Велосипедом по Європі, тиждень в КНДР та українські електрички
Суспільство

Велосипедом по Європі, тиждень в КНДР та українські електрички

Історії мандрівників із тревел-фестивалю Compass 2018

Юлія Лавришин, 23 жовтня 2018 453 0

У суботу, 20 жовтня, у Львові відбувся тревел-фестиваль Compass 2018, присвячений розповідям про мандри. Він зібрав понад 150 любителів мандрів та 12 досвідчених мандрівників з України та Польщі, які розповіли про свій досвід подорожей.

ZAXID.NET побував на фестивалі та записав найцікавіші історії його учасників.

***

Перетнути Європу на ручному велосипеді

Іван Маслюк – досвідчений мандрівник, попри те, що у нього ДЦП. Але ще два роки тому він мріяв самотужки добратися до Атлантичного океану, однак щодня стикався з тими ж проблемами, що і всі люди з інвалідністю.

«В мене була мрія, яку мені було складно реалізувати через свої фізичні обмеження, – самому добратись до Атлантичного океану. Одного разу мені подзвонив мій друг, який знав про цю мрію. На той момент він був в Ірані і сказав мені, що побачив засіб, який мені допоможе реалізувати цю мрію. Він сказав: «Готуйся, чувак. Я приїжджаю з Ірану і ми їдемо в Європу». І дійсно він у квітні приїхав, а вже в серпні ми поїхали у свою мандрівку. Тобто ми чотири місяці готувалися і зокрема місяць я активно тренувався на ручному велосипеді. Я не міг почати тренуватися раніше, бо в мене ще не було велосипеда», – сказав Іван Маслюк.

Мотиваційне відео Івана Маслюка

Щоб зібрати гроші для подорожі, ще на етапі підготовки Іван з друзями започаткували кампанію On 3 wheels, яка згодом стала масштабним проектом підтримки людей з інвалідністю. 13 серпня 2016 року Іван Маслюк вирушив із площі Ринок на ручному велосипеді до Лісабона. Усю дорогу його супроводжували друзі – Олег Савчук, Олександр Луцик та Антон Сомін, які автомобілем везли усю необхідну для подорожі провізію.

«Найважчим моментом цієї подорожі були Альпи. Власне у Швейцарії, Ліхтенштейні минав перший місяць нашої подорожі. І це якраз той період, коли починає набридати ночівля у наметах і їжа, яку ти можеш приготувати в таких спартанських умовах. Ти починаєш просто сумувати за тим комфортом, який є вдома. Але після Альп все стало якось тепліше, простіше і веселіше», – згадав хлопець.

Іван Маслюк на ручному велосипеді (фото з Facebook-сторінки Івана Маслюка)

Але щоб побачити океан, достатньо скористатись послугами авіаліній. Іванові цей варіант не підходив. Він хотів на власні очі побачити, як у Європі все влаштовано для людей з інвалідністю, та довести, що такі люди можуть долати великі відстані.

«Ми запитали в одного француза, як швидко їм вдалось розбудувати інфраструктуру для людей з інвалідністю. Він з гордістю сказав, що дуже швидко, – за 30 років. Тобто, уявляєте, ціле покоління, – наголосив Іван. – Але на моє превелике здивування, найзручнішою для людей з інвалідністю є не Франція і навіть не Німеччина чи Швейцарія, а Іспанія. Там абсолютно все у місті доступно для людей з інвалідністю і навіть старенькі люди, коли їм стає складно ходити, пересідають на візки. Так вони швидше дістануться у потрібні місця і це не складе для них жодних проблем».

Івана супроводжували троє друзів: Олег Савчук, Олександр Луцик та Антон Сомін (фото з Facebook-сторінки Івана Маслюка)

Іван здійснив свою мрію – він подолав 12 країн, близько 5 тис. км на ручному велосипеді зі Львова до Лісабону.

Уся подорож обійшлась хлопцям у 250 євро з власних грошей і ще 6,5 тис. євро, зібраних українцями, що проживають у різних країнах Європи.

Метою подорожі було самотужки добратися до Атлантичного океану (фото з Facebook-сторінки Івана Маслюка)

Саме під час цієї мандрівки Іван Маслюк побачив візок, який згодом дав друге дихання проекту On 3 wheels – з його допомогою хлопці тепер піднімають у гори людей з інвалідністю.

«Я зрозумів, що цей візок – це унікальна можливість для людей з інвалідністю подорожувати. І згодом один український меценат подарував нам такий візок на зйомках однієї телепередачі в Києві. Нашому щастю не було меж. За півтора року на ньому в гори піднявся я і ще 24 людини з інвалідністю».

Зараз хлопці мають на меті придбати ще один такий візок, щоб здійснити мрії ще більшої кількості людей з інвалідністю та піднімати у гори двох людей з інвалідністю одночасно. Уже зібрали половину необхідної суми і продовжують збір грошей.

«В КНДР дуже весело, якщо ти маєш квиток додому»

Відомий український журналіст та військовий кореспондент Роман Бочкала спеціалізується на висвітленні військових конфліктів. Так він побував в Абхазії, Південній Осетії, Ірані, Афганістані, Сирії, Сомалі, Конго, Косово, Лівані, Руанді, Ліберії та Єгипті. Однак, за його словами, уже давно хотів потрапити до КНДР, щоб побачити життя в найзакритішій і найбільш тоталітарній країні сучасності.

«Потрапити до КНДР можна лише через їхні державні туристичні компанії, кожна з яких має квоту на кількість туристів і ця квота – навіть не тисячі, а сотні людей на рік. Тому, щоб отримати право на цю подорож, треба виграти таку собі лотерею. Я кілька разів брав у ній участь і лише минулого року здобув таке право. Однак, як виявилось, єдине консульство КНДР, з якого українці можуть отримати візу, розташоване у Москві. І якби мені довелось для цього туди їхати, то звісно, на цьому моя подорож би і завершилась. Я просто не їжджу туди з початку анексії Криму та військових дій на Донбасі. Проте, на щастя, достатньо було відправити поштою свою анкету і закордонний паспорт, що я і зробив, вказавши в анкеті дещо інший рід діяльності, ніж є насправді. Я приховав, що є журналістом», – розповів Роман Бочкала.

Роман Бочкала на фоні пам'ятника північнокорейським вождям (фото з Facebook-сторінки Романа Бочкали)

Путівка до Північної Кореї коштувала приблизно 2,8 тис. доларів США. У цю вартість входив переліт з Києва до Пекіна і з Пекіна до Пхеньяна та назад, трансфери, екскурсійна програма, тиждень проживання в готелі, харчування та робота гіда і водія.

Однак уже в літаку до Пхеньяна Роман зрозумів, що летить у непросте місце. «У великому пасажирському лайнері було всього кілька пасажирів. Я таке вперше бачив і хотів сфотографувати. Але біля мене сіла стюардеса, яка буквально не зводила з мене очей та забороняла що-небудь фотографувати. Такі ж стюардеси сиділи поруч з іншими пасажирами», – продовжив журналіст.

На виході з аеропорту його здивувало те, що місто виглядало як радянське минуле – напівпорожні вулиці, відсутність рекламних вивісок, яскравих магазинів і ресторанів, лише високі будинки і напівпорожні дороги, по яких їздить в основному старенький громадський транспорт, невелика кількість недорогих автомобілів і поодинокі дорогі автівки на спецномерах.

Вигляд на одну з вулиць Пхеньяна (Фото з Facebook-сторінки Романа Бочкали)

Північнокорейці дуже пишаються своїми науковими та архітектурними досягненнями. Туристам спеціально демонструють Центр досягнень науки і техніки площею понад 100 тис. м2, який збудували всього за рік. В центрі будівлі, за словами журналіста, наче ідол, стоїть точна копія балістичної ракети. З особливою гордістю корейці розповідають про унікальну технологію виплавки сталі без коксівного вугіля, яку винайшли їхні вчені, відколи країна потрапила під санкції.

Усе, що Роман Бочкала побачив у Північній Кореї, було чітко заплановане і пропрацьоване. Найменший відступ від програми змушував гідів нервувати.

«На чотирьох туристів були чотири гіди і водій, які возили нас до деталей пропланованим маршрутом і дорогою гіди постійно читали для нас лекції пропагандиського характеру. Коли я захотів заїхати в село, якого у програмі не було, мені навідріз відмовили. Довелось брати хитрістю – я прочитав, що вождь північнокорейського народу Кім Ір Сен під час революції спирався саме на селян і сказав: "Невже ви не покажете нам селян, які фактично допомогли вашому вождю здійснити революцію?"», – розповів він.

І це спрацювало. Групу таки повезли у село, бідність у якому була разючою – не кожна домівка там має електроенергію. Будь-які спроби самостійно поспілкуватись з кимось із селян були безуспішними. Гід одразу забороняв їм спілкуватись з іноземцем, щоб той не почув нічого зайвого.

Однак уже неподалік від цього села групу туристів відвезли у розкішний гірськолижний комплекс із вишуканим готелем.

«Підозрюю, що ті бідні селяни навіть не знають про існування цього комплексу. Він виглядає приблизно так, як і розкручений Куршавель. Однак він абсолютно порожній. Відпочивають там лише партійна верхівка, лідер північнокорейської нації Кім Чен Ин ну і туристи, яким демонстративно показують, як у них все добре», – зазначив журналіст.

Природа у КНДР, за словами Романа, дуже гарна і нагадує його рідний Крим, який журналіст не бачив з початку анексії Росією, – скелясті гори, устелені сосновими лісами, між якими видніються кишталево чисті ріки та озера.

Корейці щодня вшановують своїх вождів Кім Ір Сена та Кім Чен Ина (Фото з Facebook-сторінки Романа Бочкали)

За тиждень перебування в КНДР Роман Бочкала побачив там всього один супермаркет, в якому навіть є черги. Тобто бідні не всі. Але для більшості мешканців країни розкішшю є навіть соняшникова олія і м'ясо – і те, й інше в дефіциті. Однак усіх все влаштовує і всі хвалять вождя.

«За увесь тиждень ні від кого я не почув ні долі незадоволення країною і лише одна жінка пошепки спитала мене: «Я чула, що в Південній Кореї немає проблем з продовольством. Це правда?» Ці слова мене дуже здивували і я навіть не знав, що відповісти, тому абсолютно щиро сказав, що ніколи не був у Південній Кореї, тому не знаю», – сказав Роман Бочкала.

Роману вдалось таємно зняти на мобільний телефон фільм, який він назвав «Планета КНДР». Це вдалось завдяки тому, що корейці практично не вміють користуватися смартфонами. Усе відео він зберігав у прихованій папці, а те, що просили видалити, згодом витягував із корзини. Фільм довелось знімати російською мовою, бо як тільки він спробував зробити стендап українською, гіди починали нервувати і розпитували, що ж він такого сказав на тому відео. Саме на фестивалі Compass 2018 глядачам його вперше продемонстрували, а 22 жовтня Роман Бочкала виклав свою відеороботу на YouTube.

Фільм «Планета КНДР»

«У КНДР дуже весело, якщо ти маєш квиток додому. Але я навіть не хочу уявляти, як там живуть люди, знаючи, що в них нема цього квитка. Це не країна, а одна велика в'язниця. І промовисто те, що літак з Пхеньяна до Пекіна був вщент заповнений. Саме тоді відбувалися ядерні випробування і всі іноземці буквально тікали звідти», – підсумував Роман Бочкала.

Мандри електричками

Журналіст та автор онлайн-журналу «Люк» Павло Стех вирішив мандрувати не екзотичними країнами, а Україною. Екзотичним був спосіб його подорожей – поїздки виключно електричками і ночівля на вокзалах, або в наметі поблизу них. Так він об'їздив усю Україну.

«Перша моя поїздка була з Харкова до Ковеля і вона тривала три доби. Я собі взяв за правило їздити суто поїздами і в містах не виходити, скажімо так, за межі залізниці, тобто ночувати на вокзалах. Якщо це вокзал великого міста, то там є якісь кімнати відпочинку, а якщо це якась Жмеринка чи Вапнярка, то доводилось ночувати у залі очікування», – розповів Павло Стех.

Фото з Facebook-сторінки Павла Стеха

Саме подорожі електричками, на думку Павла Стеха, це хороший спосіб пізнати свою країну, тому що ти 10 годин на день дивишся у вікно і перед тобою постійно змінюються ландшафти. А ще постійно змінюються люди, з якими ти їдеш.

«Люди в електричках дуже комунікабельні, бо вони зазвичай багато років їздять одним коротким маршрутом і їм просто цікаво з кимось поговорити. Особливо мені з цієї подорожі запам’ятались розповіді про видобуток бурштину, коли я через вікно бачив перекопані землі. Зі мною їхав чоловік, який сам працював на цих нелегальних копальнях і він просто почав розповідати про різні тонкощі їх діяльності. Він буквально показував, що як працює і розповідав про місцевих олігархів, які кришують ці копальні», – сказав він.

Під час цих подорожей Павло дізнався, що інколи і в Україні ти далеко не заїдеш без закордонного паспорта.

«Коли я прямував з Ковеля до Жмеринки, я доїхав лише до Чернівців. В Чернівцях виявилось, що, щоб сісти на наступну електричку, мені потрібен закордонний паспорт, оскільки ця електричка перетинає українсько-молдавськи кордон. Це було напередодні Дня Незалежності, тож я поїхав до Львова і так вийшло, що святкував я у Львові. А вже згодом я взяв до Чернівців закордонний паспорт і поїхав звідти до Мелітополя».

Окремою частиною подорожей Павла Стеха є поїздки східною Україною неподалік від окупованих територій. Саме там, за словами хлопця, війну можна відчути, навіть не чуючи пострілів і не бачачи дислокування військових підрозділів. Вона відчувається у розмовах з людьми. Як приклад цього, ситуація, яку Павло запам'ятав, коли відступив від правила ночувати суто на вокзалі або біля нього і пішов наніч до знайомих.

«Я ночував у переселенців з Горлівки, які мешкали поруч з вокзалом, тому я не сильно відійшов від свого правила. Вони накрили стіл і там була тарілка бутеродів з м’ясним паштетом. Я з'їв один, потім другий, а потім сказав їм їсти, пожартувавши, що зараз для них нічого не залишиться. І на це вони мені відповіли, що не їдять м'яса від початку військових дій на Донбасі. "Ми перестали їсти м'ясо тварин, коли нам довелось побачити м'ясо людей"», – процитував він господиню.

Усі ці мандрівки Павло Стех описав у своїй книзі «Над прірвою в іржі», у якій спробував скласти невеликі рекомендації того, яких правил треба дотримуватись, подорожуючи електричками.

«Головне правило просте: слухати більше ніж говорити. В електричках дуже багато людей, які можуть розповісти багато несподівано цікавого. Наприклад, одного разу до мене підсів таки чоловік у напіврозстібнутій сорочці і з пляшкою квасу, який він постійно пив. Чоловіка зацікавила моя футболка з логотипом фільму «Хрещений батько». Він спитав, що це, і я йому в кількох реченнях розповів. А потім він ще раз випив свого квасу і несподівано промовив ім’я автора цієї книжки: «Маріо П'юзо». Той чоловік виявився ледь не фахівцем з авторського кіно і всю дорогу надалі мені розповідав дуже багато цікавого», – згадав хлопець.

Окрему увагу у книзі він присвятив питанню безпеки. Вона, на його переконання, залежить не лише від вміння комунікувати, але й від вміння уникати комунікації.

«Буває таке, що в практично порожній вагон заходить хтось не дуже тверезий і буквально шукає, до чого причепитися. Він сідає біля тебе, ти переходиш у наступний вагон і він знову йде з тобою і хоче сісти біля тебе. Й усю дорогу ти отак буквально втікаєш від п’яних пасажирів. В таких випадках найбезпечніше іти у перший вагон потяга, де зазвичай збираються касири і сідати біля них. У нічних рейсах це – найбезпечніший варіант», – рекомендує Павло Стех.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук