«Виглядає, що історія нічому нас не вчить»

«Якщо забрати зі спогадів про початок Першої світової війни дати, то можна подумати, що це події не 1914, а 2014-го року», - вважає кураторка виставки «Велика війна 1914 - … Індивідуальний та глобальний досвід» Оксана Дудко.

Виставка ця триває уже більше року в Центрі міської історії. Експозицію відкрили з нагоди 100-річчя Першої світової, який широко відзначають у цілому світі.

Мистецькі інсталяції, інтерактивні карти, відео і навіть комп’ютерна гра та комікси – усе це, разом з цікавою добіркою часто несподіваних фактів, покликано показати різні виміри війни: від глобального перерозподілу політичної карти світу, економічних та наукових трансформацій – до її впливу на подальші долі найрізноманітніших її учасників: солдатів імперських армій, китайських збирачів трупів, африканських аскарі, працівниць хімічних підприємств, біженців, дітей, мешканців окупованих територій тощо.

Ця всеохопність – не  лише цікава ретроспектива, а й спроба осмислити війну як таку. Для цього за матеріалами виставки організатори підготували цикл різнопланових екскурсій та лекцій, а також спеціальні програми для студентів та школярів. У Центрі міської історії зізнаються, що інтерес, який викликала експозиція, став для них неочікуваним. Тож хоча первісно її планували лише на 10 місяців - до листопада 2015 року, - наразі куратори вирішили подовжити термін до липня 2016го.

Оксана Дудко. Фото: Facebook

Про те, чому Перша світова війна стала актуальною для українців, про героїзм, патріотизм та уроки історії – у розмові з Оксаною Дудко, кураторкою виставки, кандидатом історичних наук.

Чому Центр міської історії взявся за тему Першої світової, та ще й у такому широкому контексті?

У Центрі є дослідницький напрямок, присвячений Великій війні. Тому ми вирішили, що у зв’язку з 100-річчям, треба зробити ширший публічний проект в Україні. У різних державах Західної Європи 100-річний ювілей відзначається на державному рівні, розроблені кількарічні програми заходів для різних верств населення. До прикладу, Великобританія виділила на це 50 млн фунтів: вони змінили музейні експозиції, розробили тематичні тури для учнів, запустили багато інформаційних порталів. Один із проектів – каталогізація всіх учасників війни.

Кожен мешканець Великобританії може прослідкувати, де були його предки під час Першої світової. Йдеться не лише про офіцерів, а й про звичайних солдатів чи робітників. Це колосальна робота! Уявити собі щось подібне в українському контексті просто неможливо.

В Україні також відбуваються певні заходи вшанування, але масштаб і підхід геть різні. У нас немає цілісної програми, розрахованої на різні аудиторії. Та й саме ставлення в Україні до тих подій дуже відрізняється. У нас домінує пам'ять про Другу світову війну. Конфлікти історичної пам’яті, які з нею пов’язані, затінюють події Першої світової. Окрім того, в Західній Європі Перша світова війна має чітко окреслений початок та кінець, натомість в Україні вона перетікає в низку збройних конфліктів та воєн, в Лютневу та Жовтневу Революції, проголошення УНР та ЗУНР, а згодом Радянського Союзу і фактично розглядається виключно в контексті впливу на ці події. Т

ож насправді не лише широкий загал, а й історичне середовище не звертає уваги безпосередньо на події Першої світової війни. Ми знаємо багато дат та фактів, але цього не достатньо. Сьогодні важливо переосмислити значення цієї війни в контексті світової історії і надто ж в контексті історії України.

Французька дівчинка, врятована британським солдатом під час битви біля Камбре, 1917.
Фото: Імперський музей війни. Велика Британія

Тоді чим спричинений такий інтерес до виставки?

Справді, поряд з виставкою «Ерос і сексуальність: століття насилля, контролю та свободи», це одна з наших найбільш відвідуваних експозицій. Інтерес та затребуваність виставки нас дуже приємно здивували, особливо тому, що ми не є великим музеєм і не проводили масштабної промо-кампанії. Зацікавленість можна пояснити кількома чинниками. З одного боку, Велика війна – досить віддалена в часі подія. Відомо, що внуки більше цікавляться історією дідусів та бабусь, ніж діти. На виставку приходило чимало людей, які розповідали, що їх предки брали участь у цій війні, але водночас зізнавалися, що вони досі не розуміють, що це були за події, і чому, до прикладу, їх прадідусь опинився десь на фронтах в Італії.

З іншого боку, хоча ми й розпочинали готувати виставку ще до подій Майдану, тепер вона дуже перегукується з нашим особистим досвідом війни, який ми намагаємося осмислити. І, мабуть, це легше робити на подіях сторічної давнини. Тим паче, що на відміну від Другої світової, Перша для українців не є такою суперечливою.

Чи відрізняється наше сприйняття сучасної війни від того, яке було в людей на початку ХХ століття?

І так, і ні. Бо з одного боку, люди все ж змінилися, а з іншого, бачимо дуже багато подібного. До прикладу, ентузіазм, запал і черги добровольців, готових боронити свою країну, на початку тоді ще незрозумілого збройного конфлікту, і пізніше виснаження і втома від війни були і в Першій світовій.

Що мене здивувало найбільше – це ситуація з інформацією. Зрозуміло, що на початку ХХ століття інформація передавалася куди повільніше ніж зараз. Чутки, плітки та поголоски визначали ставлення людей до війни. Не дивно, що поголоска про російських вояків–циклопів викликала паніку на початку російської окупації Львова у 1914 році. Але в час Інтернету і нових медіа ми, здавалося б, маємо всі інструменти, щоб зрозуміти, що відбувається. Натомість велика кількість неперевіреної інформації, дезінформації та пропаганди заплутують людей не менше, ніж століття тому. Не змінилися також навколовоєнні дискусії.

До прикладу, сучасні дебати про те, чи доречно та етично проводити культурні заходи під час війни аналогічні до тих, що відбувалися у 1914 році. Волонтерство, доброчинність, і навіть те, що волонтери з часом ідуть працювати в міністерства і стають чиновниками... Усе це дуже схоже. І в ставленні до переселенців бачимо подібні тенденції: коли у Британію хлинула хвиля біженців з Бельгії, місцеві приймали їх з відкритими обіймами, але з часом напруження і тертя зростали і ділити власний простір з «чужинцями» ставало обтяжливіше. І якщо забрати зі спогадів про початок Першої світової війни дати, то можна подумати, що це події не 1914, а 2014-го року.

Французький патруль у окупованому місті Ессен Німеччина.
Фото: Бібліотека конгресу. США

В Україні більшість експозицій про війну можна умовно поділити на два види: вони або дуже страшні, або дуже героїчні. На чому намагалися закцентувати ви?

Ми сподіваємося, що виставка сприятиме глибшим роздумам про Першу світову війну, а також спільним обговоренням ширших питань про війну і мир, природу насильства, переживання військових та цивільних. Нам важливо показати переживання війни звичайними людьми. Звернути увагу на те, що війна впливає на цивільне населення не менше, ніж на військових. Ми не хотіли романтизації війни. У багатьох музеях війна виглядає дуже гарно: блискуча техніка, парадні мундири...

Звісно, приємно дивитися на підтягнутих спортивних людей у гарній формі. Тоді війна здається чимось не конче поганим, навпаки така «красива війна» заворожує і дорослих, і дітей. Окрім того, ми не хотіли глорифікувати війну. Різним політичним режимам і в різні часи вигідно пропагувати героїку і розповідати про те, що хтось бореться за „правду”, незалежність чи інші абсолютні цінності, тоді як всі інші виродки. Але насправді на війну потрапляють різні люди, з різних мотивів і війна по-різному впливає на їхні долі.

Перша світова війна була яскравим прикладом того, що по обидва боки барикад було одинаково нестерпно тяжко.  Наша мета – показати війну як велику гуманітарну трагедію і через історичний досвід будувати антимілітарний дискурс. Цікаво, що у 1923 р. Ернст Фрідріх створив Антивоєнний музей у Берліні, закритий нацистами і відновлений у 1980-х рр, а у 1924 році видав книгу «Війна проти війни». Книга Фрідріха починається з фотографій дитячих військових іграшок, а закінчується могилами полеглих у Першій світовій. Між ними – всі жахіття війни: понівечені обличчя та тіла; трупи, що розкладаються; зруйновані міста і села.

Війна завжди була і буде трагедією. Хочеться сподіватися, що розповідаючи подібні історії, можна уникнути подальших воєн. Однак з огляду на сучасні події не лише в Україні, а й у світі, виглядає на те, що історія таки нічому нас не вчить.

Власне через те, що в нас знову війна, героїчний наратив у суспільній свідомості українців є дуже сильним. Як реагують відвідувачі на таку позицію?

Ми справді звикли героїзувати війну. У радянський час це була героїка «Великої Вітчизняної», а нині – героїка УПА і кіборгів. Тому часто, під час шкільних уроків, які відбуваються на виставці, для багатьох вчителів наш підхід є викликом. У нашому суспільстві досі патріотом вважається людина, яка готова «брати зброю і йти воювати москаля». Зрозуміло, що я засуджую агресію Росії, але не погоджуюся з тим, що потрібно вчити школярів помирати зі зброєю в руках. Як на мене, нам бракує іншого розуміння патріотизму: коли ти можеш бути корисним своїй країні знаннями та вміннями, своїми добрими вчинками та щоденною працею.

Ми не героїзуємо війну як явище, але захоплюємося людьми, які виконують свій обов’язок часто у нелюдських умовах. Це справжній героїзм, коли військові під час Першої світової стояли добами по коліна в болоті, з обмерзлими кінцівками, покусані клопами і пацюками, без теплого харчування, оскільки кухні по кілька діб були під артобстрілом… Ми показуємо війну – як рутину, де героїзм це не один яскравий вчинок, а щоденна виснажлива робота у вкрай складних умовах.

Для нас важливо, що вчителі, навіть ті, які з нами не завжди погоджуються, продовжують із задоволенням приходити на виставку і знаходити цікавий їм матеріал. Те, що  попри різні підходи діалог триває, як на мене, є вагомим досягненням виставки.

Британські солдати на мотоциклах у Дарданеллах перед битвою при Галліполі. 1915.
Фото: Національна бібліотека Франції

Нині чимало дискусій точиться про те, як говорити з дітьми про війну. Чи маєте якісь поради?

Зараз у Центрі триває серія екскурсій не лише для дітей, але й про них і про те, як говорити з ними про війну, смерть, страждання та інші складні «недитячі» теми. Ми консультувалися з психологами та педагогами. Нам неодноразово наголошували, що з дітьми можна говорити про все, важливо як ви про це говорите. Наприклад, на виставці є відео солдата, який зазнав шоку під час артобстрілу. З одного боку, воно страшне, а з іншого – доволі оптимістичне, бо демонструє, як психічні проблеми можна подолати завдяки лікуванню. Ніхто з психологів не побачив у цьому відео чогось травмуючого для дітей.

Під час дитячих екскурсій ми звертаємо увагу не на складний перебіг хвороби, а на успіхи медицини, наголошуємо, що важливо вчасно звернутися по допомогу. Врешті ми досі не мали зауваг від відвідувачів, а до нас часто приходять діти з батьками.  Якщо ж говорити загалом про методи подачі матеріалу, то ми стараємося зацікавити різні категорії відвідувачів. Наприклад, в нас є екран, де зібрані різноманітні цікаві факти про  вплив Першої світової війни на різні сфери людського життя. У нас можна дізнатися про те, який стосунок до війни має тепер дуже поширене слово “спам”, як війна вплинула на популярність наручних годинників, вівсяного печива, як змінила виробництво шампанського, як деякі герої війни стали поп-іконами ХХ ст., як-от Лоуренс Аравійський чи Мата Харі. Школярам цей екран надзвичайно подобається.

Також на виставці представлена комп’ютерна гра «Хоробрі серця: Велика війна» від відомого розробника ігор Ubisoft. Це бродилка-квест, яка розповідає про сім’ю, члени якої воюють за ворожі держави на Західному фронті. Це якісна рейтингова гра, без «крові» і з великою кількістю цікавої історичної інформації. Вона в індивідуальному вимірі показує, що війна – це трагедія, у якій ти не можеш виграти. Cусідські діти постійно прибігають до нас, щоб пограти. Для них це один із варіантів осмислення історичних подій. Власне те, що в нашому виставковому просторі постійно бігають діти є одним із найбільших успіхів.

Які подальші плани на виставку?

Нас запрошує до Києва платформа «Ізоляція», і оскільки в них куди більша площа, ніж в нас, то можливо експозиція розростеться з 150 кв м до 600 кв м. Плануємо додати кілька інтерактивних карт українських міст, підібрати нові візуальні матеріали з різних куточків України. Нещодавно ми отримали цікавого листа. Одна з відвідувачок виставки розповіла про неї своєму брату, який працює у військовому музеї на Камчатці. Тепер нас запрошують привезти виставку туди. Мені б дуже хотілося реалізувати навіть такі несподівані пропозиції.