Три освітні столиці України

Якщо проводити градацію між містами України для визначення трійки законодавців в освітній царині, то на першому місці опинився би Київ, а потім – Львів і Харків.

Сьогодні столиця України є безсумнівним лідером у галузі освіти та науки, але і Львів живе яскравим і напруженим інтелектуальним життям, що зумовлює його значний вплив у всеукраїнському масштабі. Харків не настільки вербалізований в освітньому просторі України, проте є надзвичайно важливим центром, зокрема, у різноманітних технічних напрямках. Водночас я переконаний, що ми повинні серйозно ставитися до Львова і Харкова як ще двох українських столиць.

Мені можуть заперечити, вказавши на цьогорічний рейтинг «200 найкращих ВНЗ України», в якому найповажніша «Альма Матер» Львова - Франковий університет - посідає аж 22 позицію, а «Львівська політехніка» - практично замикає першу п'ятдесятку. Але я обережніше трактував би подібні результати, оскільки не слід забувати, що ми маємо лише перші спроби об'єктивного рейтингування українських ВНЗ.

Оцінювання якості вищої освіти повинно мати глобальний характер: сама постановка питання про «внутрішній ринок» є не зовсім доречною. Лише входження українських університетів у світові рейтинги (а там поки що немає жодного нашого ВНЗ) дасть адекватні результати. Інша річ, що ми, як професіонали, повинні намагатися зробити правильні висновки на підставі відвертого аналізу власних проблем. Для прикладу, вища освіта починається не з освіти як такої, а з наукових досліджень, навколо яких відбувається власне науковий процес.

Львів є одним із духовних центрів України, з великими інтелектуальними, зокрема й освітніми, традиціями. Утім, слід вести мову про певні негативні, здебільшого тимчасові процеси соціального характеру, які, безсумнівно, вдасться подолати. Потрібно готуватися до того, що після входження України до Європейського союзу почнеться відтік професійних кадрів до Західної Європи, що вимагатиме професійних відповідей на ці виклики з боку української держави, економіки, а також наших університетів.

Мультикультуральність Львова

Я неодноразово чув про благотворний вплив мультикультуральності Львова на вищі навчальні  заклади міста. Але термін «мультикультуралізм» не зовсім прийнятний до української дійсності. Це щось із царини Сполучених Штатів, де питання співіснування національних культур намагалися вирішувати на «нейтральній» для європейців території, нібито з «чистого аркуша». Насправді це робилося через різноманітні утиски, зокрема, чорношкірого та індіанського населення. Чи з постколоніальної доби західноєвропейських держав, які несуть на собі моральну спадщину колоніалізму та работоргівлі. У випадку історії Львова, ми справді маємо дуже поліфонічну культурну спадщину. Але із зовсім іншим присмаком. Ми вибороли незалежність, стали господарями на своїй землі - і нікому нічого не винні. Тому в українській державі можливий цивілізований розвиток будь-яких національних традицій, який є не мультикультуралізмом, а нормальним співіснуванням живих національних культур, без усіляких «плавильних котлів». Розмови про мультикультуралізм нагадують мені спроби Михайла Драгоманова унормувати релігійне життя в Україні з радикально раціоналістичних позицій. Що свідчило про те, що він був звичайним атеїстом. Сьогодні можна вести мову про розвиток власне українських традицій у львівських ВНЗ. Навряд чи ще якісь інші культури можуть бути визначені як такі, що впливають на розвиток вищої освіти в Україні в цілому. З певних позицій можна вести мову про традиції Австро-Угорської чи Російської імперій у вищій освіті. Поруч з тим, дуже болючою залишається неподолана посттоталітарна спадщина. Але це стосується не лише Львова.

Інститут та процес глобалізації

Не існує протиріччя між національним і глобальним університетом. Глобалізація означає насамперед створення світового мережевого суспільства нової якості, де стирається межа між конкуренцією і взаємодією. Але для цього треба стати справжнім національним гравцем. Кожен університет може бути національним, виконуючи при цьому певні «глобальні» функції. У першому випадку йдеться про виконання особливих інноваційних завдань перед власними нацією і державою, що особливо актуально в нашому постколоніальному часі. У другому йдеться про участь у світовому розподілі тієї ж інноваційної праці. Шлях у майбутнє - це побудова суспільства знань. Якщо Україна не знайде у новому світі свого питомого місця, це буде свідчити не лише про слабкість наших університетів, але й про неконкурентоздатність цілої державної системи.

Непомірно велика кількість українських ВНЗ (358 ВНЗ III-IV рівнів акредитації) є непорозумінням. Ближчим часом ми будемо свідками зникання або ж злиття багатьох із них. Добре, якщо ці процеси будуть відбуватися через цивілізоване об'єктивне рейтингування. Тут держава повинна сказати своє вагоме слово арбітра, який слідкує за дотриманням цивілізованих правил гри.

На мій погляд, варто вести мову про корпоративну культуру наших університетів, без спеціального протистояння «студенти - адміністрація», «студенти - викладачі» чи «студенти - влада». Найкраще, до чого можуть прилучитися студенти -  співтворення особливої корпоративної атмосфери, яка би гармонізувала університетське життя, сприяючи якості навчального процесу та наукової роботи. Це не виключає необхідності студентської активності та самоврядування. Студенти насамперед повинні вимагати якість. Але у цьому випадку вони не можуть самі йти на такі кроки, які дозволяли б їх звинувачувати у корупційних діях. Правило одне: більше прав, більше відповідальності, більше професіоналізму.

Крок у майбутнє

НаУКМА входить до вісімки університетів, які відстоюють свої права на автономію від Міністерства освіти та науки. Окрім НаУКМА, це Київський університет економіки і права «Крок», львівські - національний імені Івана Франка та Український Католицький Університет, а також Харківський національний університет ім. В.Каразіна, Донецький національний університет, Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича і Дніпропетровський національний університет.

Університетська автономія є дуже широкою концепцією, яка спирається на ідею академічних свобод. Мова йде про перенесення відповідальності за якість наукової і навчальної роботи з держави на університетські громади. Разом з багатьма управлінськими важелями. Міністерство освіти та науки не перешкоджає, а практично долучається до просування ідеї автономії. Щоправда, маємо проблеми у формулюванні цієї ідеології на рівні різних державних міністерств і відомств. Сьогодні ми долаємо нерозуміння й апатію, пов'язані зі слабкістю державницьких поглядів. Нам слід визнавати свої проблеми і невдачі, даючи кожен для себе відповідь: «Яким є наше ідеальне бачення української держави?» Тобто жити треба не сьогоднішнім, і навіть не завтрашнім, а післязавтрашнім днем.

Я переконаний, що Львів у ближчому майбутньому відіграватиме набагато більшу роль у житті сучасної України. Все починається з амбіцій, зрештою, від згадуваного мною усвідомлення себе однією з українських столиць. Також від органічного усвідомлення власної історичної пам'яті. Було б дуже добре, якщо би від львів'ян дедалі більше залежало прийняття ключових рішень у нашій державі. Адже львівське середовище може запропонувати україномислячих політиків та інтелектуалів без роздвоєної свідомості, з вірою в Україну.

Якщо в стратегію розвитку Львова закласти мету стати однією з освітніх столиць України, то для цього потрібно створювати університети світового рівня, наукові досягнення яких були б визнані світовою академічною спільнотою.

Довідка ZAXID.NET

Сергій Квіт - президент Національного Університету «Києво-Могилянська Академія».

Народився в Ужгороді у 1965 році. Здобув вищу освіту на факультеті журналістики Київського державного університету (1986-1991). Доктор філологічних наук, професор. З 2001 року - керівник магістерської програми з журналістики, декан факультету соціальних наук і соціальних технологій. У 2000-2001 рр. був головою департаменту преси Державного комітету інформаційної політики.

Є членом Національної комісії з утвердження свободи слова при Президентові України, президентом Центру медіареформ, членом Наукового товариства імені Миколи Міхновського та одним із засновників Асоціації «Нова література». Автор багатьох наукових праць, цікавиться герменевтикою, менеджментом у сфері освіти. Нагороджений медаллю Святого Петра Могили.