Циркуляр

IQМар’ян Мудрий, 31 липня 201359600
Циркуляр

Минає 150 років від видання міністром внутрішніх справ Російської імперії Петром Валуєвим розпорядження про заборону друкувати українською мовою навчальні та релігійні книги. За цей час словосполучення «Валуєвський циркуляр» увібрало в себе увесь негатив українсько-російських відносин, стало невід’ємною частиною української історичної пам’яті.

Емоційні узагальнення, однак, не є добрим союзником у ситуації, коли бажання і дійсність, як у сучасній Україні, суттєво розходяться. Сьогодні важливо розуміти логіку і творців цього розпорядження, й української спільноти, яка вповні відчула на собі його дію.

Питання мови набуло першорядної ваги у зв’язку з формуванням новочасних націй. Про значення мови в житті спільноти й окремої людини можна знайти багато суджень. Усі вони правильні. Всі обертаються довкола питання повноцінності, справжності існування. Жодне з них, однак, не може повною мірою задовольнити наші пізнавальні, а інколи й емоційні очікування. І навіть сьогодні, маючи непристойну перевагу перед минулими часами, історики уникають категоричних тверджень про мовну ідентичність. З іншого боку, плинність, неостаточність, постійне відчуття неготовності мови, як не парадоксально, забезпечує їй дивовижну стійкість.

Філософи стверджують, що мова безпосередньо впливає на бачення людиною життя і світу, визначає межі нашого світу. Людвіґ Вітґенштайн, один із найяскравіших мислителів ХХ століття, зробив мову і світ центральними поняттями своєї філософії. У його «Логіко-філософському трактаті» (1921 р.) мова і світ зображені як «дзеркальна» пара. Філософ вважав, що мову відображає світ, тому що логічна структура мови ідентична онтологічній структурі світу. Сучасний лінгвіст Ґай Дойчер у книзі «Через мовне скло: чому світ виглядає різним різними мовами» стверджує, що мови впливають навіть на сприйняття географії і кольорів.

 

Мотиви

Валуєвський циркуляр був виданий 18 (30) липня 1863 року і розісланий до підпорядкованих (від 1862 року) Міністерству внутрішніх справ цензурних комітетів – Київського, Московського і Петербурзького. Він дозволяв публікувати «тільки такі твори цією мовою, які належали до галузі красного письменства», натомість наказував «призупинити» пропуск до друку «книг малоросійською мовою як духовного змісту, так і навчальних та загалом призначених для початкового читання серед народу». Циркуляр тривалий час залишався документом для службового користування. Його текст опубліковано щойно 1904 року.

В українській громадській думці та національному історичному метанаративі існує переконання, що єдиним мотивом рішення Валуєва було бажання царської влади знищити українців як національну спільноту, а сам циркуляр уявляють (особливо школярі) як багатосторінковий документ з докладною програмою боротьби з українством. Насправді це розпорядження складалося з чотирьох невеликих абзаців, а його мотиви значно складніші, ніж прийнято думати. Причини Валуєвського циркуляра – у кількох взаємопов’язаних контекстах (зрештою, усіх їх більш чи менш відкрито названо в цьому документі).

Творці циркуляра не приховували, що головним для них є польське питання. Поляки були першими в ієрархії ворогів імперії. А відтак йшлося про загрозу використання ними українського руху для відновлення Речі Посполитої. Циркуляр видали у розпал масштабного польського повстання. У документі прямо вказано на зв’язок українофілів з політичними планами поляків. Тому боротьба російської влади за українське Правобережжя ставала, по суті, питанням життєспроможності імперії. Досить сказати, що до середини ХІХ століття мовою київської інтелігенції була переважно польська, в Університеті Св. Володимира більшість студентів була польськомовна, а київські театри давали вистави теж польською.

Крізь призму польського сепаратизму російська імперська влада дивилася також на нові форми української громадської активності: рух «хлопоманів», громадівський рух, створення приватного народного шкільництва. У Петербурзі цю активність бачили як відголос польських подій. Особливо турбували «хлопомани» (Володимир Антонович, Тадей Рильський та інші), вихідці з польської шляхти, які заявили про перехід на бік українського руху. Публічна заява про це Антоновича («Моя сповідь», 1862 р.) збіглася з кривавими заворушеннями у Варшаві та майже відкритою підготовкою поляків до повстання.

Були й інші мотиви. Циркуляр відображав боротьбу щодо соціального статусу між київськими інтелектуальними середовищами – українофілами та прихильниками збереження єдиного «русского» простору. Проглядається в ньому й відгомін дискусії про відношення національних мов до церковнослов’янської в православному богослужінні: консерватори прагнули не допустити до видання підготований Пилипом Морачевським переклад з церковнослов’янської на українську Нового Заповіту (перед тим ті самі церковні консерватори упродовж кількох десятиліть чинили перепони російському перекладу). Циркуляр був теж відповіддю на активізацію селянського середовища та загрозу соціального збурення (влада підозрювала українофілів у соціалістичній народницькій орієнтації).

Творці

Текст циркуляра не був оригінальним витвором чиновників Міністерства внутрішніх справ. Він узагальнював донесення, які з початку 1860-х років надходили з Києва до Петербурга за ініціативою або посередництвом військового міністра Дмітрія Мілютіна, начальника ІІІ відділення Імператорської канцелярії і шефа жандармів Васілія Долгорукова, київських генерал-губернаторів Іларіона Васильчикова і (від грудня 1862 року) Ніколая Аннєнкова. Якою була особиста роль Валуєва у підготовці тексту підписаного ним циркуляра – достеменно невідомо. З певністю можна сказати тільки те, що він мусив розв’язувати для себе складну дилему – між прагматичним підходом (і тут мав сумніви в ефективності такого акта) і новочасним розумінням нації (добре усвідомлював, що окрема мова є кроком до політичних вимог).

Ключові фрази Валуєвського циркуляра, зокрема відомий вислів про українську мову («не було, немає і не може бути»), були запозичені без змін з листа голови Київського цензурного комітету Ореста Новицького до Валуєва від 27 червня 1863 року. У листі йшлося про те, що більшість освічених малоросіян з обуренням сприйняли ідею навчання українською мовою і доводять, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути, і що їх наріччя, яким користується простолюд, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі». Новицький народився на Волині в сім’ї православного священика, був деякий час професором філософії Київського університету, крім богословських питань, розвивав теорію неподільності «Святої Русі».

Виданню циркуляра передувала гостра критика українофілів у московській, петербурзькій та київській пресі, розгорнута прихильниками єдності всеруського простору і противниками розвитку окремої української ідентичності. Головним рупором антиукраїнської інформаційної кампанії був Міхаїл Катков, редактор газети «Московские ведомости». Вістря критики, яка межувала з відвертим цькуванням і провокацією, було спрямоване проти історика Миколи Костомарова як автора концепції «двох руських народностей» та ініціатора збору коштів для видання літератури для народу. Інтелектуальний замах Костомарова на єдність всеруського простору робив його в очах Каткова сподвижником поляків і сепаратистом.

Незгодні

Валуєвський циркуляр видали без погодження з міністром народної освіти Алєксандром Головніним, який з просвітницьких міркувань противився обмежувальним заходам у мовній сфері. Головнін не мислив категоріями новочасного націоналізму, не розумів залежності між навчальними закладами і формуванням опозиційних настроїв. Уже після того, як циркуляр розіслали за призначенням, керуючись освітніми (не національними) міркуваннями, він пробував протидіяти цій забороні українського книговидання. Та й сам Валуєв розглядав власне розпорядження як тимчасовий захід на час польського повстання – лише як частину більш широкої програми русифікації (боротьби з полонізмом) західних губерній.

Російський історик Алєксєй Міллєр стверджує, що Валуєвський циркуляр, згідно з первісним задумом, мав стати «тільки адміністративним прикриттям русифікаторської програми від конкуренції з боку українських націоналістів». Іншими словами – самостійна дія циркуляра, з точки зору Валуєва, не могла бути значущою, а справжню русифікаторську програму мали реалізовувати цілком іншими способами. На ці способи циркуляр виразно натякав – опорою русифікаторського курсу мали стати самі українці. Імперська влада задіювала механізм добровільної дискримінації, пов’язаної зі статусними амбіціями «освічених малоросів».

Осмислюючи логіку націоналізму, Валуєв розумів (це видно з його «Щоденника»), що тривалішої русифікації окраїн можна скоріш досягти не заборонними актами, а розгортанням програми модернізації Російської імперії та створенням привабливої централізаційної перспективи. Але скоро виявилося, що імперські ідеологи мають значні труднощі зі створенням концепції модерної російської нації, а це означало, що імперська адміністрація не здатна виробити ефективну національну політику. Відтак «тимчасовий» Валуєвський циркуляр перетворився у рубіжну політичну віху в історії України – започаткував тривалий період мовних обмежень і отримав продовження в Емському указі 1876 року.

Валуєвський циркуляр і Емський указ зовсім не свідчили, як може здаватися, про всевладдя царського режиму на Україні. Вони на деякий час тільки приховали його відносну слабкість і створили видимість результативного адміністрування. Тому на практиці, за підтримки місцевих прихильників всеруської ідеї, цензура часто трактувала положення Валуєвського циркуляра ширше, ніж цього вимагала політична доцільність. Та й самі українці бачили в циркулярі більше, ніж там було написано. Якщо 1862 року в Російській імперії вийшло 40 українських книг, то впродовж 1863 р. – 15, 1864 – 12, 1865 – 5, 1866 – жодної, наступні три роки – по дві книги щороку.

Наслідки

Впровадження Валуєвського циркуляра призвело до затухання на деякий час української громадської активності на Наддніпрянщині. У цьому плані набув популярності вислів Михайла Драгоманова про «антракт» в історії українофільства. Це був результат не тільки конкретної заборони. Скажімо, українофіли навіть не спробували для відновлення українського книгодрукування скористатися відносно ліберальним цензурним статутом 1865 року. Ефективність Валуєвського циркуляра Драгоманов пояснював слабкістю українського руху, нечисленністю його прихильників, відсутністю скристалізованої ідентичності, внутрішніми інтригами. У статті «Антракт з історії українофільства (1863–1872)» він писав, що тоді як «українофільство показало себе самим слабим і недогадливим з усіх ліберальних напрямків у Росії».

Російській владі відносно швидко вдалося розпорошити середовище українофілів: одних вислати у віддалені російські губернії «на державну службу» (ці висилки здебільшого були здійснені ще до видання циркуляра – восени 1862 і навесні 1863 року; тоді, наприклад, Павло Чубинський опинився в Архангельській губернії, Олександр Кониський – у Вологді, згодом у Тотьмі), а інших (як-от Пантелеймона Куліша) прямо залучити до адміністративної служби в Царстві Польському. У 1864–1867 роках Куліш працював у Варшаві високим чиновником Установчого комітету, створеного для приборкання поляків і русифікації Царства Польського.

Водночас дія Валуєвського циркуляра зумовила пошук нових можливостей для розвитку українського руху. Цензурні переслідування в Росії призвели до сконцентрування на тривалий час українського книговидання в Галичині. У другій половині 1860-х років колишні активні діячі недільних шкіл і громадівці – літератори, історики, етнографи, які поверталися на Україну після кількох років примусового перебування у віддалених російських губерніях, звернули увагу на підавстрійську Галичину як на місце розгортання громадської активності. У результаті австрійських конституційних перетворень саме тут з’явилися широкі можливості для інституційного розвитку українського руху та налагодження книговидання українською мовою.

Ключовими особами в налагодженні відносин між українцями Наддніпрянщини та Галичини після Валуєвського циркуляра стали Пантелеймон Куліш і Олександр Кониський. Вони встановили зв’язки з лідерами галицьких народовців (українофілів) братами Олександром і Володимиром Барвінськими, Корнилом Сушкевичем, Стефаном Качалою та іншими, намагаючись об’єднати зусилля і кошти для налагодження україномовного книговидання. Результатом цього досвіду стало створення у Львові – за ініціативою і фінансовою підтримкою наддніпрянських меценатів – Товариства імені Шевченка (1873 р.) з призначенням реалізувати загальноукраїнські літературні та видавничі проекти.

Чи могло бути інакше?

Таке запитання переважно пов’язане з очікуванням якоїсь повчальності. Я не вірю в повчальність історії. Все нове з’являлося у світі всупереч усталеним правилам. Українській історіографії бракує не повчальності, а ширших порівняльних контекстів. У зв’язку з Валуєвським циркуляром головний пізнавальний момент знаходиться не в площині заборони, а в площині можливостей (хай обмежених), які циркуляр залишав для розвитку українського руху, але якими тогочасні українофіли не скористалися. Тут доречним може бути порівняння українського та литовського національних рухів.

У 1860-х роках литовці зіткнулися зі значно дошкульнішими від українців мовними обмеженнями: заборонено навчання литовською мовою в початкових школах (1863 р.), за ініціативою віленського генерал-губернатора Міхаїла Муравйова розпочато переведення навчальної літератури з латиниці на кириличний алфавіт (1864 р.), циркуляром Константіна Кауфмана, наступника Муравйова, друкарням заборонено використовувати в литовських виданнях «латинсько-польські букви» (1865 р.), циркуляром Валуєва заборонено привозити такі видання з-за кордону та поширювати (1865 р.). На відміну від українців, литовці відреагували не апатією. Вони розгорнули всезагальний опір цим заборонам, створили мережу нелегальних шкіл, започаткували масовий рух так званих книгоношів, які поширювали литовські друки.

Іншою можливістю протидіяти мовним обмеженням було, хай це не здається дивним, мовчання. «Про що не можна говорити, про те слід мовчати», – такий останній (сьомий) афоризм знаменитого «Логіко-філософського трактату» Вітґенштайна. У деяких ситуаціях мовчання може стати альтернативною формою висловлювання, – воно здатне відобразити ставлення до подій, інтерпретувати їх, забезпечити певний рівень порозуміння. Багато освічених українців після Валуєвського циркуляра й особливо Емського указу, навпаки, заговорили активніше, правда – російською. Крок від антипольськості до російськості виявився дуже коротким.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук