? І це теж. Але радше намуляла інакшість того суспільства, милого й усміхненого, але «не мого».

Ностальгія? Так, і вона зіграла свою роль. Надто вже вріс у цю землю. І, безумовно, Львів, який ми так любимо сварити за все, погодою починаючи й дорогами завершуючи, але без нього – нікуди. Млосно на чужині й без львів’ян, котрих інколи бажав би переселити десь за тридев’ять земель, попросити про такий подарунок у Святого Миколая, як Кевін МакКалістер в стрічці «Один вдома». Але на чужині так стає сумно за тими нахабними пасажирами маршруток, екзальтованими бабцями з «клюмби», сварливими сусідами… Мені бракувало дискусій з друзями й опонентами, які відбуваються лише тут, бракувало свободи творчості та потреби в ній, яку я зустрічаю лише тут. Зрештою, хай мені пробачать моє марнославство, мені як журналістові бракувало публіки, постійних, вірних читачів, захоплених відгуків чи навіть справедливої критики.

Чи шкодую, що вирішив повернутися? Буває, особливо коли наштовхуюся на хамство рідних чиновників, необлаштованість побуту, рідне хамство. А особливо – коли чергова інфляція у кілька разів знецінює мою купівельну спроможність. А на той мізер вже треба прогодувати не лише себе коханого, а й цілу родину. Та згодом згадую, що, якби не повернувся, то не було б цієї родини, коханої жінки, милих дітей, котрі тепер творять новий сенс мого життя. Тобто може й була б якась сім’я, але точно не така гарна, як є – відчуваю це на рівні шостого/сьомого/восьмого сенсу.

Водночас я жодним чином не засуджую того, хто там залишився, навіть якщо він переконував мене (й себе) що еміграція тимчасова: лише побачити, яке там життя, підзаробити трохи й повернутися додому. Навіть не знаю, чи вважати його слабшим за себе чи, навпаки, сильнішим. Слабшим – бо не втримався від спокус, не виконав обіцянки щодо повернення; сильнішим – бо виявився здатним до адаптації в чужому середовищі, космополітичнішим, не скутим якимись віртуальними ланцюгами на зразок Blut-und-Boden.

Я навіть навчився не дратуватися, коли ці закордонні колишні співвітчизники видають палкі тиради про любов до Батьківщини. Так, для мене це трохи дивно: любити, але не бажати повернутися. Але я навіть припускаю, що ці тиради щирі, просто любов від реального краю у них трансформувалася у любов до бренду, до так званої бердниківської «духовної України». Хай говорять, так їм легше адаптовуватися на новому місці. Хай людина живе, де їй краще, аніж мала б постійно нарікати тут, долучаючись до творення негативної аури.

Хтось скаже, що ці нарікання – суто український феномен. Можу впевнено заявити: аніскілечки. Невдоволенні життям у своїй країні є всюди в достатній кількості, навіть у досить заможних суспільствах. Пам’ятаю, як уперше потрапив до Німеччини 1980 року. Ні, тоді ще не до ФРН, хто б мене туди пустив, лише до НДР. Але й цього вистачило, аби я, школяр з радянської України, пережив цивілізаційний шок. Ось він, рай на землі, – так мені тоді здавалося. Чисті потяги, акуратні будинки, багаті на товари (принаймні таке тодішнє моє сприйняття) супермаркети й універмаги, жувачки, ґалереткові ведмедики, смажені ковбаски… Тому ніяк не міг зрозуміти тих східних німців, котрі нарікали на життя. А вони дивилися західнонімецьке телебачення, отримували звістки від родичів з того боку, їм приходили посилки. Вони бачили різницю.

Згодом, коли потрапив на роботу уже до об’єднаної Німеччини, то й там зустрічав чимало корінних мешканців, котрі скаржилися на долю й воліли б податися світ за очі. «У Німеччині нема чого робити талановитій людині», «жодних шансів для розвитку», «Німеччина – це повна дупа»… Приблизно такі тези доводилося вислуховувати щоразу від цієї категорії громадян. Спершу вони різали вухо, потім поступово звик до них і навіть спробував повірити. Зрештою, ніде життя не ідеальне, краще там, де нас нема. Згодом дізнався, що таких «нарікачів» достатньо й у Великій Британії, Франції, Швеції та навіть у «країні великих можливостей» – США.

Тому нарікання на життя в Україні й мотивувальні заклики «звалити геть» треба сприймати як щось цілком природнє, яке існує незалежно від обставин, тож існуватиме завжди. Та й загалом, я хотів би, щоб якомога більше українців побували на Заході, причому не лише як туристи. Пожили, попрацювали, зрозуміли, де їм комфортніше. У кожної людини є своє розуміння зони комфорту, а в кожної країни є свої плюси й мінуси – цінами на бензин починаючи і ставленням до «остарбайтерів» закінчуючи. Варто це пройти самому і зробити висновки.

Тепер до обіцяних вражень щодо статті «Не зрікаються в любові». Прочитав текст Мостової, як завжди, з приємністю, але без колишнього захоплення. Чому? Забагато емоцій, замало аргументів. Раніше авторка віртуозно використовувала емоційний стиль, створюючи таким чином антураж для раціональних месиджів, побудованих на основі інформації з перших рук з фаховим аналітичним опрацюванням. Складні матерії функціонування державного механізму подавалися просто й доступно. Саме завдяки статтям Мостової у людей, котрі були далекими від «перших тіл держави», формувалася більш-менш реалістична думка про нашу владу та її інтенції.

У цій же статті з аргументацією якось дуже мляво. Ні серйозних аргументів, чому ця держава «не така», ні переконливих доказів, що не варто її полишати, послуговуючись емоційним поривом.

Загалом з певного моменту, читаючи тексти в «ДТ», мені щораз важче відділити видатну публіцистку Юлю Мостову від дружини політика Анатолія Гриценка. Було б це лише моє особисте враження – я б, скоріш за все, притримав його у кишені: мало що кому може видатися. Але, на жаль, таку ж думку висловлює досить багато моїх колег. І що найприкріше: з кожним текстом Мостової стає щораз менше, а дружини Гриценка – щораз більше.

Так, досвід споживання радянських газет, преси часів Перебудови, а також часів кучмізму навчив мене читати між рядків, розгадувати натяки, вловлювати невимовлені сенси. Тому для мене зазначена проблема не така вже й серйозна. Я читав і надалі читатиму Юлю Мостову. Для мене це, так би мовити, must read. Закликаю й інших наслідувати мій приклад. Бо це залишки тієї якісної журналістики, що виникла ще у буремних, але вільних 90-х, щось на зразок невмирущого «Post-Поступу». Так, раніше чи пізніше щось прийде їй на зміну, сподіваюся, навіть якісніше. Але наразі насолоджуємося тим, що маємо.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук