Цісар, Папа і євреї. Львів очима німецькомовних медіа

Не раз доводилося ловити здивований погляд німецьких чиновниць, котрі приймали в мене документи на реєстрацію, щойно вони чули місто мого народження. Лємберґ?! Як це слово для них не пасувало до паспорта громадянина України, котра, за їхніми приблизними уявленнями, лежить десь поблизу Сибіру. Нечасті статті про Львів у німецькомовній пресі навряд чи спроможні забезпечити достатній топонімічний лікнеп.

То про що ж пишуть на початку ХХІ століття журналісти Німеччини, Австрії чи Швейцарії, коли тема таки стосується нашого міста? Передусім, про його славне цісарське минуле.

Дуже вдало це зробила журналістка та письменниця Іріс Радіш. У статті для тижневика Zeit  вона пише:

«З кавою сюди прийшли останні дні австрійської монархії. Тоді ще Львів належав до західної цивілізації. Кожен, хто тримав у руках книжку Йозефа Рота, знає, що ще кілька воєн тому потягом можна було заїхати з Відня чи Парижа до Львова і далі на Схід, у країну, де відчувався ворожий подих царської імперії і де кожен начальник станції носив кайзерсько-королівські бакенбарди як знак того, що світ тут ще не закінчується. Можна також сказати, що він на цих землях ще й не починався. І це було б не таким вже й великим перебільшенням».

Оскільки Іріс Радіш ще не встигла застати пожвавлення туристичної індустрії у Львові, спричиненої скасуванням візового режиму для громадян Європейської Унії, то може ще прочитати такі нарікання:

«Відрізана від решти Європи тонкою завісою візового режиму, Галичина занурилася десь у степах за польським кордоном у свої пострадянські сни-жахіття. Вона очікує, що Захід розбудить поцілунком стародавній Львів до нового життя. З Києва потяг доїжджає сюди за одну ніч, з Франкфурта двічі на тиждень прилітає авіалайнер. У цю пору року туриста тут можна зустріти рідше, аніж у гірському балінезійському селі. Замріяне, як Венеція, зосереджене на собі, як Прага, місто покинуте напризволяще. Коли американський романіст Джонатан Шафран Фоер після тижневої мандрівки Україною написав книжку про цей край та його історію, то він порівняв Львів із Канзас-Сіті. Багато кому, хто ще не побував у Львові, це видалося геніальним мистецьким прийомом. Хоча насправді це все одно, що порівнювати замок Сансусі і районну ощадкасу в Гамельні. Раніше, коли ще Бальзак, їдучи до своєї польської графині, ночував у готелі «Жорж», Львів називали «Маленьким Віднем» і він увесь був заставлений пам'ятниками Франца Йозефа. Згодом він став польським, отримав ім'я Львув, був заставлений пам'ятниками Міцкевича, котрих згодом витіснили постаменти Леніна. Для встановлення пам'ятників Гітлеру в німців було замало часу. Совіти, які півстоліття тримали місто у в'язниці, вже зникли. Але про їхню недавню присутність нагадують ще безглузді контрольні ритуали, незлічені хутряні шапки, ноцникової форми мілітарні шапки, натягнуті на розгублені солдатські обличчя. Складається враження, що ти перебуваєш у закутку Росії, куди якийсь жартівник переніс габсбурзькі лаштунки».

Часто у статтях піднімається тема львівської полікультурності. Особливо згадується толерантне ставлення до єврейського населення. Про це пише, зокрема, газета Frankfurter Rundschau:

«Лємберґ, Львув, Львів - у цьому місті сотні років разом і здебільшого мирно мешкали представники різних культур і етносів. Місто на порозі між Сходом і Заходом було важливим центром європейського іудаїзму. Часами воно навіть слугувало притулком від антисемітських переслідувань. Хоча його господарі часто змінювалися: то були поляки, то австрійці, то росіяни - місто в центрі Європи зуміло розвинути власний неповторний стиль. Тут плекалася єврейська культура без ознак відмежування і гетоїзації. Аж до Другої світової війни, коли націонал-соціалізм брутально перервав цю надзвичайну, сповнену життя історію. Близько 120 тисяч львівських євреїв були винищені націонал-соціалістами, приблизно стільки ж поляків радянська влада вигнала зі Львова, багато українців загинули в ГУЛАГу або провели десятиліття у вигнанні. Незважаючи на все це, Львів, як свого часу написав Йозеф Рот, залишався «містом стертих кордонів», кавалком субверсивного «закордону» в СРСР. З боротьбою за демократію у незалежній Україні нинішнє покоління львів'ян розпочало наново відкривати історію свого міста».

Особливою темою для німецькомовної преси був приїзд до України Папи Римського Івана Павла ІІ. У Neue Zürcher Zeitung читаємо:

«У столиці Галичини - Львові, який став центром відродження Греко-католицької церкви після здобуття Україною незалежності, Папу зустрічали з відчутно вищим ентузіазмом, аніж у зверхньому Києві. Мешканці Львова у політичному, культурному і економічному вимірах нині орієнтуються на західних сусідів. Ностальгією за радянськими часам, мріями про повернення в обійми матінки-Росії тут і не пахне».

Про різницю у сприйнятті Папи у Львові та Києві пише Wiener Zeitung.

«Після двох днів перебування у столиці України, яка була свого часу «матір'ю міст руських», колискою східнослов'янського християнства, Папа рушив до Львова - метрополії галицького Заходу, яка зазнала зовсім іншого історичного формування. У місті, яке раніше називалося Лємберґом, архітектура якого пронизана духом Дунайської монархії і який до Другої світової війни належав Польщі, Папу, котрий проїжджав вуличками на своєму «папамобілі», приймали значно сердечніше, аніж у Києві. На відміну від карбованого православ'ям Києва, у Західній Україні мешкає близько мільйона римо-католиків і близько п'яти мільйонів греко-католиків, чи як їх ще називають - уніатів. Папа сам не раз підкреслював, наскільки важливим для нього є довгоочікуваний візит до України. Самі від відвідин Львова - центру національного руху - багато спостерігачів очікували, що Понтифіку вдасться змінити країну, як це відбулося в Польщі, коли його перший візит туди 1979 року заклав у країні підвалини масового демократичного руху».

Тема злочинності у Львові спонукала до написання статті кореспондента газети Welt, котрий безпосередньо зіткнувся з тутешніми злодюжками:

«Мешканці Львова дуже занепокоєні. Колишній Лємберґ, який був четвертим за величиною містом Дунайської монархії після Відня, Будапешта і Праги, протягом року пережив чотири вбивства на замовлення і ще одну спробу вбивства... Ходять чутки, що всі ці події пов'язані з переділами сфер впливу після Помаранчевої революції та наступної контрреволюції. «Ми повернулися в ситуацію початку 90-х років», - нарікають львівські бізнесмени. Тоді в сфері промисловості залишалося значно більше «неподіленого», аніж зараз. Але ще до цього часу жодне розслідування щодо вбивства на замовлення так і не було доведено до кінця. Зрештою, те саме можна сказати і з отруєнням Віктора Ющенка діоксином, коли він ще був кандидатом у президенти.

Більшість гостей галичанської метрополії цікавить радше стан дрібного криміналітету. А це багатонаціональне місто мало свого часу в цій сфері великі традиції. Ходила слава про «Львівську школу кишенькових злодіїв». Вони навіть мали свій кодекс честі, за яким, зокрема, дітей і старших людей зачіпати заборонялося».

Автор статті розповів, що й сам став жертвою злодюжок, зрештою, але, як він зауважує: «Я не є ні маленьким хлопчиком, ні старцем, тому мені не має на що нарікати». Що більше, автор віддає належне майстерності сучасних вихованців львівської школи: «Ніяк не зрозумію, як це їм вдалося зробити. У кафе витягнути мій гаманець з внутрішньої кишені, з-під пальта, забрати всі гроші, й всунути гаманця назад до кишені. Це (майже) заслуговує на повагу».