У пошуках майбутніх нас

Війна, що розпочалася в Україні 24 лютого, та надзвичайна за своєю силою і зарозумілістю пропаганда дали величезне поле для алюзій та порівнянь історикам й аналітикам. Експерти третій тиждень проводять паралелі зі Зимовою війною, нападом на Польщу гітлерівською Німеччиною, війною в Сирії тощо. Подібно до того, як свого часу Сунь Цзи у трактаті про війну писав, що військові керманичі завжди готуються до минулої / попередньої війни, так і сучасні автори намагаються вписати теперішню війну, яка триває, у якісь усталені минулорічні чи навіть минулостолітні моделі та межі. Я не візьмуся оцінити, наскільки великою є користь від таких інтелектуальних вправ, але хотів би актуалізувати увагу читачів на іншому, а саме – на майбутньому.

«Той, хто контролює минуле, контролює майбутнє. Той, хто контролює теперішнє, контролює минуле» – слова, які належать Джорджу Орвеллу, якнайкраще ілюструють інтелектуальні маніпуляції, до яких можуть вдаватися історики на службі своїй державі й суспільству. І не йдеться лише про так званих бійців ідеологічного фронту, це можуть бути й історики «здорової людини» та публічні інтелектуали, які почали з’являтися в Україні останнім часом.

На сайті одного з топових новинних порталів Харкова з’явилася публікація листа-звернення до Харківського міського голови Ігоря Терехова із закликом очистити топоніміку міста від «руского міра», підписаний досить відомими в місті фахівцями та громадськими активістами. Не заторкуючи того, наскільки зараз такий заклик є на часі, саме собою це звернення ще раз актуалізує проблеми історичної політики в Україні та культури пам’яті. Процеси декомунізації палко і розлого обговорювали протягом 2014–2019 років, але в результаті цих процесів не було запропоновано, сформульовано нову модель політики пам’яті, яка б якісно за своїм змістом відрізнялася від попередньої радянської. Важливим аспектом, на якому варто постійно наголошувати (і сучасна війна його оприявнила), є те, що самої лялькової декомунізації зі зміною табличок замало. Мова має йти про декомунізацію як частину ширшого процесу деколонізації на рівні функціональної моделі пам’яті. І ці процеси в жодному разі не мають призводити до мавпування і сліпої заміни білого на чорне й навпаки. Автори зазначеного вище звернення з-поміж іншого пропонують повернути деяким вулицям старі назви часів Російської імперії, зокрема перейменувати вул. Пушкінську на вул. Німецьку. І саме це ілюструє потребу обговорення імперського минулого та деколонізації в подальшому.

Мабуть, не секрет навіть для пересічного українця, який бодай трохи засвоїв шкільний курс з історії 8–9 класів, що чимало територій та міст з’явилися на українських теренах саме завдяки агресивній зовнішній політиці Російської імперії. Вирішуючи так зване «східне питання», починаючи з правління Катерини ІІ, землі сучасних Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Миколаївської, Одеської областей та Криму було приєднано протягом другої половини XVIII ст. Міста Одеса, Миколаїв, Херсон, Севастополь, Сімферополь, Запоріжжя (Олександрівськ), Кропивницький (Єлисаветград), Дніпро (Катеринослав) і чимало інших постали саме за імперської політики. Харків як центр Слобожанщини так само у цей час абсолютно органічно інкорпорувався до імперського простору і розвивався в тих самих умовах. Після поразки українського національного проєкту в 1917–1921 роках міські простори були переосвоєні радянською владою, що намагалася встановити свій наратив і стерти попередній. Більшість міст України є палімпсестами, що мають кілька шарів власної історії і назв одних і тих самих вулиць та площ. Питання полягає в тому, як різні агенти історичної політики працюватимуть із цими наративами в майбутньому? Якою буде політика пам’яті і на що вона (не)буде, (не)має спиратися?

Переосмислення нас у майбутньому має розпочатися з переосмислення нас теперішніх і подій, що відбуваються тут і зараз?

Війна за Незалежність?

Президент Володимир Зеленський присвоїв почесні звання міст-героїв кільком містам, які постраждали і досі страждають від масових обстрілів та бомбардувань. Це, безумовно, важливий крок на шляху підтримки морального духу населення цих міст та місцевих еліт. Та чи не надто нерозважливо ми калькуємо радянський наратив Великої вітчизняної війни щодо сучасних подій? Чи не намагаємося ми залити молоде вино у старі міхи і чи справді саме це потрібно нам як нації й суспільству тут і зараз? Роздуми над майбутньою історичною політикою мають розпочатися з того, як ми назвемо цю війну і яке місце в національному наративі їй буде відведено?

Я хотів би звернути увагу публічних інтелектуалів та гуманітаріїв, що можуть бути промоутерами історичної політики, на концепт пам’яті про війну за незалежність у США і, можливо, насмілитися розпочати дискусію щодо того, наскільки такий концепт був би продуктивніший для сучасної України. Якою є війна, що триває в Україні? Вітчизняною? Національною? Визвольною? Усі ці прикметники апелюють до певної аналогії з минулим України, а відтак акумулюють певний набір символів і значень, які вже функціонували і не досягли позитивного результату на шляху до консолідації нації. Вони не пропонують принципово нової моделі пам’ятання для цих теренів. Концепт «Війна за Незалежність» пропонує, не використовуючи старі, імперські, радянські, діаспорні чи інші історико-ідеологічні конструкти, описати сутність подій, що відбуваються. Більше того, цей концепт може послужити фундаментом для становлення саме сучасної політичної нації, яка не буде вибудовуватися на принципах примордіалізму. Бойові дії показали згуртованість громадян сучасної України, які розмовляють різними мовами та сповідують різні віри, належать до різних конфесій чи є атеїстами.

Так, парадоксом новітньої історії України стало те, що війна за Незалежність розпочалася через 31 рік після проголошення цієї незалежності. Виявилось, що проголосити незалежність та скористатися, володіти нею у ХХІ ст. – проблема так само актуальна, як і в минулому ХХ ст., коли поставали молоді національні держави Східної Європи. Цей парадокс криється в тому, що українські еліти 1990-х років, як і українське суспільство загалом, потрапили в термінологічну та політичну оману. Борис Єльцин, Станіслав Шушкевич та Леонід Кравчук у Біловезькій пущі зафіксували лише факт припинення існування СРСР. І питання щодо реального політичного, а не декларативного, взаємного визнання суверенності й незалежності республік по факту було відкладено через структурно-ідеологічний та соціально-економічний колапс розпаду СРСР. Політико-ідеологічний вакуум 1990-х – початку 2000-х років заповнювався ідеями олігархічного капіталізму та не пропонував нічого суспільству і нації. Відповіддю на цей виклик стали революції в деяких пострадянських країнах, зокрема в Україні і Грузії, та формування авторитаризму в Білорусі й Росії. Врешті-решт, той факт, що Українська держава пішла геть іншим шляхом, окремим від білорусько-російського, призвів до війни, яка триває зараз. Подібно до того, як британські колонії Північної Америки бажали вибудовувати свій шлях у майбутнє окремо від імперії, так і Україна бажала вибудовувати свій шлях окремо від того, що почало відроджуватися як Російська імперія з середини 2000-х. Економічні й соціальні зв’язки, які сформувалися в обох історичних випадках, спричинилися до розколу в суспільстві, появи двох таборів: умовних незалежників та лоялістів. А втім, військові дії призвели до розуміння невідворотності боротьби за власну Незалежність.

Чи матиме Україна своїх батьків-засновників і хто це може бути? Чи може Володимир Зеленський стати українським Джорджем Вашингтоном? На ці питання, мабуть, і не потрібно зараз шукати відповіді, щоб не мавпувати чужу історію. Історія сама розставить усе на свої місця, адже її пишуть переможці! І зараз найважливіше – щоб Українська армія та Українська держава перемогли. Попри це, уже кілька міст можуть стати символами цієї війни за Незалежність, подібно до Бостона та Філадельфії. При цьому надскладним завданням для українського суспільства та публічних інтелектуалів є необхідність уберегтися від ексклюзивного, взаємозаперечного наративу, від пантеону героїв, що акумулюють практики «пригадування» лише окремих регіонів та періодів, «забуваючи» про існування інших. Зважаючи на це, сучасний післявоєнний наратив не має бути побудований винятково ні на правонаціоналістичному, ані на радянсько-ностальгійному дискурсі. Це має бути принципово новий дискурс, де місця пам’яті, свята, топоніміка як реперні точки мають об’єднувати різних вірян, атеїстів та носіїв різних мов, Галичину і Донбас, Закарпаття та Слобожанщину, Сіверщину та Південну Україну. Не вибір між чимось, а здорове поєднання позитивних сюжетів, що конструюють нову Україну.

Цим спільним тлом, де всі громадяни України зможуть знайти себе і відчути себе сучасними українцями, а не прадавніми украми, є події 1980–2020-х років. Річниця створення Народного Руху України за перебудову, акція «живий ланцюг» від Львова до Києва на честь Акту Злуки, утворення ЗСУ, дні затвердження сучасних українських прапора, гімну, тризубу, запровадження національної валюти, дні початку і завершення Помаранчевої революції та Революції гідності, оборони Донецького аеропорту, трагедії Іловайська, укладання асоціації з ЄС, запровадження безвізу, день захисників і захисниць України і, звичайно ж, найбільш сакраментальні дати сучасної війни. Цей перелік пам’ятних дат не є вичерпним і має широко обговорюватися в суспільстві.

Це не означає, що потрібно «забути» про Київську Русь, князя Володимира і гетьмана Богдана Хмельницького, про Українську революцію 1917 року, Голодомор, Великий терор та Другу світову війну. У жодному разі! Проте це все не має бути самоціллю і головним націєтворчим стрижнем сучасної України. Сучасної, яка народжується зараз у крові та війні, під звуки бомбардування міст, на руках українських захисників та волонтерів. Усе назване було в нашій історії предтечею до сучасної України, яка твориться саме тут і зараз. І саме тому в майбутньому потрібно втримати баланс між теперішнім і минулим, подолати його і не дозволити знов поринути у дріб’язкові історичні чвари.

Велика Вітчизняна?

Сучасна війна могла б по праву називатися Великою Вітчизняною, але брутальні перекручування і політичні загравання із цим поняттям дискредитували цей концепт, здається, уже безповоротно. На жаль, у нашому суспільстві уже достатньо широко сформувалося сприйняття, що більшовицьке = радянське = російське = вороже. Так само як з імперським спадком, ми воліємо забути, що українці допомагали будувати імперію, так само і з радянським спадком, ми воліємо забути, що безліч українців будували кар’єри і підтримували функціонування цього режиму. Звісно, Велика Вітчизняна для сучасної України не відображала всіх реалій війни, які відбувалися на українських теренах протягом 1939–1945 років. Варто зауважити, що сам концепт лише роз’єднував українців, особливо у 2000-х. Попри це, ми не повинні забувати про Другу світову і її уроки. Особливо це має значення на тлі численних заяв президента РФ Владіміра Путіна, який заявляв, що Росія могла б виграти війну і без українців. Це ще одна фальсифікація і спроба переписати історію. Третій Райх перемогла Антигітлерівська коаліція, до якої входили кілька держав, а в Червоній армії СРСР пліч-о-пліч воювали представники всіх союзних республік.

Друга світова стала бездонним колодязем для наслідування засобами ворожої пропаганди. «Що більша брехня, то ліпше у неї повірять народні маси». Гасла про денацифікацію та демілітаризацію, під якими проти України було розпочато вторгнення, мали сакраментальне значення для пропагандистського обґрунтування його необхідності. Сьогодні увесь світ може бачити крах ялтинсько-потсдамської системи післявоєнного облаштування світу, а разом із цим і здобутків перемоги над нацизмом. Тріщина в цій системі з’явилася ще 1991 року з розпадом СРСР, але саме остаточний крах усієї системи відбувається тут і зараз. Уроки Другої світової війни через кілька поколінь виявилися забутими чи геть невивченими для сучасників. Розніжені еліти й суспільства, які забули присмак пороху війни, втратили відчуття загрози. Попри війну в Югославії в 1990-х, для багатьох і українців (до 2014 р.), і росіян війна здавалася чимось нереальним та гіпотетичним або героїзованою прогулянкою, що аж ніяк не відображала всіх жахіть.

Соціально-економічний колапс 1990-х та трансформація олігархічно-капіталістичних кланів призвели до окозамилювання в суспільстві. Спроби відволікти увагу громад від економічних питань до питань мови і національності. Замість формування середнього класу, розвитку держави та покращення добробуту громадян суспільству підкладали макову історичну пілюлю, щоб відволікти увагу. Врешті саме 2004 року з’явилася та сумнозвісна мапа України, на якій громадяни, що раніше не звертали уваги на це, виявили себе належними до того чи іншого сорту.

Уроки Другої світової щодо цінності людського життя, рівності націй та народів, людяності були забуті. Натомість їх заступила ксенофобія. Разом із цим розпочалося змагання між «визволителями» і «борцями», пошук героїв та колаборантів. Усе це було використано як інструмент політичної акумуляції електорату на президентських та парламентських виборах. Україна майбутнього має із цим покінчити. Направду, з холодною головою варто визнати, що протягом Другої світової не існувало України теперішньої, натомість існувало кілька різних Україн. Деякі з них навіть не існували на офіційній мапі, натомість лише існували на папері чи в головах окремих військових і політичних лідерів. Спираючись на цей факт, надзвичайно важливим і є примирення зі своїм досвідом Другої світової війни. Бо хоча України сучасної тоді не існувало, та боротьба, той кошмар військових дій був, і це також було предтечею до війни сьогоднішньої. Коли суспільство, агенти та промоутери історичної політики зможуть перестати робити культ з Другої світової війни, саме тоді ця цеглина ляже міцно в основу до фундаменту сучасної української політичної нації та демократичної європейської України.

Сучасну війну будуть ще довго порівнювати із Другою світовою, і важливо напрацювати нові комеморативні практики. Утриматися від використання старих лекал та методичок. Українці, а направду не лише вони, стали свідками, до чого можуть призводити сліпі відтворення безсмертного полку, неосмислене, безрефлексійне покладання квітів до могил безіменних солдатів. Важливо відчути і зрозуміти тонкий присмак метафор «безсмертності» та «безіменності». Вони працюють на знелюднення історії війни, відсторонення від неї, втрату зв’язку зі жорстокою реальністю бойових дій. В основі конструювання наративу про війну має бути покладена ідея цінності людського життя, яке було пожертвувано або збережено. Тож ми не можемо допустити безіменних могил і безіменних солдатів. Технології сучасного світу дають величезні можливості для комеморативних практик і фіксації імен жертв та героїв-захисників. Ці практики мають показати, що післявоєнне суспільство пам’ятає і знає кожного загиблого, його долю до та під час війни. Будь-яка війна – це війна одних людей проти інших. Не можна залишатися поза політикою. Хтось натискає спускові гачки, кнопки, хтось підписує накази, голосує, мітингує, а хтось облаштовує сховища і волонтерить. І все це роблять люди, лише скеровані політичними режимами. Абсолютизація впливу, демонізація образу ворожого політичного режиму дає індульгенцію суспільству, що його породило, і знімає відповідальність з пересічних учасників та виконавців.

Україна майбутнього має усвідомити, що боротьба і героїзм у війні мали величезну ціну, ціну життів тисяч військових та мирних жителів, що вже ніколи не постануть із мертвих. Саме «безсмертний полк» може постати і «повторити знову», а суспільство, яке вивчило урок війни і дійсно захищає цінність та свободу людського життя, керуватиметься гаслом «ніколи знову». І коли ми говоримо про декомунізацію, маємо зважати і на цей аспект так само. Для історичної політики майбутньої України важливим буде й переосмислення Голокосту. Потрібно припинити змагання за кількість жертв між Голодомором і Голокостом, тому що сакраментальною для обох подій є несправедлива загибель людських спільнот через злочинну політику режиму.

Дописуючи цей текст під кононаду артилерійських вибухів на околицях Харкова, чомусь попри все залишається здоровий оптимізм, що межує зі сліпим фаталізмом, про те, що Україна теперішня переможе, а в Україні майбутній, післявоєнній, я викладатиму новим учням та студентам історію, ми будемо аналізувати політики пам’яті в різних країнах, щоб гасло «ніколи знову» і цінності людського життя й надалі існували в нашому суспільстві.