Ціна миру для України
IQ

Ціна миру для України

Заморожений конфлікт будь-якої миті може стати активним, а відповідальність за це Путін покладе на Україну

Юрій Мацієвський, 15 лютого 2015 1515 0

Сила учасників переговорів визначається їхніми альтернативами для досягнення компромісу. Мінські угоди показали виразну асиметрію у можливостях України і Росії у цьому питанні. Захід міг би підвищити ціну ескалації для Путіна, якби діяв злагоджено і брав до уваги не тільки стратегічні, а й моральні міркування. Натомість нічого нового ні в поведінці європейців, ні американців не відбулося. Як і раніше, вони вирішили свої проблеми коштом інших.

Керуючись стратегічними інтересами, США дали можливість Меркель і Олланду схилили Порошенка до прийняття угоди на умовах Путіна. Очільник Кремля зберіг контроль над Донбасом, а відтак можливість впливати на Київ, можливість послабити санкції у процесі імплементації і фактичне право вето на відносини України та ЄС. Коментатори уже зауважили, що Путін не взяв на себе жодних зобов’язань, а Порошенко взяв їх дуже багато. Отже, за мир Україна заплатила тим, що змушена буде амністувати терористів, надати особливий статус Донбасу, утримувати його на «своїй шиї» і все це закріпити у зміненій Конституції.

Суперечливі мотиви США

Значна частина американських експертів та політиків змінила своє ставлення до Росії під впливом спільної доповіді трьох аналітичних центрів Вашингтона, у якій експерти наполягають на військовій і фінансовій допомозі Україні. Натомість   адміністрація президента Обами послідовно наголошує на дипломатичному вирішенні конфлікту та гуманітарній допомозі, що підтвердив Джон Керрі під час свого приїзду в Україну. Застереження адміністрації зумовлені небезпекою ескалації конфлікту, можливістю захоплення  новітнього американського озброєння росіянами і неконтрольованого використання цього озброєння в Україні. Питання надання захисного озброєння залишається відкритим і рішення буде залежати від імплементації Мінських угод.

Стримана реакція держдепу США на дії Росії в Україні зумовлена стратегічними, ціннісними та внутрішньополітичними чинниками. Застереження стратегічного характеру виходять з небезпеки переростання локального конфлікту у глобальний, а також потреби залучати Росію до вирішення питання з Сирією та ісламістами Іраку. 
Стратегічні мотиви суперечать моральним, які кажуть, що США, як підписант Будапештського меморандуму, відповідальні за безпеку України. Лист п’ятнадцяти сенаторів до президента США є концентрованим виявом цієї позиції. 
Врешті, внутрішньополітична боротьба всередині демократичної партії підштовхнула команду Гіларі Клінтон до тиску на Обаму у питанні надання зброї Україні.

Інтереси США у Європі

У суперечностях між інтересами та цінностями останні беруть до уваги тоді, коли вони не суперечать першим. Мінські переговори це ще раз підтвердили. У своїй європейській політиці США керуються трьома пріоритетами: не допустити військової конфронтації з Путіним, зберегти цілісність ЄС і зберегти трансатлантичну єдність (спільність між  ЄС і США). Для досягнення цих цілей США стримували Путіна так, щоб він не загрожував ЄС та Східній Європі. Україна тут стала функцією забезпечення цих інтересів.

Американці дали можливість європейцям захистити свої (і їхні) інтереси коштом України. Мінська угода, принаймні тимчасово, послабила напруженість і загрозу масштабної війни. Однак це не вирішує проблеми реваншизму Путіна, а лише її приховує. Отримавши скріплену європейцями стратегічну перевагу у Мінську, Путін знову став світовим гравцем, і він буде далі добиватися визнання свого права на переділ «сфер впливу». Як це буде відбуватися – ми побачимо незабаром.

Чи міг Порошенко відмовитися від сумнівного миру?
Уявімо, що угоди не вдалося досягнути. Тут вимальовується три сценарії розвитку подій.

За базового, консервативного сценарію військові дії продовжуються з мінливою інтенсивністю. Цивільні й військові гинуть по обидва боки. Україна і Росія повільно виснажуються, але запас міцності Росії дозволить їй ще рік-два триматися на плаву. Натомість в Україні влада могла б не втримати ситуації під контролем, що було б на руку Путіну. Насильницька зміна влади і хаос в Україні стали б свідченням провалу західної політики стримування і перемоги Путіна.

Альтернативний сценарій. США і НАТО надають військову й технічну допомогу Україні. Росія вдається до спроби неприхованої агресії. Кількість жертв з російського боку підвищує ціну ескалації. Тим часом Захід посилює санкції проти Путіна і пропонує переговори. У разі досягнення перемир'я зброя перестає використовуватися. Вирішення питання про статус ДНР/ ЛНР переходить у дипломатичну площину. Переможців немає, але війна зупиняється.

Радикальний сценарій. Можна, звісно, було кинути виклик Путіну і почати грати свою гру. Це означало б відмову від патронату Меркель і Олланда, переведення країни на військовий лад, націоналізацію російських активів в Україні, активну блокаду Криму, повну мобілізацію, тобто війну. Ціну таких дій важко прорахувати, але такий крок вимагав би врахувати не тільки ціну конфронтації як свідомої пожертви влади і народу в ім’я незалежності. Народ свою пожертву вже зробив. Спочатку на Майдані, а потім на Сході. Влада, на жаль, не зробила цього жодного разу. З чинною владою цей сценарій був  нереальний, тому й Порошенко пішов на стратегічні поступки, аби залишитися при владі. 

Що могло б тоді зупинити війну? Політична воля США і НАТО та ефективні дії керівництва України. Саме цього забракло. Усі, хто виступає проти надання Україні зброї, розуміють, що сама зброя не перемагає. Агресію може зупинити ефективне керівництво та професійно-організована армія, а цього у нас зараз немає. Тому консервативно налаштовані циніки зосереджені на збереженні того, що є (миру у глобальному масштабі) перед тим, що може трапитися (можливістю війни). Нехай в Європі буде ще один заморожений конфлікт, але Захід буде у безпеці. Нехай навіть Україна знову повернеться під крило Путіна, але у світі не буде глобальної війни. Втрата України – це, звісно, погано, але втрата безпеки (читай: свого спокою) – ще гірше.  Україна знову є заручником у геополітичній грі, і гра йде на Україну.

Висновки з цього такі:

Перший. Усі заяви західних лідерів чи організацій про підтримку України, як і заяви офіційних чи наближених до українського керівництва осіб про дипломатичну перемогу у Мінську, треба сприймати лише через призму інтересів тих, хто їх робить. Які інтереси переважають, ми щойно показали.

Другий. Якщо країна сама не може себе захистити, її захист ззовні малоймовірний. Захист Кувейту чи втручання у конфлікт в Боснії стали можливими тільки тому, що ціна конфронтації з Хусейном чи Мілошевичем для США/коаліції була значно нижчою, ніж ціна конфронтації з Путіним.

Третій. Ми не повинні ображатися на Захід, що він вирішує свої інтереси нашим коштом. Тут, як кажуть, нічого особистого, лише бізнес.

Отже, що ми маємо у залишку? Втрата території є меншим злом, ніж втрата незалежності. Незалежність, однак, має сенс лише тоді, коли керівництво є ефективним і відповідальним. Наше керівництво таким не є. Тому заморожений конфлікт – ліпше, ніж гарячий.  

Але заморожений конфлікт будь-якої миті може стати активним, а відповідальність за це Путін покладе на Україну. Відповідальний державний діяч у Мінську мав би заявити три речі: якщо ми не контролюємо цієї території, ми не будемо її утримувати; ми визнаємо її окупованою і встановлюємо новий кордон; усіх людей, які не хочуть жити у ДНР/ЛНР, переселяємо в Україну. Таке визнавати боляче, але це було б чесно перед своїм народом. Народ би це сприйняв і захищав би те, що є Україною. Порошенко міг би залишитися президентом... Він цього не зробив, тому став заручником великої геополітичної гри, яку Путін веде зі Заходом. Найгірше, що Путін на цьому не зупиниться, і ми можемо втратити країну.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук