Україна на роздоріжжі!

IQЮрій Шведа, політолог, 9 жовтня 2012393586
Україна на роздоріжжі!

Специфіка моменту, у якому зараз перебуває Україна, підносить проблему співвідношення виборчої та ліберальної демократії на перший план. Пов’язано це насамперед із парламентськими виборами, але не тільки.

У класичній теорії демократії існує чітке розрізнення між виборчою та ліберальною демократією. Традиційно виборча демократія вважається інституційною ознакою демократичного правління, водорозділом, що відділяє демократичні режими від недемократичних, передумовою формування ліберальної демократії. Звідси такий великий інтерес до виборчої демократії та демократичності виборчих процедур.

Однак сьогодні чимало дослідників проблем демократії справедливо зазначають, що формування виборчої демократії у країнах Західної Європи відбувалося на ґрунті вже сформованого та достатньо розвинутого громадянського суспільства, інституційованих політичних сил та політичної конкуренції, відповідного типу політичної культури. Таке суспільство сформувало й відповідні йому (демократичні) критерії формування влади, яка б оберігала та розвивала громадянські та політичні свободи, режим ліберальної демократії.

У посттоталітарному суспільстві, де відсутні інституційні гарантії демократії, процедура виборів, безумовно, суттєво відрізняється від розвинених демократій. І проблема не лише у суто нормативних та процедурних нюансах. Уся біда полягає у тім, що люди обирають не кращих – а собі подібних! Звідси – популярність на політичних виборах у пострадянських республіках різних популістських, а подекуди й відверто екстремістських, антидемократичних політиків та політичних сил. І тепер для пояснення небезпек, які чатують над несформованими демократіями, не потрібно вдаватися до вже хрестоматійного прикладу з Веймарською республікою – приклад із сусідньою Білоруссю куди ближчий та зрозуміліший. 

 

Виборча чи ліберальна демократія?

Тут, очевидно, варто серйозно задуматися над можливістю та доцільністю застосування певних інституційних обмежень, які б оберігали ще не сформовану демократію від небезпек, які загрожують її існуванню. У всіх країнах, які виходили зі стану тоталітаризму та авторитаризму, діяв комплекс заходів, які мали на меті провести демократизацію суспільства (денацифікація, люстрація тощо). Це нагадує систему заходів проти поширення епідемії, такий собі суспільний карантин від чуми з ізоляцією (безперечно, політичною) носіїв небезпечного вірусу.

В умовах розвинутого авторитарного режиму виборчий процес втрачає демократичну сутність, перетворюючись у ширму, яка тільки легітимізує владу, що контролює виборчий процес. Вибори фактично перетворюються на плебісцит із декоративним та позірним змаганням за владу. Приклад останніх президентських виборів у Росії – яскраве цьому підтвердження.

Тому цілий ряд науковців почали говорити про кризу виборчої демократії, про те, що вона має свої досить вузькі рамки. А що стосується Росії, то дедалі частіше йдеться і про такий феномен, як “джентльменська угода” між владою та лояльною (конструктивною) опозицією, де остання отримує певну свободу діяльності в обмін на певні преференції (насамперед, парламентське представництво) від влади. Зрозуміло, що такі стосунки влади та опозиції порушують базовий принцип політичних виборів – реальність політичного змагання за владу.  Це більше схоже на гру у піддавки, аніж на справжнє змагання.

Про те, що така виборча демократія не може бути фундаментом для справді демократичних перетворень, немає й мови. Звісно, нинішні вибори суттєво відрізняються від виборів зразка СРСР, але й справді демократичними їх назвати ніяк не можна. Крім як дискредитації – від них мало зиску для самої демократії! Не дивно, що на тлі такої ”демократії” у пересічних громадян дедалі виразнішою стає туга ”за сильною рукою”.  

Відомий американський політолог С. Гантінгтон у праці “Третя хвиля демократизації” визначає вибори як механізм переходу від авторитаризму до демократії, подаючи ряд історичних прикладів, коли через механізм політичних виборів відбувалося “неочікуване” усунення від влади авторитарних правителів. Думаю, про схожий феномен можна говорити, оцінюючи українські президентські вибори 2004 р.  Розраховувати на повторення такого феномену в умовах повної апатії та інфантилізму обманутого і здеградованого суспільства – бути великим романтиком! 

 

Представницька чи делегативна демократія?

Ліберальні демократії виробили чіткий перелік критеріїв, що дають підстави визначати ступінь демократичності проведених виборів. Власне для цього на вибори й приїздить велика команда підготовлених закордонних спостерігачів. Та оскільки їхнє спостереження є короткочасним – воно може стосуватися лише оцінки процедури проведення самих виборів. Між тим, поняття виборів, а надто детермінант, які їх визначають, не обмежуються тільки процедурами їх проведення та виборчим періодом.

У багатьох серйозних аналітиків уже сьогодні, до початку самої процедури виборів, є серйозні сумніви їх відповідності демократичним стандартам. Це пов’язано передусім із практикою тюремної ізоляції на час виборів політичних опонентів – факт, який практикують лише у відверто недемократичних режимах. І очевидно, що спроби влади cховатися за судовими рішеннями виглядають щонайменше смішними. Як можна вважати вибори демократичними, коли лідер основної опозиційної до влади політичної сили, за яку не так давно віддала голоси половина громадян України, перебуває в ув’язненні! Приклад, що в очах пересічних громадян Заходу ототожнює нинішню владу швидше із військовою хунтою, аніж з демократією.

Характер виборчого процесу значною мірою детермінується виборчим законодавством і типом виборчої системи. Аксіоматичним є твердження про те, що немає ідеальних (більше чи менше демократичних) виборчих систем. Сучасні ліберальні держави з успіхом застосовують різні типи виборчих систем. Але з позиції оцінки демократичності виборів негативною є практика частої зміни виборчого законодавства. В українському варіанті – мова йде радше про постійну зміну виборчого законодавства і “правил гри”, що вже межує із несумлінною ”виборчою інженерією”.

Про потребу змінити пропорційну виборчу систему зі закритими партійними списками напередодні виборів говорили практично всі політичні сили. Як варіант її удосконалення в демократичному напрямку називали виборчу систему з преференціями, яка б ламала монополію партійних вождів та наближала виборця до процесу особистісного обрання своїх представників у владі. Натомість приймається змішана виборча система, яка не тільки залишає систему закритих партійних списків, а ще й посилює її абсолютно дискредитованою мажоритарною системою виборів. Прийняття таких правил проведення виборів фактично визначає їх результат ще до початку проведення. Чому на це пішла опозиція – залишається великою загадкою, якщо хіба не брати до уваги далекоглядного розрахунку на наступні президентські вибори й бажання стартувати на них з вигіднішого для себе опозиційного майданчика.      

Важко назвати ці вибори демократичними і з огляду на рівень демократичності основних суб'єктів виборчого процесу – політичних партій України. Як партолог можу із всією відповідальністю заявити, що українські політичні партії лише за назвою подібні до політичних партій країн ліберальної демократії. В умовах відсутності державного фінансування (Україна й Молдова залишились у Європі єдиними державами, що не втілюють цих рекомендацій Ради Європи) та зростання рівня комерціоналізації політичної діяльності політичні  партії стали виразниками не інтересів виборців, а інтересів своїх спонсорів – фінансово-промислових груп. А це порушує саму суть представницької демократії!

Про внутрішньопартійну демократію українських політичних партій й говорити не доводиться. У більшості населення України політичні партії не викликають довіри. Суспільство трактує їх як структури, які рвуться до влади для вирішення своїх бізнесових проблем. Рейтинги, які сьогодні вони збирають, це швидше показники несприйняття противників, аніж підтримки конкретних партій, їх програм та лідерів. Звідси маємо явище „голосування без довіри”. Тому окремі дослідники політичного ладу в Україні характеризують його не як представницьку, а делегативну демократію, де народні обранці фактично не підзвітні тим, хто їх обирає. Така влада позбавлена суспільної легітимності і вже тому не може бути ефективною.

 

Демократія чи інфократія?

Характеристика нинішніх виборів буде неповною, якщо не взяти до уваги свободи слова та ЗМІ. Останні є могутніми каналами обробки та формування громадської думки. Практично всі вони сьогодні перебувають у приватних руках і на час виборів перетворюються або в “елегантних бaндитів”, що рекламують лише за гроші, або звичайних партійних пропагандистів (і, звичайно ж, не опозиції). Про рівність можливостей суб'єктів виборчого процесу щодо представлення себе та своєї програми у цьому комерціоналізованому та контрольованому владою медіальному просторі не доводиться й говорити! В умовах відсутності альтернативної інформації контроль над ЗМІ – це контроль над громадською думкою, а відтак і над їх волевиявленням. Це і є типова диктатура ЗМІ, або інфократія.

 

На якому роздоріжжі перебуває Україна?

Таким чином, виборча демократія є швидше виявом розвиненості ліберальної демократії. Розраховувати на появу розвинутої виборчої демократії в умовах відсутності громадянського суспільства, громадянської політичної культури, демократично організованих партій, незалежних та соціально відповідальних мас-медіа не доводиться. Тому проблема формування основ розвинутого громадянського суспільства із політично активним та соціально відповідальним громадянами виходить на перший план порядку денного. Ми мусимо зрозуміти, що це – складна й тривала робота, яка не може обмежитися коротким виборчим періодом. Робота ця потребує жертовної праці усіх, а передовсім інтелігенції, яка за нинішніх обставин фактично опинилася на маргінесі політичного життя, не затребувана ані партіями, ані, самими виборцями. А це збільшує шанси на перемогу демагогів та різного штибу пройдисвітів.

Політичні вибори є найкращим тестером демократичності суспільства. Дослідники стану демократії зазвичай поділяють політичні режими на вільні та частково вільні. Останні – це такі, що ніби на роздоріжжі між авторитаризмом та демократією, але більше тяжіють до останньої. Відома міжнародна дослідницька організація “Дім Свободи” до їх числа відносила й Україну. Боюсь, що за підсумками цих парламентських виборів їм зробити це знову буде вкрай важко! З усіма наслідками, які з цього випливають.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 86

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • lewit 19 жовтня 2012, 14:43

    Отже, перш над усе я благаю чинити молитви, благання, прохання, подяки за всіх людей,
    за царів та за всіх, хто при владі, щоб могли ми провадити тихе й мирне життя в усякій побожності та чистості.
    Бо це добре й приємне Спасителеві нашому Богові...
    1 Тимофію 2 розділ 1,2,3 вірші

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • XOMA 19 жовтня 2012, 10:11

    А за що молитись, якщо думати, що "в королівстві все прекрасно"? Може, все ж таки треба визнати, що "не всё хорошо, прекрасная маркиза"? Тоді буде й за що молитись. В першу чергу за те, щоб вони прийняли Христа. Хоча, з іншого боку, це буде означати кінець благодаті для язичників. Взагалі, вся ця моя писанина до тебе в цій темі зводиться до одного- показати, що єврейське питання все ж існує і полягає воно у непропорційному до їх кількості і негативному впливі на події у всьому світі. Згадаймо, що антихрист, як і Христос, вийде з їхнього середовища, тільки з коліна Данового. А як він сяде на престолі в храмі, якщо не буде юдеєм? Як він зможе набути такого впливу і влади, якщо не буде підтриманий всією фінансово - економічною елітою? А все йде до того.
    Але народ, в своїй масі того не бачить, і, дивлячись на національність владу маючих, дехто починає "стригти всіх під один гребінець". Звідси і їхні вислови "бей жидов- спасай Расею". Вони не помічають тих, які, насправді, працюють на благо тієї ж Расеї, а в результаті дістанеться саме їм- тим, хто не несе відповідальності за злочини верхівки. Тому ми, християни, повинні знати правду і скрізь і всім її говорити. Говорити про великих вчених, лікарів, інженерів, письменників і простих євреїв, через яких Господь благословляє народи. В т.ч. і про тих, які служили в УПА. Для того говорити, щоб їм не дісталось за тих, хто споює народ, знищує медицину і освіту, обдирає людей, як липку, наживаючись на людській біді. А для того треба не закривати очі на проблему, вдаючи, що її нема і кажучи, що це вигадки, а образно "параноя", а вникнути в неї, щоб було що сказати тим, хто кляне цілий народ.
    А то виходить так, що ніхто не проти носити костюми від Вороніна і сміятись від жартів Хазанова, а потім збираються бити їх за те, що вони євреї.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук