«Триматися за речі, які були для нас важливими до війни»
IQ

«Триматися за речі, які були для нас важливими до війни»

Інтерв'ю з письменником і громадським діячем Сергієм Жаданом

Богдан Ославський, 3 червня 201515522

Один мій знайомий напівжартома казав, що Сергій Жадан – це найближчий до народу український поет після Шевченка. Жарти жартами, але десь так воно і є. Його тексти цитують напам’ять у галасливих компаніях, а на читання сходяться, як на концерти рок-зірки. Сергій Жадан завжди реагує на те, що відбувається в Україні, завжди діє. Нещодавно вийшла друком його книжка «Життя Марії», провідною темою якої є події на Сході країни.

– Чим для Вас є «Життя Марії»?

– Це моя остання на сьогодні книга. Вона складається із двох розділів. Перший – вірші, написані за останній рік-півтора, десь 60 поезій. А другий розділ – це переклади з Чеслава Мілоша, які я робив останнім часом. Працюючи над цією книгою, я взявся перекладати           його цикл «Голоси бідних людей». Ці вірші написані у 1943-45 роках у воєнній Варшаві, повоєнному Кракові. Читав ці тексти й розумів, наскільки вони суголосні з нашою сьогоднішньою ситуацією: там у Мілоша відчуття катастрофізму, відчуття кінця часу чи кінця світу. Мені здалося, що дуже важливо перекласти ці вірші й нагадати про них українському читачеві. Сьогодні багато в кого стан розгубленості, напруги, можливо, зневіри.  Важливо нагадувати, що будь-яка війна закінчується, життя триває, і нам потрібно триматися одне одного,  допомагати одне одному й залишатися разом. Розуміти, що після війни ми ніде не дінемося і тому сьогодні треба робити такі речі, щоби після її завершення нам не соромно було дивитися одне одному в очі.

Вірші, які увійшли до книжки, частково теж присвячені подіям на Сході. Тут багато речей, пов’язаних із війною, хоча багато й просто ліричних текстів. Я намагався писати так, щоби вивести постать автора, «ліричного героя» трішки вбік, а говорити про цих от «бідних людей», про яких писав Мілош.

– Досі, здається, для жодної книжки Ви не робили такої кількості презентацій, читань?

– Ми вирішили з видавцем об’їхати всю країну, всі наші обласні центри, плюс кілька просто великих міст, таких, як Кривий Ріг, Кам’янець або Кременчук. Також важливо було поїхати на Схід, у Луганську, Донецьку області. Вирішили, що в цій ситуації важливо спілкуватися. Бачити очі, чути голоси. Мені, як письменнику, цікавіше навіть не так говорити, розповідати, як чути реакцію. Чути те, що говорять інші.

Мені здається, що доки люди говорять, є можливість порозуміння. Як тільки вони закриваються, кожен тримається свого і не дослухається до іншого, зникають будь-які можливості порозуміння. Відповідно, виникає дуже багато можливостей для всіляких нехороших речей.

– Як ставитеся до проекту «Зброя культури» від Мінкульту?

– Не знаю, що це за проект, якщо чесно. Скільки не траплялося стикатися з ініціативами і проектами цього відомства, все завершувалося, на жаль, не надто добре. Але конкретно про цей проект я нічого не знаю, тому й від критики утримаюсь.

– Це об’єднання митців, які мають координувати проведення заходів у зоні АТО; музичні концерти, літературні читання…

– Це добре. Просто наскільки це реально реалізувати, враховуючи специфіку роботи Міністерства культури, чесно кажучи, не знаю.

Ми постійно їздимо на Схід, але це приватні ініціативи. Або самі знаходимо кошти, або ж їх збирають волонтери. Також нас запрошують місцеві активісти з Донецької та Луганської областей. Там багато людей, які намагаються щось змінити. Там загалом зараз цікаві речі робляться. В Слов’янську, Краматорську, Сєверодонецьку купа якихось ініціатив, проектів, ідей. Люди нарешті включилися й активно щось роблять. Міняють навколо себе культурний, соціальний ландшафт, бо розуміють, що, крім них, ніхто цього робити не буде, що жодне Міністерство культури нічого не зробить.

– А взагалі культура може бути зброєю?

– Культура може бути, скоріше, терапією. Така її функція мені більш симпатична й близька. Письменник може писати, може читати, виступати, зустрічатися з читачами. Цілком можливо, це буде цікаво й потрібно ще комусь, крім нього.

Насправді у теперішній ситуації це все набагато важливіше, ніж у довоєнний час. Потрібно триматися за такі речі, які були для нас важливими, базовими й принциповими до війни. За речі, які нас пов’язують зі станом мирного життя, коли ти мав можливість ходити в театр, кіно, на концерти. Відсутність цього означає, що звільнилася частина твого простору. Тоді є небезпека, що порожнечу будуть заповнювати інші речі: недовіра, страх, невпевненість, зневіра, відчай, агресія, та що завгодно…

– Часто кажуть про те, що Донбас дуже довго ігнорували, не чули. Але є й версія, відповідно до якої, Донбас і не говорив.

– Я би сказав, що нікого не чули. У нас держава існувала і функціонувала всупереч ініціативам і бажанням громадян. Я думаю, що Харківщину не чули так само, як і Донбас. Прикарпаття, підозрюю, теж. А кого у нас чули? Кому в нас добре було? Це насправді такий інфантилізм скаржитися, плакатися й говорити: «Ми тут взяли в руки зброю, ми почали стріляти, але ми ж не винні. Нас просто не чули». Є в цьому щось не зовсім серйозне.

Жодною мірою не намагаюся перекласти провину на цей регіон. Мені здається, що все набагато складніше. Сказати, що їх не чули – неправда, сказати, що вони диктували умови – теж не зовсім правильно. Зараз можна почути: «Цей Донбас, який намагався диктувати країні, як їй жити». Хто диктував? Роботяги, які спускалися в шахти? Кому вони що диктували? 0

– Як же тоді порозумітися?

– Не знаю. Можна щонайменше спробувати адекватно думати, без категоричності й апломбу. Там є різні люди. Є такі, що ніколи навіть не думали про жоден сепаратизм. Але є й такі, що рік тому мислили цілком адекватно, а посиділи півроку під обстрілами, й у них теж щось змінилося, деформувалося. Чи, скоріше, трансформувалося. Щось у них міняється в поглядах, переконаннях. Багато людей, які  рік тому не поділяли жодних сепаратистських ідей, які просто чекали, коли повернеться українська влада, сьогодні вже серйозно говорять про всі ці республіки, про те, що вони незалежні, що Київ має їх залишити в спокої й так далі.

Різні люди й складний клубок всіляких протиріч, комплексів, страхів, образ, невпевненості,  дезінформації. До того ж, дуже сильна пропаганда. Я натомість спілкуюся з різними мешканцями Донбасу. Більшість із них не те, що не хотіли би від’єднатися, вони ніколи не мислили себе десь поза межами України. Це не обов’язково українськомовні українці. Серед них більшість російськомовні або білінгви. Обидві мови для них є рідні, і в цьому немає проблеми. Таких людей багато. Я їх бачив і до революції, і під час революції. Регіон специфічний, безперечно, але я не можу сказати, що він такий вже українофобський.

– З обох боків багато людей втратили рідних та близьких. Йдеться про людське горе, і  тут уже неважливо, як на мене, хто за яких обставин і за кого воював. Якщо війна закінчиться тим, що Донбас буде в складі України, що тоді робити з цими травмами?

Травми треба лікувати, треба гоїти. А це буде непросто. Навіть якщо припустити, що в найближчій перспективі все це завершиться і відновляться державні кордони України, я собі слабко уявляю, за допомогою яких механізмів можна шукати спільну мову. Але те, що її треба шукати, – це безперечно.

– Ви оптиміст?

– Я реаліст. Намагаюся реально дивитися на ситуацію і розумію, що просто не буде. Навіть якщо завтра закінчаться бойові дії.

– Що ви думаєте про декомунізацію?

– Я би добре поставився до цього закону, якби його було впроваджено в Україні після проведення серйозних, тотальних і системних реформ. Якби стабілізувалася гривня, вирішилися проблеми з переселенцями й біженцями, завершилася війна. І тоді можна було б сказати: навколо проблем немає, давайте візьмемося за декомунізацію. Мені здається, це було б логічніше. А починати з цього напередодні місцевих виборів… Вже тепер зрозуміло, чим це завершиться – восени регіонали й комуністи, проти яких, власне, й борються, пройдуть у всі місцеві органи влади. І будемо мати з цим проблеми.

– Якби вам прийшла повістка?

– Я би пішов у військкомат.

– Чи немає бар’єру перед тим, щоб убивати людей?

– Є, безперечно, бар’єр, але в мене так само є відповідальність перед країною, громадянином якої я є. Можливо, ці бар’єри не дають мені можливості піти добровольцем. Але якщо прийде повістка, то звичайно, що я не буду ховатися. Це нечесно стосовно тих людей, які там сьогодні є, і які далеко не всі добровольці.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 2

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук