Українські лицарі

Чи насправді перші козаки походили від селян? Коли козаки вперше заявили Литві чи Короні Польській, що вони є? Чи важливою була в їхній спільноті етнічність? Хто створив першу Січ та чиї інтереси захищали козаки?

У новому випуску «Без брому» – доктор історичних наук, професор Ніжинського державного університету, який досліджує період козацької України, офіцер ЗСУ Сергій Леп’явко. Поговоримо про те, як формувалося та розвивалося українське козацтво і які паралелі можна провести між козаками та сучасними захисниками України.

Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.

***

Міф козацтва є наріжним в українському ґранднаративі. Зараз, коли триває російсько-українська війна, в середовищі експертів часто лунає термін «фронтир», до якого апелюють, говорячи про козацький світ. Чи теорія фронтиру, яку висунув американський історик Фредерик Тернер, модифікував Овен Латимор та інші дослідники, є придатною до вивчення ранньомодерної історії України?

Теорію фронтиру першим серед сучасних українських істориків став прикладати до реалій України професор Ярослав Дашкевич. Як будь-яка теорія, теорія великого фронтиру має свої плюси і мінуси. Вмістити історію в якусь одну концепцію важко, а, може, й неможливо. Теорія фронтиру прикладається до історії України та історії козацтва зокрема. Козацтво є явищем фронтиру в усіх його проявах – це військова корпорація Великого кордону. Подібні військові корпорації на межі цивілізацій існували завжди: від часів Стародавнього Єгипту, у Стародавній Греції, Давньому Римі, в Іспанії часів християнсько-мусульманського протистояння.

Я не вважаю, що порівняння українського козацтва і лицарських орденів є натягнутим. Лицарські ордени – це теж явище фронтиру, це військові організації, лише виникли вони на трохи іншій основі.

Витоки фронтиру можемо шукати у географії. На наших землях маємо розлам із найдавніших часів: від перших способів господарювання – збиральництво, землеробство і кочівництво. Кочові цивілізації Великого Степу, що простягається від нашого Причорномор'я і до Тихого океану, у нас зустріло осіле населення Придніпров’я.

Змієві вали біля Києва і Велика китайська стіна – це явища одного ґатунку. Візьмімо Китай, Пекін розташований на півночі, Маньчжурська династія виросла на фронтирі китайської землеробської цивілізації та кочової цивілізації Великого Степу. Наш Великий кордон – від появи тут кочівників та землеробів.

Коли я розповідаю про це студентам, наводжу приклад: для кочівників усе одно, яка трава – чи це степова трава, чи жито, чи пшениця. У них немає психологічного бар'єра, вони не розуміють, чому землероби сидять на місці і кажуть – цю траву можна їсти, а цю ні. Є епізод, коли наприкінці XVI – на початку XVII століття татари потрапили у полон. Вони кажуть: ми не розуміємо, чому ви прив'язані до цього шматка землі. Подивіться, який великий степ, їдь, мандруй, випасай худобу донесхочу… Хоча вони теж були прив'язані до свого способу господарювання і лише під час військових походів вирушали на сотні кілометрів, в інший час просування було повільним. Виїли траву корови та вівці, татари перейшли на кілька кілометрів далі. Але трави із назвою жито чи пшениця вони не знали, для них це така ж трава для їдження їхній худобі.

Поняття «фронтир» часто ототожнюють із непорушним кордоном, але це радше зона контактів та взаємодії, це щось інше, ніж кордон.

Фронтир – це не лінія, а саме зона. На прикордонні завжди є митники, контрабандисти, місцеві мешканці на відстані десятків кілометрів, які з кордоном пов’язані, – і вони завжди з двох сторін. Але уявіть собі, коли такої лінії не було, то ця зона контактів значно розширювалася.

Наприкінці XVIII століття, коли Російська імперія разом з українським військом взяла північне узбережжя Чорного моря, раптом виявилося, що там були залишки ханської України. Раптом виявилося, що під Хаджибеєм були великі козацькі поселення, а в Очакові запорізька старшина тримала свої шинки. Нібито це там далеко, але насправді одне ціле.

Спільнота фронтиру значною мірою є спільною для обох сторін. Татарин, який кочував біля козацьких поселень, не нападав на козаків. Якщо він таки піде в похід на українські землі, як це було в XVI сторіччі, то за 300-500 км, бо тут його сусіди і він їх чіпати не буде.

Тут питання спільноти і її спроможності існувати автономно. Є цікавий історичний епізод, коли Іванові Сірку (здається, більшої загрози татарам немає) російський губернатор із Києва пише листа. Мовляв, я дізнався, що ви пускаєте до себе випасати татарських коней. А Сірко відповідає: вони ж наші сусіди і коні не винні.

Тобто йдеться про еластичні спільноти на фронтирі. Існує усталене твердження, яке досі є у шкільних підручниках, що перші козаки переважно походили із селян. Наскільки це відповідає дійсності?

Ще на початку 1990-х років моє покоління істориків спростувало цю тезу. Але підручники легше писати, заглядаючи у попередні радянські варіанти і так само народницьку історіографію Михайла Грушевського. Значною мірою, це він запровадив думку про українців як селянську націю, чи що принаймні селяни у нас домінують.

У XVI столітті це було не зовсім так, і в наступні сторіччя теж. Кількісна перевага селян була. Але йдеться про тих, хто творив політичне, економічне життя, – а це були кілька відсотків населення, що належали до інших прошарків. Селяни прив'язані до землі, вони сидять на ній. А вирішують усе динамічні люди.

Серед фахівців панує думка, що козацтво заснувала дрібна шляхта. Це сталося у литовську добу, коли більша частина України була в складі Литви. Тоді цей прошарок, що потім одержав назву дрібної шляхти, називали боярами, зем'янами. Фактично йдеться про дрібні військові спільноти, які сформувалися ще за часів Київської Русі, існували за київських князів у складі Великого князівства Литовського. Олельковичі старалися сформували нову боярську спільноту для захисту Київського князівства. Потім вони перетекли в те, що стало називатись козацтвом.

Важливо, що останній поштовх для формування козацтва як стану дав перехід українських земель до складу Польської Корони. Тому що в Литві домінувало звичаєве право. Дрібний воїн зі служивих бояр для нормального існування у спільноті не потребував паперу, що він шляхтич. Він не потребував приналежності до якогось герба. Йому не треба було доводити свого походження. І він навіть не потребував документів на землю, тому що в цьому регіоні, як і на значній частині Литви, більшість боярства документів не мала. Всі знали, що це його земля, він несе військову службу при замку. Замок князівський, отже, він несе державну службу і тому його визнають представником привілейованого прошарку населення.

Приходить Польща – і стається так, як зараз, коли до волонтерів навідується податкова: хлопці дайте документи. А у них немає документів, що прадід був шляхтичем. Але вони далі продовжують виконувати свою військову функцію, тому що вони захищають себе і всіх, хто за їхньою спиною. Звідси дисонанс: люди продовжують виконувати свою функцію, а їх не визнають приналежними до військового стану, що в усіх країнах в усі часи був привілейований.

Аналогія із тим, що ми бачимо зараз в Україні. Привілеї військовим, які проливають кров, завжди мають бути великими. І забирати їх не можна, лише розширювати. У західних країнах перехід на контрактну армію дав можливість ще більше відділити військових від решти суспільства. По закінченні служби їм належиться також великий соціальний пакет. Усі ці особливі права військових визнають, бо їхній єдиний обов'язок – за потреби проливати кров за всіх, хто стоїть у них за спиною.

Козацтво не є винятково українським феноменом, але чим українське козацтво на початках відрізнялося від інших козацьких спільнот на кшталт тих, що були на території сучасної Росії?

Серед прикордонних військових корпорацій найближча на захід від України і за віком приблизно така ж, як козацтво – це граничари Хорватії. Донське, яїцьке чи терське козацтво трохи інші.

Щоб зрозуміти, що за цим стоїть, звернемося до появи терміна «козак». Вперше це слово почали вживати у середині XIII століття у Єгипті серед мамелюків. У XIV–XV столітті термін «козак» функціонував у Середній Азії в тюркському світі, і, як правило, цим словом називали вигнанців. Але вигнанець на рівні представників знаті, яка в міжусобній боротьбі була витіснена на маргінес. В другій половині XIV століття в Золотій Орді відбувалися складні процеси, хани змінювалися іноді кожні два тижні чи через місяць. Вони втікачі, але хочуть повернутись на трон, ці люди були козаками, які десь по степах їздили, мріяли повернутись до того, що було. А жити треба було з чогось, тож вони займалися грабунками, але через своє походження завжди були частково пов'язані з політикою. Донське козацтво значно більше пов’язане із цим тюркським, ніж українське.

На території України слово «козак» теж трапляється у тюркському світі, на початку XIV століття в італійсько-половецькому словнику. Італійці – це генуезька колонія в Криму. Половці після того, як прийняли мусульманство, на початку XV століття поступово почали називатися татарами. Власне половецько-кипчацька мова пізніше стала основою татарської мови. Слово «козак» у цьому словнику – у значенні «вартовий». Тобто це людина, яка вартує на якійсь межі, людина зі зброєю. Так воно і перейшло в Україну: люди, які перескочили кордон, стали називати себе козаками.

Але назва «козак» дуже довго приживалася у нас. Парадокс полягав у тому, що ми говоримо про козацьку епоху з кінця XV століття, а люди стали називати себе козаками тільки в середині XVI століття. Як це пояснити? Було явище козакування, фактично йшлося про добровольців, які йшли на кордон воювати, захищатися або нападати. Вони називали себе козаками. За походженням це були, як правило, представники дрібного боярського стану, а до них долучалися міщани, які на прикордонні теж несли військовий обов'язок.

Очолювали їх зазвичай прикордонні місцеві старости. За козацькими літописами, серед перших козацьких очільників були: хмільницький староста Предслав Лянцкоронський, теребовлянський староста Бернард Претвич, канівський і черкаський староста Дмитро Вишневецький. Вони, за своїми обов’язками, мали захищати прикордоння, але держава не давала для цього засобів. Тому з ними були частково зобов'язані люди, а частково добровольці.

Є дуже цікаві документи початку XVI століття, у яких кримський хан скаржиться: знайдіть мені козаків, які пограбували. Посилає Великий литовський князь комісію і потім пише листа кримському хану: ми шукали, але козаків нема ні в Черкасах, ні в Каневі. Тоді як усе населення займається козакуванням.

Я хотів би наголосити на одному моменті: у кінці XV століття почалися татарські та османські напади на українську землю. Дуже показово, що українське козацтво з'являється у зв'язку з цим. Під час нападів спустошують українські землі аж до Чорнобиля, Овруча і Львова. Навіть іноді до Любліна заходили, а ні Польща, ні Литва оборони не організовує. Чому? Польща і Литва були балтійськими державами, і для них ці землі – це десь далеко. До 1620-х років польське землеволодіння на українських землях було невеликим – Поділля, Волинь і Київщина. Ці напади в кишені магнатам не залазили. Тому що великі напади відбувалися раз на кілька років, а на прикордонні – по кілька разів на рік.

Тож прикордонні біди для тодішньої польської та литовської еліт були так, як для Європи те, що ми називали АТО: десь там товчуться, ну і нехай. І Україна знайшла в собі сили організувати своє військо. Я називаю козацтво недержавними збройними силами українського народу. І чому потім їм польська держава стала не потрібна? Вони сформувалися без підтримки держави. А оборона власного населення – це одна з основних функцій правителів і самої держави. Тобто козаки стали виконувати державну функцію своїми силами без визнання державою. Аналогія з добровольцями, що пішли воювати у лютому-березні 2014 року.

На початку XVII століття козацтво, що понад пів сотні років перебувало у вигляді військової спільноти, стало обростати попутниками, які згодом стали його частиною. Трохи міщан було від початку. Потім додалися селяни. Селянство приходило на прикрите козаками Придніпров'я і потрапляло на підконтрольні їм землі, у вже існуючі козацькі структури. Вони одразу виконували неофіційні розпорядження неофіційної козацької влади, і частина тих хлопців казала: та ми ж готові воювати.

Ще один важливий момент на спростування тези про козаків як селян за походженням. Якщо у бій іде п’ять підготованих воїнів і п’ять не підготованих. Уявімо, що з десятьох п’ятеро загинуть. За однакових умов хто загине насамперед?

Не підготовлені.

Тепер уявімо: козацький загін 1545 року йде на Очаків, більшість – це дрібні бояри, до них приєднуються хлопці-селяни з палицями і саморобними списами. Хто загине першим, сумнівів немає жодних.

Це зараз можна навчитися користуватися автоматом за три місяці. А щоб оволодіти шаблею, були потрібні роки. Тож козацтво формувалося як професійна військова спільнота. І не випадково в ній було дуже багато шляхтичів. Дмитро Вишневецький – це князь. А князя сприймали як рівного королю. Не випадково він спокійно, хоч у не до кінця з’ясованих питаннях, і в Москву їздив, і мав контакти з султаном. Тобто він рівний з ними.

А тепер уявіть, що 100, чи 200, чи 500 козаків, шляхтичів, бояр або просто розбишак знають, що їхній командир – це князь. Як вони про себе думали? Коли зараз хлопці служать під командою хорошого командира, вони пишаються і ним, і собою. Яким був рівень сприйняття козаками самих себе, коли у них командиром був князь?

Погляньмо на наступних козацьких керівників – майже всі вони належали до шляхетського прошарку. Криштоф Косинський, котрий підняв перше козацьке повстання, був племінником польського сенатора з Підляшшя. Його найближче оточення пише листи то польському королю, то московському царю. Із дванадцяти прізвищ дев’ять – шляхетські.

Брат Северина Наливайка був сповідником Острозького. А Острозький, як некоронований король Русі, не міг до себе підпустити безродних людей.

А далі відома історія – Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа. Ми знаємо про коріння майже усіх гетьманів, а де не знаємо, це або міщани, або єдиний був попович – Іван Самойлович. Походженням із родини священника йому дорікали до кінця життя. Тобто це було нетипово. Мовляв, невже в наше середовище потрапила людина не з нашого стану?!

Коли йшли в козацтво, дуже часто змінювали прізвище. Не тому, що злочинці тікали і намагалися сховатися. Коли людина має два-три варіанти позивних, це зручніше для військової справи. Наприклад, чернігівський полковник Яків Лизогуб за походженням Кобизенко. Інша гілка цього роду – Ходики, а вони були, кажучи сучасними словами, мерами Києва. Тобто козацький старшина споріднений з мером Києва, це тоді було невелике місто, але найбільше у Центральній Україні. Тож козацтво очолювали представники верхнього прошарку місцевого суспільства. Воно зазнавало постійних втрат, це суспільство, яке постійно воювало. І треба розуміти, що Польща спокійно жила за спиною українців. Скільки галицької та волинської шляхти загинуло у боротьбі з татарами?!

Чи не всі волинські князі були воїнами. Костянтин Острозький не даремно став першим великим гетьманом литовським. Він пройшов вишкіл у боротьбі з татарами. Ян Тарновський, перший великий гетьман коронний у Польщі, теж воював на півдні, і це було дуже важливо.

Взагалі пройти через козацтво до 1560-1570-х років, до того, як почалися перші конфлікти між козацькою спільнотою і польською елітою, це був спосіб вишколу шляхетської молоді. Вони йшли туди добровільно, але якщо вже пройшов, то далі могла бути непогана кар'єра – або у кварцяному війську, або у цивільній службі. Таких прикладів досить багато.

А якщо ми говоримо про Дике Поле? З одного боку, є захист, а з іншого боку, мабуть, йшлося про певні економічні причини освоєння, економічне бажання. Чи уходницька теорія частково пояснює утворення козацтва?

Частково вона має рацію, тому що козацтво було складним явищем. За провідної ролі дрібного боярства, шляхти та військового елементу, в нього через уходництво було включено і міщанство. І це дуже цікава річ. Татари риби не їли, а уходники найчастіше були рибалками. Збереглися описи про рибні багатства річки Самари, що біля порогів були величезні, по три метри, білуги.

До слова, в Маріуполі був непоганий краєзнавчий музей (не знаю, що з нього залишилося), і там було кілька опудал цих риб. Також у музеях Дніпра, Запоріжжя, Нікополя. Цю рибу треба було тільки гарпуном ударити, витягнути і якось довезти. Уходи були важливі, тому що цю рибу переправляли на північ, потім на експорт у Європу – овчинка була варта затраченої праці. Тож на річках сиділи уходники, а татари поряд випасали своїх овечок. Повірити, що вони весь час між собою воювали, я не можу.

Напади на українські землі провокували ті, хто спеціалізувався на работоргівлі, на ясирі, – а це кримська верхівка. Дівчата дійсно були на вагу золота. Дрібні мурзи, глави кланів цим не цікавилися. Їм було важливо, щоб 100-200 овець паслися. До того ж ті, хто на кордоні, завжди були готові дати опір. Нащо їх чіпати, якщо можна пройти 200 км, де живуть беззахисні люди. Тому уходницька теорія правомірна, але вона як фрагмент, як додаток.

А коли козаки вперше подали свій голос, заявили Литві чи Короні Польській, що вони є?

Це 1560-ті роки. Один із голосів – Дмитро Вишневецький. У цей час козацтво проявило себе не тільки в боротьбі проти татар і турків, а й в боротьбі проти Москви. Один із героїв козацтва Астафій Дашкович – черкаський і канівський староста, ходив проти турків, татар, а також очолював підрозділ у боротьбі проти Москви.

У 1560-х роках розпочалася Лівонська війна, і литовський уряд вербував козаків на службу як добровольців. Тому що сталася біда, Іван Грозний захопив Лівонію, потім найбільшу у Білорусі полоцьку землю, ВКЛ стояло, здавалося, на краю загибелі. Тож потрібно було зібрати всі можливі сили – і звернулися до добровольців з України. Перші реєстри, які згадують, це 1562-1563 рік, та я їх не знайшов, більше козаків є у реєстрах 1568-1572 років. У документах йшлося про те, що треба організувати військо на прикордонні, без слова «козак». Тому що «козак» – це як рибалка: порибалив, сів у машину і поїхав, а насправді ти студент, чи інженер, чи менеджер.

Люди ходили козакувати.

У 1520-х роках Дашкович виклав перший проект, що треба організувати військо на дніпровських порогах. Знаменитий Бернард Претвич писав про козакування як залягання в степу, тобто про розвідку і диверсії. І так воно тягнулося до 1570-х років.

Ба більше, у знаменитому прийомі Стефаном Баторієм у Львові козацьких послів і в документах про створення козацького полку 1578 року слово «козак» жодного разу не використали. Там ідеться про військових людей. В часи Наливайка і Косинського здебільшого говорили про людей рицарських. «Козак» могло бути синонімом.

Після страти Наливайка, 1597 року Станіслав Жолкевський, який повстання Наливайка і придушив, написав до одного з козацьких старшин на Запоріжжя: ми знаємо, що ви люди лицарські, ми готові з вами і далі працювати.

Тож слово «козак» почали вживати пізніше, але говорили про них як окрему військову, лицарську спільноту вже у 1560-70-х роках.

А чи важливою була в тій спільноті лицарських людей етнічність?

На початках, мені здається, це взагалі не мало жодного значення. Так само і в часи Хмельницького, і в гетьманській Україні. Там уже більше важила приналежність до православної конфесії. Хоча були полковники-євреї, наприклад, Павло Герцик. Головним, особливо на початку історії козацтва, було те, що людина належить до цієї військової спільноти і що вона готова з усіма ділити і спільний казан, і в одному бою брати участь.

Зараз мені набагато легше пояснювати, що таке козацтво, ніж до 2014-го та до 2022 року. Тому що це військова спільнота, це військове братерство, і вже немає жодного значення, хто ти за походженням, бо якщо ти прикриваєш спину товаришу, а він тобі – то ви вже побратими. Коли війна закінчиться, інтереси можуть бути різні.

Але оскільки це явище Великого кордону, де десятиріччями йшла постійна боротьба, то виглядає, що конфесія особливого значення не мала. Те, що, за легендами, коли козаки приходили на Січ, то мали перехреститися, це пізніше явище. Я вірю, що так було, але десь із кінця XVII століття.

Очевидно, що для фронтиру є нормальним досвід амбівалентної орієнтації. Чи в козаків була можливість орієнтації не на Литву чи Польщу, а, наприклад, на Москву? Згадаймо Вишневецького, який туди їздив. Чи на Османську імперію?

Не просто була можливість, а контактували. Чому була така затятість на українських землях цього кордону? На перше місце для Османської імперії та Кримського ханства, на жаль, вийшов фактор работоргівлі. Він приносив гігантські прибутки. Із 1570-х років значно зменшилась кількість нападів, а з 1620-х козаки почали давати по зубах, такий щит вибудовували на Придніпров’ї, що населення зростало як гриби після дощу.

Звернення до двох сторін було можливим. Приклад – сусідня Трансільванія – християнська країна під владою Османської імперії. Так само Молдавія, Волощина – це dependent state. Це було проблемно, але вони могли існувати так сотні років. Пізніше орієнтація Дорошенка теж була не випадковою.

Через фактор работоргівлі османська і кримська верхівки не були зацікавлені, щоб це був кордон спокою. Якщо весь час турецько-татарські напади відбуваються, то можливість для переговорів і миру зменшується. Як і зараз.

Коли работоргівля зменшилася, майже все XVIII століття не було татарських нападів, тому що Османська імперія і Кримське ханство ослабли, а сили з українського боку стали сильніші. Настало досить мирне співіснування. Аж до того, що козацький старшина міг мати корчму в Очакові.

Якщо ми говоримо про перших організаторів козацтва, старост, чи для них мало значення питання підданства? Бо фронтир – це зона поза державою, на фронтирі ти не є підданий. Водночас ці люди займали урядові посади. Що для них було важливіше – фронтир чи все ж таки служба державі?

Староста – це державна посада, це адміністратор, якого призначають. На відміну від воєвод та каштелянів, чиї посади були виборними, вони були представниками шляхти в регіоні. Староста ж був підданим свого короля. Всі військові прошарки, якщо вони визнані, теж представляли державу.

Офіційним завданням старости була оборона свого замку, в ширшому розумінні – оборона свого староства. Завдання це ставили, а ресурсу не давали. Їм доводилося діяти партизанськими методами і шукати добровольців. Отут вони якраз і йшли всупереч тому, що хотіла би держава, тому що держава хоче все контролювати, а тут можна діяти, тільки якщо немає контролю.

Візьмімо Бернарда Претвича. Німець, який потрапив на українські землі, його покровителькою була італійка Бона Сфорца. Але що виходить: він був занозою для турків і татар, бо діяв, як вважав за потрібне. Так діяли всі старости, так діяла козацька старшина, так діяли на Запоріжжі. Тому що місцева ситуація вимагала миттєвої реакції і ухвалення самостійних рішень, вони це і робили.

У шкільних підручниках є хрестоматійне твердження про створення першої Січі Вишневецьким. Чи сучасні дослідження можуть пролити більше світла на цю ситуацію?

Якщо формування козацтва в цілому вже досліджене, то із Запорізькою Січчю це дуже складно. І головна причина банальна – цілковита відсутність документів. Це не тільки тому, що вони були знищені. Їх узагалі не писали. Запорізька Січ, про яку знають, вигулькнула тільки у 1580-х роках. Про те, що було раніше, ми робимо екстраполяцію.

Безсумнівно, що це йде від Вишневецького, це 1560-ті роки. Фактично останнім визнаним козацьким керівником був Богдан Ружинський, це 1570-1580-ті роки. А далі князівська складова зникає. Перший опис Січі австрійського дипломата Еріха Лясоти 1594 року. За цим описом ми бачимо вже сформовану на низу спільноту, зі своїми традиціями, але як це відбувалося раніше, ми не знаємо.

Князівська лінія у формуванні козацтва завершилася природно чи штучно?

Енергія татарських нападів почала зникати, бо отримували відповідь. Внутрішні зміни відбулися у Кримському ханстві та Османській імперії. Після Сулеймана Пишного енергія наступу почала згортатися. Руїна після Хмельницького стала новою великою бідою.

Князівський прошарок – це також і прошарок землевласників. Тут відкрилися величезні простори Придніпров’я. Князі, які мали прямий доступ до короля і були з ним рівними, вибивали надання на землі – знаменита Вишневеччина.

І що почалося: якщо він землевласник, отже, на його території живуть невільні люди, йому хочеться, щоб вони платили податки. Млин його і молоти повинні на ньому, корчма його, хай там і сидить єврей-орендар. Повільно розвинулися соціальні причини.

Виступ Косинського 1591-1593 років став першим прикладом. Криштоф Косинський – шляхтич, він отримав земельні надання за те, що привів воїнів для оборони від можливого нападу османів. Маєток Косинського у Київському воєводстві забрали спочатку Вишневецькі, а коли зрозуміли, що не справляться, продали Острозьким. І ось випливає конфлікт козацької спільноти з Острозькими.

Насправді цей перший конфлікт не був із Польщею, а радше поземельний. Острозький хоч і представник влади, а влада – це польська корона. Але, з іншого боку, всі знали, що він місцевий некоронований правитель. Конфлікт був пов'язаний з невиконаними обіцянками, які козакам дали в 1590-1591 році. Тоді готували великий напад на татар і турків, відбулася мобілізація. До слова, Криштоф Косинський поїхав до козаків, яких «козаками» не називали, а людьми лицарськими, і завербував їх для служби на Поділлі. Він ще виринув як посланець короля. Це не розбишака із кордону. Представником короля будь-хто не міг бути.

Тож вийшло, що у князях у цьому прошарку перемогли не воїни, а землевласники. Хоча тривалий час вдавалося тримати баланс. Князі були місцевими, всі вони походили з Волині максимум у другому-третьому поколінні. Вони знали, звідки козаки походять. Але князівські роди почали згасати, коли вони стали повільно покатоличуватися, на рівні підсвідомості розуміння один одного почало зникати.

Коли вигас рід Острозьких, то завалився весь дах, який тримав українську спільноту. Нові польські землевласники, польські та полонізовані українські магнати дивилися не зовсім як на чужих, але вже точно не як на своїх. Тож соціальний конфлікт наростав.

А чи мала Варшава шанс організувати козацтво? Були спроби створити реєстрове козацтво. Але чи вона могла приборкати ось цю стихію, стихію фронтиру?

Історики про це дискутували. Я думаю, що мала. Тут можна звернутися до пізнішого досвіду стосунків. Якщо одна сторона впирається, то другій дуже важко знайти з нею компроміс. Ми це і сьогодні бачимо.

Для польської верхівки було характерне відторгнення козацтва. Вони завжди згадували про козаків, коли потребували військової сили. Втратили Наливайка і його оточення, минув рік-два, треба йти в Молдавію, сейм не дає грошей, тому що всі війни поза Польщею король мав вести за свій рахунок. Де брати людей, дешеве військо? Покликали козаків. У Прибалтику йти – козаки. Смута в Росії – теж. Польська залога в Кремлі – звернулися до Сагайдачного. Хотинська війна – так само. Козакам давали обіцянки, а потім – хлопці, ми вас знати не хочемо. І так щоразу. І ці каруселі розгойдували поляки.

Коли зібрав Сагайдачний з Бородавкою та іншою старшиною 40 тисяч людей, то перемогу у Хотинській війні здобуло польсько-українське військо. Хоч на полі бою нічия, але Османська імперія не виконала свого завдання і пішла назад. А Річ Посполита виконала. Хто виконав завдання – той і переміг. Виникло питання: а чому вони повинні повертатися на становище тих, кого не визнають?

Питання – що хотіли козаки? Бо якщо ми говоримо про велику кількість люду, очевидно, всі шляхтою не стануть. Але в XVI столітті вимоги і бажання козаків були трішки меншими, аніж трохи згодом.

Я думаю, що козацтво орієнтувалося на прошарок дрібного боярства, дрібної шляхти. Треба розуміти, що і в самій Польщі шляхта дрібна і шляхта голота становила іноді 30-50% від шляхетського прошарку. Особливо це було характерно для Мазовії, де дуже багато шляхтичів були бідними, вони вели селянський спосіб життя. Єдине, що були особисто вільними, з них не брали податків.

Лівонська війна 1558-1583 років була першою війною об'єднаної Європи проти Москви, і у нас досі недооцінюють її значення. Спочатку Іван Грозний наступав. Потім організувалися, Стефан Баторій набрав найманців у Німеччині, Угорщині та по всій Європі. Підтягнулися ще сусіди, які зрозуміли, що Москва небезпечна. І зрештою Івана Грозного перемогли.

Після закінчення війни Стефан Баторій видав цікавий універсал – розпорядження до місцевих старост, щоб у людей лицарських, які поверталися з війни і з ним служили, не чіпали маєтностей. Тобто вони не були гербовані, але такими документами визнавали їхні права. Власне, що таке дрібне боярство (а потім козацтво) – це воїн, це вільна людина, і це людина, приватна власність якої є недоторканною. Цих людей, а йшлося про цілий прошарок, звільняли від податків, що є одним із найбільших привілеїв.

Ось чому довелося створювати в Польщі окремий стан і чому козаки добивалися окремішності – вони розуміли, що не отримають шляхетських привілеїв.

Принаймні всі.

Вирішили цей військовий прошарок виділити окремо. Дати йому трохи менші права, ніж шляхетські, але які б їх задовольнили. Бо шляхетські права – це участь в самоврядуванні, вони б стали частиною політичного народу, а на це Польща не могла піти. Отже, вони не селяни, не міщани, вони – окремий стан.

За Сигизмунда Августа і за Стефана Баторія козацька реформа, крім того, що визначила певну кількість людей у цьому стані, передбачала для них власну юрисдикцію. Де троє козаків, двоє третього судять. Власна юрисдикція – це основна ознака окремого стану. І козакам би цього вистачило.

Але Польща не розуміла, що козацтво – це ціле суспільство, воно вбирало в себе представників різних станів. Можна говорити, що це було окреме суспільство в межах шляхетського суспільства Речі Посполитої. Адже всередині козацького стану були землевласники, наймані робітники, вони всі щодо зовнішнього світу були воїнами, людьми, які готові виконувати ті функції, про які ми говорили. Але між собою мали різне походження і різні матеріальні статки. Це був зовсім інший світ. І це ще одна з причин, чому Польща не хотіла їх визнати.

Деякі польські історики задавалися питанням, чому не могли, скажімо, в межах Київщини визнати кількасот родин козацької старшини шляхтою. Дали б їм у розпорядження Київщину. Але це мало статися не в 1648 році, а раніше, коли їх було менше. Можливо, питання було б вирішене: ті люди самі б усе з’ясували на місці. Але польська влада навіть цього не хотіла робити. Крім загальної упередженості, на заваді стали земельні інтереси, тому що ці землі були вільні, заселені вільними людьми. Земля – основне багатство, всі розуміли, що вона дасть колись скажені прибутки…

Варшава, очевидно, не до кінця усвідомлювала можливості козацтва. А чи інші європейські країни розуміли це? Знаменита місія Еріха Лясоти 1594 року і долучення (чи ні) до Священної ліги. Як козацтво вийшло на міжнародний рівень?

На міжнародний рівень вийшов князь Дмитро Вишневецький, він проклав доріжку. Так само як, створивши замок на Хортиці, він зробив прообраз, який калькували. Називати його першою Січчю чи ні, але це був зразок. Так само він і контакти налагоджував.

Треба розуміти, що козацька спільнота 1560-1590-х років – це межі одного покоління. Тобто жива передача традицій. Перший контакт, який я зафіксував, це Ян Оріховський, старшина, про якого ми говорили. Він у 1580-х написав до кримського хана, і це був перший проєкт союзу між козаками і кримським ханом.

Попередні контакти – Іван Підкова, який ходив у Молдавію. Вишневецький в Молдавії теж був. Османська імперія, Волощина. В цьому куточку все працювало. І контакти з Москвою теж були. Це найближчі сусіди. Десь далі перестрибнути козаки не могли, та й потреби не було.

Найяскравіший приклад – це приїзд у XVI столітті Еріха Лясоти, посланця імператора Священної Римської імперії Рудольфа ІІ. Він не просто послав посольства і прапор дав, козаків прийняли на службу. І це дуже важливо. Лише як найманий загін, але тоді це все було трохи складніше. Тож можемо говорити, що козаки були задіяні вже в міжнародних відносинах як один з учасників ліги проти османів.

Якщо ми говоримо про козацькі повстання 1590-х років, традиційно вважають, що це були повстання винятково станові, позбавлені будь-яких інших мотивацій, аніж боротьба за свої права. Водночас говорять про те, що це були повстання, я не скажу антипольські, але не доброзичливі до поляків. Чи можемо в межах того розглядати, наприклад, повстання Косинського?

Цей процес розходження наростав, і дуже непомітно.

Персональне земельне питання Косинського було як сірник, який загорівся, від нього спалахнула козацька спільнота, якій не заплатили і права якої теж переслідували. Тому що землі, які відійшли Острозьким, були вільними володіннями, на яких жили вільні люди, і вони відчули загрозу.

У часи Наливайка ряди козацтва різко виросли. Вони вже два роки воювали проти османів у складі Священної ліги. Це повстання спровокувала заборона поляками йти на Молдавію. Початково соціального елементу практично не було. Об'єктивно був, але визначальним його називати не можна, особливо у 1594-му та у першій половині 1595 року.

Якщо моделювати, що йдеться про соціальний конфлікт, то згадують, що Наливайко пограбував маєтки Калиновського, але він помстився за свого батька. Зараз мотив помсти для українців не так виглядає, як 10-15 років тому. Треба мстити Росії чи ні – зараз у нас думка більш-менш консолідована.

Куди йти козацькому загону із 500-1000 осіб? Він на постої, не розходиться додому кілька місяців. Де їм стояти – в селянських хатах чи шляхетському маєтку? Звісно, у шляхетському маєтку, де є ресурс, навіть якщо вони його не грабують. Але їм треба харчуватися. Хоча шляхетський маєток, у широкому розумінні, охоплює селянські хати.

Треба розуміти, що практично до XVIII століття, коли Людовік XIV вперше створив регулярну армію, у XVI-XVII століттях армії не мали провізії, вони харчувалися на тій території, де стояли. Тому це завжди біда для мирного населення. Коли командир хороший, коли немає мародерства, то це переносили нормально.

Хто насамперед ставав об'єктом для стації – шляхетський маєток. А ще краще – маєток великого пана. Там можна все знайти. Козакам і жовнірам потрібні були коні, вози, зерно, зброя. Під час нападу Косинського на Калиновського забрали більше як десяток гармат. Коли Наливайко наприкінці 1595 року повернувся з Білорусі, виявив, що у війську з’явилося кілька десятків гармат. Так мимоволі наростав соціальний момент, хоча він не був основним. Але, об'єктивно, коли війська не розходилися, це било по шляхті.

Якби 1595 року польський уряд дав можливість козакам іти в Молдавію, щоб вони випустили там пар, то повстання Наливайка не було б, це був би черговий великий похід.

Але, очевидно, стереотип спробуємо зруйнувати. Козаки захищали свої станові інтереси, але до селянства їм було, в принципі, байдуже, до їхніх прав, інтересів?

Говорити, що козакам до селян було байдуже, не можна, тому що це люди, які жили поряд. Якщо селянин живе десь у межах чигиринського, черкаського староства, то це те саме середовище.

Чому у 1620-х роках почав наростати антагонізм на українських землях? Тому що поляк був носієм іншої культури, його сприймали як чужого. Поляк, землевласник, католик, який щось вимагає, чого раніше не було. І він приніс щось нове, але це нове – погане.

Говорити, що на селян дивилися зверху вниз, не можна, всі знали свою станову нішу. В ній і жили. У часи Хмельницького було чітко ясно в тому величезному війську, що є козацька частина, а є всі, хто приєдналися. І Хмельницький задовольняв вимоги саме козацтва, а до всіх інших він був не байдужий, усіх інших він мав на увазі як православне населення, яке підтримує його. Але зрозуміло, що він брав до уваги провідні стани – шляхту, українське православне духовенство і козацтво.

Такий політичний народ.

Так, який у Польщі обмежувався шляхтою, а в Україні це шляхта плюс козаки. Тому що шляхти ніхто не скасовував у козацькій Україні і в Гетьманщині. Якщо знали своє походження, то знали, що вони шляхтичі.

А коли для цих людей лицарських став важливим релігійний чинник? Питання конфесіоналізації – ми маємо Берестейську унію. Якою була реакція козацької спільноти? Що далі, то ситуація загострювалася?

Почалося майже від Берестейської унії. Жолкевський і Наливайко ворогами не були, їх між собою зіткнули процеси – зовнішньополітичні інтереси Польщі, наростання соціальних проблем. У будь-якому разі, Острозький залишався некоронованим королем і покровителем. Його позиція проти Берестейської унії суттєво позначилася на козацтві.

Я знайшов донесення про допит Наливайка перед стратою. На жаль, він короткий – на один аркуш. Питали про Острозького, а Наливайко сказав: я був його слугою, я нічого поганого сказати про нього не можу.

Але очевидно, що релігійний фактор проглядається: Дем'ян Наливайко, брат Северина, був прихильником православ'я, потім переселився у Вільно. Дем'ян Наливайко був настільки активним, що православних називали «наливайківське братство», вживали термін «наливайківська віра».

Із князем Острозьким був дуже тісно пов'язаний Києво-Печерський монастир. З кінця XV століття, від виникнення козацтва, до кінця XVI століття можна пунктиром простежити зв'язок козаків з київськими монастирями, які після Берестейської унії залишилися на православ’ї. Його легко простежити в багатьох явищах. Наприклад, Григорій Лобода, який з Наливайком брав участь у повстанні, тримав гроші у Печерському монастирі. Є кілька документів, що свідчать про монастирі як надійну інституцію. Де в Києві можна щось зберігати? У Печерському монастирі. Зокрема і через це козаки стали прихильниками православ'я.

Врешті, у монастирях почали будувати генеалогію козакам. У «Протестації» Йов Борецький чітко показав козаків як політичний народ, який має за предків руських князів. Ця генеалогія – козаки нею так пройнялися?

Йов Борецький був сучасником другого етапу розвитку козацтва. Кажуть, нібито це він і його київське оточення придумали козакам генеалогію. Я ж думаю, що він зафіксував те, що думали козаки, і те, що частково було насправді. Їхнє військове боярське походження у Києві було дуже легко одразу екстраполювати не тільки на XV, а й на XII-XIII століття.

В кінці XVIII століття купець та мандрівник Мартін Ґруневеґ, німець із Гданська, поїхав з львівськими купцями до Москви. Він проїжджав через Київ і описав, що в Києві давньоруська традиція дуже сильна. Описав руїни церков, зазначив, які сильні, судячи з усього, були тут князі, йому здалося, що це справді була велика столиця. Все дихало Київською Руссю у Києві.

Насправді руйнування київських храмів продовжувалося досить довго. У XVIII столітті, коли Київ відвідав Ґруневеґ, думаю, їх було значно більше, аніж у часи Могили, коли він почав їх відбудовувати, раніше не було ресурсів для цього.

Дослідники Речі Посполитої дуже часто говорять про «руський світ» всередині держави, про певне самоусвідомлення. Чи можемо в такому ракурсі говорити про козацький світ? Якщо так, то чи він був конкуруючим із тим «руським світом» чи, навпаки, накладався?

Я думаю, він накладався. Допоки у те суспільство не вторглися чужинці-католики, землевласники-поляки, то весь світ був руським. Він мав свою систему координат, дуже відому, князів, які з київських князів походили, далі інші прошарки населення. Всі визнавали, що цей світ правильний, бо він існував сторіччями. А сторіччями тільки правильний світ може існувати. І козацтво було частиною цього світу.

Але відбулося кілька переламів. Політичний фактор – поява Речі Посполитої. Вторгнення землеволодінь на Придніпров'я, швидка колонізація цього краю. А люди на новоколонізованих землях все-таки трохи інші були, ніж на Волині та Західному Поділлі. Наприкінці XVI століття біскуп Йосиф Верещинський, який потрапив до Києва, писав, що це нова Америка. Ми знаємо про Америку, що Кольт зробив людей рівними. А тут козак.

Я думаю, що руський і козацький світ накладалися, причому протягом усього існування, я би не протиставляв їх один другому.

А коли шляхи козацтва і Речі Посполитої розійшлися? Зрозуміло, що тут дуже спокусливо назвати Хотинську війну, після якої козакам не дали того, що пообіцяли. Маємо низку повстань, реєстри не збільшуються, далі ординації і тому подібне. Але чи був якийсь справді поворотний момент?

Це розвивалося повільно. Точка змін – це кілька подій поспіль: Хотинська війна, вигасання роду Острозьких, наступ землеволодіння польських магнатів. Світи стали розходитися, далі було все важче і важче.

Козацькі повстання кінця XVI століття не стали прірвою. Це був епізод. Жолкевський писав у листах, що вся Україна покозачилася (вживав цей термін) і їх треба з корінням вирвати. Але це він написав патрону Яну Замойському, вони про це забули, і все. Це не була декларація сейму.

А з 1620-х років прямо наростав конфлікт. Наприклад, гетьман Конецпольський взагалі нічим не був пов'язаний з козацтвом, вони лише поряд воювали, а на ментальному рівні зв'язку не було.

І клубок проблем ставав ширшим, окрім становості, релігійність…

Йдеться про величезні землеволодіння і запровадження магнатських фільварків та цілої системи проти людей, які звикли бути вільними. З чого почалась американська революція – через впровадження податку на чай. Яка дрібничка! А тут уявіть собі, той самий Новий світ і в нього пробують перенести порядки з глибин Польщі. Тому що землевласники приходили з Малопольщі, де були інші традиції.

І ще й дискримінують тебе.

Саме так. Знову ж таки, йдеться про соціальний аспект, який вилізе в часи Хмельницького. От єврейська проблема – євреї ж прийшли разом із польським землевласником. Це була винятково соціальна проблема, а не національна.

Як із позиції цих 150-200 років, які ми обговорили, трактувати Хмельниччину? З одного боку, громадянська війна всередині Речі Посполитої, з іншого боку, національно-визвольна війна, яка перетворилась у революцію.

Це окрема тема, але якщо у зв’язку з попереднім півтора століттям, то Хмельниччина – це логічне продовження розвитку козацтва.

Козацтво виникло на Великому кордоні – це військова корпорація, без якої український народ обійтись не може. Козацтво воює ресурсами своїми і свого народу. Воно виконує важливу державну функцію захисту. І робить це за власний рахунок. Дуже легко уявити, що таке козацтво сьогодні: 10 хлопців ідуть воювати, але самі мають купити зброю, спорядження, БТР. І це тягнеться сотню років. При цьому держава їх не визнає. Вони формують свої підрозділи, вони мають своє ціле військо, а військо – це завжди дисципліна, субординація. Так, це вольниця, але вольниця до певного часу. Так, пити можна, але під час походу викидають за борт, і все, скажімо, якщо вони пливуть чайками на Туреччину.

Далі вони формують свої територіальні структури. Перші шість козацьких полків прямо накладаються на території старост. Із 1620-х років існувала паралельна влада. Є дуже цікаві польські ревізії того часу. У документах послушними називали тих, хто платив податки, і тих, хто визнав повністю владу старост. Непослушними – тих, хто податків не хотів платити, по факту, влади не визнавав. У Чигиринському старостві 50 дворів послушних і 500 непослушних. Як вам пропорція?

Тобто реально уже з 1620-х років на Придніпров’ї існувало двовладдя. Від війська, яке мало би бути частиною держави, створюється своя держава. Жолкевський був дуже розумною людиною, польська знать навчалася в колегіумах, в університетах Західної Європи. І вони бачили ці проблеми, уже 1596 року писали, що козаки у великій державі свою державу творять. Перші паростки були вже тоді.

До слова, перший проєкт козацького князівства належить Йосифу Верещинському. Покатоличений українець із Підляшшя, дуже цікава особа. Став київським біскупом. Коли приїхав до Києва, то був уже зрілою людиною, і одразу зробив зріз цих проблем. Він казав: щоб вирішити козацьку проблему, давайте створимо окреме козацьке князівство, вони будуть там товктися. Це 1594-1595 рік. Він хотів козаків уберегти. Коли Жолкевський готував 1596 року військо для наступу, Верещинський казав: не можна їх знищувати, давайте організуємо хрестовий похід проти татар чи москалів. Для чого знищувати власний військовий ресурс?!

За спиною цього війська виросло і заселилося все Придніпров’я. Тисячі хуторів, тисячі сіл та містечок. І їх не визнають. Вони зверталися до Варшави у вигляді повстань, у вигляді якихось переговорів. Мовляв, давайте щось робити, так не можна все-таки. А поляки цього не бачили.

І стискали лещата ще дужче.

Коли Польща вела війни назовні, то випускали цей пар там.

До слова, одна зі складових, чому війна Хмельницького розгорнулася, тому що король Владислав IV планував війну проти Османської імперії. Якби енергія була спрямована туди, то ще протрималися б. Але закінчилося все одно тим, що мала постати власна окрема київська держава, руська держава. Така, як потім за Виговського.

Велике князівство Руське.

Це було дуже логічно. Якби це зробили, то проєкт Речі Посполитої мав би великі перспективи. Тому що Річ Посполита після утворення у 1569 році була однією з найпотужніших держав Європи.

Прогресивних, що важливо.

Вона була дуже динамічною. Річ Посполита перемагала всіх – Швецію, Османську імперію, Московію. А вирішити внутрішнє питання з козаками, із народом руським, який уже на той час репрезентували козаки, не змогла. Не захотіла і не змогла.