Україна – закритий індустріальний проект

Протягом 16 років, від моменту отримання Україною незалежності і до теперішнього часу, керівники нашої держави не можуть зрозуміти, що таке незалежна самостійна країна і як вона повинна розвиватись.

Ми не маємо власного проекту розвитку і все ще намагаємось тягнути проекти, започатковані в «країні рад». Такий інерційний рух привів нас до економічної та соціальної кризи, яка породила кризу політичну.

Економічну та соціальну кризу в країні помилково пов'язують з політичною кризою, що, насправді, не відповідає дійсності. Політична криза стала останнім мазком до пейзажу економічної та соціальної передкатастрофи.

Корінь зла слід шукати не на Майдані 2004 року і не у парламенті 2007-го. Помилки, якої не виправили до сьогодні, ми припустилися у перші роки незалежності. Полягала вона в тому, що, отримавши довгоочікувану незалежність, ми відразу стали вважати свою країну окремим організмом, не залежним від «тіла», частиною якого були упродовж багатьох десятиліть. Відтак, запорукою нашої неуспішності як незалежної країни стали три причини: відсутність розуміння того, що ж сталося, брак кадрів та патріотизм.

Це твердження вимагає пояснень. Отже, почнемо з кадрової кризи. Відокремившись від СРСР, Україна опинилась у ситуації, коли незалежною країною керують управлінці, навчені працювати в умовах вертикально інтегрованої системи управління. Країна рад мала всі ознаки імперії, а для того, щоб втримати імперію від розпаду, необхідна жорстка централізація, інакше, як казав Бісмарк, імперія почне обламуватись по краях. З розпадом імперії необхідність у такій формі управління відпадає, але управлінці радянської школи іншої форми не знають, отже діють старими методами у новій ситуації.

Центр управління з Москви переноситься до Києва. Залишки радянської інфраструктури починають зав'язувати на столицю України. Регіони потрапляють у цілковиту залежність від рішень центру і втрачають ініціативу.

Централізоване управління децентралізованою державою призвело до обмеження ініціативи регіонів. Нерозуміння регіональних проблем, своєю чергою, призвело до економічної та соціальної кризи спочатку на регіональному, а потім і на загальнодержавному рівні.

Обрана схема ще могла працювати у перші роки незалежності. Вона підходила Україні як тимчасова модель. За цей час необхідно було підготувати нові кадри та розробити концепцію розвитку країни. Ні перша, ні друга умова так і не була виконана. Ніхто не збирався вибудовувати й нову інфраструктуру. Частково у цьому винен, як не дивно це звучить, український патріотизм. Ми з обуренням відкидаємо факт, що колись повністю залежали від Москви. Мовляв, навіть під ненависною владою ми думали інакше, працювали інакше, жили не так, як вони. Ця думка активно підтримується чиновниками, що залишились при владі після розпаду СРСР. Ніхто з них не бажав, щоб його ототожнювали з радянською номенклатурою.

Крім того, представники радянської школи управління не помічають, що з отриманням Україною незалежності ідеологічна мотивація в країні змінилась з соціалістичної на капіталістичну. Якщо раніше стимулом для роботи підприємства вважався мотив - праця заради вищого блага держави (перевищення плану, збільшення валової продукції і т.і.) - то в умовах ринкової економіки єдиним можливим стимулом стали гроші (прибуток). Комбінувати такі поняття можна лише маючи досконалу інфраструктуру. Інфраструктури немає, отже спроби ці мали катастрофічні наслідки.

Як типовий приклад подивімось на Львів та Львівську область.

За часів СРСР шалених темпів набула індустріалізація. Згідно з радянським індустріального плану розвитку, кожному регіону відводилась особлива роль. Специфіка розвитку Львівської області була обумовлена не лише наявністю природних ресурсів, але й близькістю державного кордону. Розміщувати стратегічні підприємства на кордоні з імовірним противником вважалось недоцільним, отже у Львівській області акцент був зроблений на наукомісткі технології. Розробка таких технологій передбачає державні дотації, отже Львів та область наперед планувались як дотаційні. Після розпаду Радянського Союзу відновити надходження дотацій у необхідній кількості було неможливо, і промисловий комплекс Львівщини занепадає.

З цього моменту радянський проект розвитку Львівської області можна вважати завершеним. Економічна та соціальна криза не заставляють себе чекати. Підприємства зупиняються, люди масово виїжджають на заробітки. Схожа ситуація складається в усіх областях України, окрім тих, де домінувала ще з радянських часів важка чи видобувна промисловість. Їх ресурсу вистачить лише на деякий час.

Переробити стару радянську систему так, аби вона ефективно працювала у незалежній Україні, неможливо апріорі. Це як годинник зі зламаною шестернею. Він спочатку починає відставати, а згодом і зовсім зупиняється. Подібний процес відбувається в Україні. Без перепроектування країну чекає структурна криза. І у Львові - місті, економіка якого не спирається на важку промисловість і не базується на видобутку корисних копалин, наслідки цієї кризи будуть вкрай важкими.

Фото з сайту www.home-edu.ru