Відповідальність, коли не бояться

Або як любов до бабусі стає аргументом у встановленні історичної істини

Володимир Сергійчук
професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Є категорія людей, у тому числі й дипломовані історики, які себе мислять вищими над усіма, але сили волі досягати цього в них немає, тому в сучасних умовах для них єдиним порятунком виявився інтернет. Не вилазять з соціальних мереж, обговорюючи різні події, замість того, щоб працювати в архівах, де ще дуже багато лежить недослідженого.

 Подібних фахівців особливо ревно зачіпає те, що хтось інший оприлюднив якусь важливу для суспільства історичну знахідку – чого, мовляв, він поспішив, адже і нам це було відомо. А при цьому ще й згадають Цицерона, ще когось з діячів Стародавнього Риму. Будуть жонглювати чужими цитатами, хизуючись у своєму колі навіть прислів’ям про бика та Юпітера.

Десь у такому дусі написана поширена агенцією «Захід.нет» критична замітка невідомого мені Артема Харченка (пошукова система не допомогла встановити дані цього автора) (Без)вiдповiдальнiсть iсторика: пастка простих відповідей. «Великi могили» необхiднi для побудови «великої нацiї» про «одного київського історика», який, виявляється, посмів виступити проти вже усталеної академічної думки щодо втрат від Голодомору - геноциду 1932 – 1933 років, бо ж, мовляв, «у визначенні кількості загиблих більшість дослідників апелює до даних Інституту демографії (в межах 3,8–4,5 млн)».

Прізвища критикованого історика Артем Харченко не називає чомусь, хоч перераховує основні віхи його біографії. Може хоче стати першим у категорії боягузів з дипломом історика, який переляканий від того, що говорить? А раптом покличуть до суду?

Важко сказати. Проте я знаю, звідки ноги ростуть. Ще в квітні цього року, коли я презентував виявлені мною в колишньому спецхрані документи, які змусили засумніватися у вірогідності озвучених ще за дозволом комуністичної партії вказаної вище кількості жертв Голодомору, то на своїй сторінці в соціальній мережі старший науковий співробітник Інституту історії НАН України, кандидат історичних наук Генадій Єфіменко обговорював усе те, що сьогодні озвучив перед широкою громадськістю Артем Харченко.

Знову ж таки, найбільше непокоїло Єфіменка і його однодумців одне: чому цей Сергійчук завжди перший. Мовляв, ми знали про цей документ давно, але він чомусь його оприлюднив.

Справді, Генадій Єфіменко міг бачити цей документ раніше мене, коли шукав матеріали для своєї наукової теми про радянську модернізацію України, але йому просто не дано було зрозуміти, що звичайна довідка про забезпечення населення сіллю в 1932 році може бути ключем до пошуку джерел про встановлення реальних втрат від Голодомору-геноциду.

Зрештою, незбагненність вказаних учених дуже просто пояснюється: я змушений це робити, як і в багатьох інших випадках, бо такі дипломовані історики, як Генадій Єфіменко чи Артем Харченко, своєчасно не виконали свого обов’язку, хоч суспільний запит висів тоді в повітрі. Прикладів – безліч.

Так, у 1964 році помер видатний конструктор і вчений Микола Духов, тричі Герой соціалістичної праці, лауреат Ленінської і п’яти Державних премій СРСР. Хто з наших істориків тоді зацікавився цією постаттю уродженця Полтавщини? Ніхто! І тільки через 8 років студент-п’ятикурсник Київського університету розпочне пошук, який увінчається виходом у 1975 році книги про геніального нашого земляка.

Ті, кого непокоїть «першість Сергійчука», розгризаючи їхні душі, сьогодні мають вільний доступ до архівів, вони навіть не уявляють, як доводилося добиватися дозволу в Москві, зокрема в міністра середнього машинобудування СРСР Юхима Славського, аби сказати про заслуги Духова в розвитку атомної техніки, або переконувати заступника голови КДБ УРСР Георгія Ковтуна в тому, що я ніяких секретних технологій не знаю, відтак нікому їх передати не зможу – прошу лише дозволити написати про талановитого українця.

Подібна першість освячувалася і роботою над книгою про наш харківський танк Т-34, хоч його конструктори звернулися, аби саме я підготував дослідження: виписки з архівів закреслювали або ж вирізали...

Здавалося, легше буде з дослідженням козацької доби – адже там військових таємниць вже не збереглося і ніхто з тогочасних істориків цей напрям не освоював безпосередньо на зламі 1970-х - 1980-х років. Тоді я з легкої руки видатного вченого історика Федора Павловича Шевченка став «першим».

У такій іпостасі мені довелося бути серед київських істориків і наприкінці 1980-х років, коли виникла проблема української національної символіки. Якби ті дипломовані історики, кому це належало, не боялися йти в аудиторії й відповідали на запитання демократизованого суспільства, то потреба в моїх знаннях тоді не була б затребувана, й не був би я «першим», що так ранить Генадія Єфіменка і його друзів.  Все інше, що мені вдалося зробити, уже відбувалося на його очах, відтак хай розбереться зі своїм сумлінням. 

Звичайно, оприлюднення квітневої дискусії на сторінці Генадія Єфіменка щодо «першості Сергійчука» саме тепер – невипадкове. Бо нині ці хлопці ознайомилися з новими матеріалами, які я надрукував у журналі «Народна творчість і етнологія» стосовно реальних втрат української нації під час Голодомору-геноциду 1932 – 33 років.

А ще Генадій Єфіменко не забув, очевидно, як я на одному з наукових семінарів, де він намагався переконати присутніх у тому, що доприселення росіян у вимерлі наші села не вплинуло на зросійщення українства,  «нефаховий» історик запитав його: чому він ілюструє свою концепцію прикладами з Марківського району Луганської області, де насправді такого масового спустошення сіл від голодної смерті не було, як у степових районах – там порожніми залишилися цілі села? І фаховий історик відповів «нефаховому»: а тому, що моя бабуся туди переселилася...

І насамкінець. Зверхньо й зневажливо ставлячись до моїх наукових розвідок, Генадій Єфіменко, як виявилося, у своїх публічних виступах використовує їх, принаймні назви. Скажімо, 5 вересня цього року він мав  виступати перед молоддю на Херсонщині на тему «Етнічні межі і державний кордон України». А це назва моєї книги, яка мала три видання. В списку публікацій Єфіменка жодної статті на подібну тему не зафіксовано. Тобто, я й тут, виходить, був першим. І знову я винен?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук