Війна викрила помилки псевдореалістів

Тривають інтенсивні публічні дебати про те, коли і як припинити російську агресію проти України. Багато пропозицій щодо швидкого закінчення бойових дій шляхом припинення вогню або укладення мирної угоди мовчазно припускають або прямо передбачають територіальні поступки з боку України. Їхні автори або недооцінюють взаємозв'язок між російськими анексіями 2014 і 2022 років, або навмисно його замовчують.

Вислів німецького канцлера ХІХ століття Отто фон Бісмарка про те, що «політика – це мистецтво можливого», міг би виразити кредо багатьох самопроголошених прагматиків, які коментують війну Росії проти України. Деякі з них сьогодні закликають до негайних перемовин і перемир'я між Києвом і Москвою. Вони пропонують прямо чи опосередковано територіальні поступки України на користь Росії задля досягнення миру у Східній Європі.

Такі пропозиції не обов'язково є вираженням етичного чи правового нігілізму. Навіть багато прагматичних на перший погляд прихильників швидкого завершення російсько-української війни шляхом переговорів визнають право України на самооборону. Дехто навіть говорить про бажаність повного відновлення її кордонів. Хай там як, вони припускають, що або Київ, або Захід не здатні продемонструвати здоровий політичний глузд і стратегічну розсудливість, продовжуючи конфронтаційний підхід до Москви. Згідно із цією точкою зору, західна підтримка України мотивована непрактичними ідеалами. Політичний прагматизм, а не високий ідеалізм, за логікою цього дискурсу, краще слугуватиме справі миру і, зрештою, навіть інтересам України.

Уроки 2022 року

Однак, як показав минулий рік, оцінка того, що є реальним, а що ні в російсько-українській війні, може бути мінливою. До лютого 2022 року припущення про те, що Україна швидко розвалиться внаслідок повномасштабного російського військового нападу, здавалося багатьом обґрунтованим. Деякі коментатори навіть пропонували припинити постачання західної зброї українцям. Це мало лише продовжити неминучу агонію їхньої держави в разі ескалації.

Такий підхід недооцінював українофобію Кремля, заохочував російські експансіоністські амбіції, публічно заявляючи про слабкість України, припускаючи, що Київ не отримає значної підтримки Заходу, і демобілізовував симпатії більшості західних країн до демократичної України. Патріотичні настрої та військовий професіоналізм українців були недооцінені. Хоча ці голоси не перемогли, вони були присутні, формуючи суспільний дискурс і впливаючи на політику.

Значною мірою їхній позірний прагматизм, як виявилося згодом, був зумовлений не тільки недостатньою поінформованістю, а й виявленою схематичністю мислення. Спрощена дедукція, а не емпіричні дослідження, використовувалися для створення надуманих геополітичних інтерпретацій та зовнішньополітичних порад. Підживлювані поточними, а не експертними та регіональними знаннями, ці аргументи були результатом стратегічної короткозорості.

Як показав досвід попередньої фази війни 2014–2021 років, конфлікт між Росією та Україною є екзистенційним – і не лише для українців. Він також має значення для політики, ідентичності та долі російського народу. Багато політиків, інтелектуалів і пересічних громадян у Росії розуміють, що війна – це не лише боротьба за територіальний і політичний контроль Москви чи Києва над українськими землями. Вони припускають, що протистояння стосується долі їхнього власного народу і держави.

Ці та інші особливості підходу Москви до України вже до лютого 2022 року свідчили про те, що подальше розширення російської влади означатиме не тільки кінець свободи для захоплених регіонів, але й масові порушення прав людини цивільних мешканців новоокупованих територій. Поведінка Росії в Криму та на Донбасі є лише повторенням поведінки Москви в Україні в царський та радянський періоди.

Непрактичність уявного прагматизму

Вади, присутні в деяких, здавалося б, реалістичних оцінках на зламі 2021/2022 років щодо кінцевих намірів Росії та здатності України відбити напад Москви, можуть бути симптомом ширшої проблеми в дебатах про міжнародні відносини. Вони можуть бути пов'язані не лише з браком загального реалізму в оцінці відносної сили у Східній Європі, але й зі специфічними характеристиками реалістичної школи міжнародних відносин.

Деякі реалісти не цікавляться внутрішньою політикою і культурою держав, чию поведінку і зовнішньополітичні результати вони намагаються передбачити. Цей тип реалізму використовує лише мінімальні національні дані для оцінки людського, військового, промислового і технологічного потенціалу залучених акторів. Імовірно, що саме такий спосіб мислення спричинив нещодавні помилкові оцінки здатності України до самооборони.

Подібна зневага до внутрішніх справ України та Росії сьогодні знову призводить до короткозорої оцінки шансів на російсько-українське перемир'я або домовленості. Знову ж таки, існує, здавалося б, реалістична вимога прагнути до можливого, а не до бажаного. Реалізація такої стратегії подається як спосіб приборкати конфлікт між Києвом і Москвою. Лунають заклики до менш ідеального, але прагматичного і досяжного рішення.

Однак заклики до негайних переговорів і швидкого припинення вогню не враховують складної ситуації, в якій опинилися і Зеленський, і Путін. Перспективи позитивного результату переговорів є примарними доти, доки нинішній російський політичний режим залишається недоторканим, а ситуація на місцях не зміниться докорінно. Конституції України та Росії визначають один і той самий регіон як частину своєї території і забороняють обом сторонам будь-які територіальні поступки. Офіційні російські анексії 2014 і 2022 років створили юридичні перешкоди для політичного врегулювання.

Деякі спостерігачі стверджують, що закони, зокрема конституції, можуть бути змінені, вихолощені або легко проігноровані. Це особливо актуально для авторитарних держав, таких як Росія, де влада дуже сконцентрована і де взагалі не дотримуються принципу верховенства права. Однак на шляху до російсько-української угоди стоять не лише формальні та юридичні перепони. В обох країнах посилюються кола, які безапеляційно виступають проти будь-яких територіальних поступок супротивникові.

Внутрішня політика війни і миру

Непримиренні табори в Україні та Росії займають дуже різні етичні, юридичні та політичні позиції. Однак, незалежно від їхніх моральних та інтелектуальних якостей, вони мають політичне значення в обох країнах. В Україні яструбиний табір охоплює переважну більшість населення, всі основні політичні партії та значну частину громадянського суспільства. Більшість українців вимагають повного відновлення справедливості, цілісності та суверенітету України і не погоджуються на жодні територіальні поступки Росії. Таке ставлення зміцнюється з кожним місяцем війни.

У Росії картина більш мінлива, але значна частина російської еліти та населення переконана в легітимності та необговорюваності права Москви на анексовані українські землі. У 2022 році одне з опитувань громадської думки показало, що 75% росіян підтримують нові анексії. І це, до речі, незважаючи на те, що російські територіальні претензії включали території, визнані частиною Російської Федерації у вересні 2022 року, але ніколи не окуповані російськими військами, не захоплені і не втрачені знову.

Загальна російська перспектива може відрізнятися від української щодо відносної цінності анексованих територій. Російська думка про нещодавно здобуті землі може оцінювати нещодавно анексовані материкові регіони України інакше, ніж українську Автономну Республіку Крим, яка була анексована 2014 року. У російському суспільстві дев'ять років тому існував і досі існує далекосяжний «кримський консенсус», який визнає анексію прекрасного чорноморського півострова фундаментально правильною, стратегічно розважливою і національно вигідною. Міцність уявного російського історичного та культурного зв'язку з нещодавно анексованими українськими регіонами – Донецькою, Луганською, Херсонською та Запорізькою областями – є значно меншою. Багато росіян, імовірно, вважатиме повернення нещодавніх надбань до складу України менш прикрим для своєї країни, ніж втрату Криму. Таке диференційоване ставлення росіян до півострова, захопленого у 2014-му, і до материкових українських територій, здобутих у 2022 році, стоїть за багатьма нинішніми, нібито прагматичними пропозиціями щодо припинення вогню і мирних угод.

Припущення про більшу легітимність і доленосність російської анексії 2014 року, коли порівняти з нещодавнім захопленням земель Москвою, відчутно поширене серед багатьох спостерігачів. Це також наводить декого на думку, що російські анексії дев'ятирічної давнини і минулорічної можуть бути політично відокремлені. Із цієї точки зору, вони мають розглядатися по-різному в стратегічному і дипломатичному мисленні Києва і Заходу.

Тим часом, нинішній текст російської конституції не робить різниці між землями, анексованими у 2014 і 2022 роках. Не відомо, чи скасувати нещодавні російські територіальні придбання буде для Москви значно легше, ніж скасувати окупацію Криму. Кількість російських жертв у війні за південно-східну частину материкової України зростає з кожним днем уже понад рік. З іншого боку, анексія Криму в лютому-березні 2014 року була абсолютно безкровною для Росії (але не для України).

Український Крим і материкова частина України

Є й інші причини, чому російські анексії 2014 і 2022 років не можуть бути легко відокремлені в гіпотетичних перемовинах. Економічна, соціальна та політична стабільність чорноморського півострова тісно пов'язана з контролем Росії над територіями, анексованими у вересні минулого року. Географічний та економічний зв'язок між Кримом і південно-східною частиною України був головною причиною повномасштабного вторгнення Москви у 2022 році. Схожі мотиви стояли за включенням Криму до складу Таврійської губернії у 1802 році царським урядом. Ця адміністративна одиниця імперії Романових охоплювала, окрім Чорноморського півострова, більшу частину сучасної південно-східної України. На відміну від цього, жодна з територій сучасної Російської Федерації не входила до складу Таврійської губернії.

У 1954 році тісний зв'язок між Кримом та українськими територіями на півночі знову став важливим, тепер уже в межах Радянського Союзу. Глибокі зв'язки між різними частинами українського чорноморського узбережжя визначили спочатку адміністративно маргінальні, але згодом дуже політичні зміни в Радянському Союзі. Соціально-економічні розрахунки були головною причиною, чому радянський уряд передав півострів Українській Радянській Соціалістичній Республіці від далекої Російської Федеративної Радянської Соціалістичної Республіки, до якої він належав як ексклав з 1922 року.

Деякі менш раціональні чинники, безумовно, вплинули на рішення Путіна розпочати велику війну і масову анексію у 2022 році. До них належать народний іредентизм, пострадянська образа, імперський голод, колоніальні амбіції, прагнення до гегемонії, стратегічні прорахунки і фашистські нахили. Однак найбільш прагматичною детермінантою повномасштабного вторгнення Москви в Україну у 2022-му була економічна та геополітична вразливість Криму як постійного російського ексклаву. У світлі західних санкцій, що тривають проти Криму з 2014 року, малоймовірно, що півострів коли-небудь стане самодостатнім. Поки він перебуває далеко від Росії і не має з нею сухопутного зв'язку, він продовжуватиме отримувати великі субсидії з центрального бюджету Росії.

Деякі з тих же іноземних спостерігачів, які все ще вважають Путіна раціональним актором, ігнорують ці практичні детермінанти російської анексії 2022 року. Їм здається, що якщо дозволити йому зберегти Крим, його можна буде переконати залишити у спокої континентальну Україну.

Контроль Москви над новоздобутими територіями на південному сході України є не тільки логістично важливим для з'єднання Росії з півостровом шляхом додавання північного сухопутного коридору до південного Керченського мосту, що з'єднує Крим з Росією. Нещодавно анексовані українські території також містять важливі для Криму природні ресурси. Особливо це стосується прісної води, яка надходить на півострів з Дніпра через Північно-Кримський канал.

Частковий відкат останнього розширення Росії в рамках нової конституційної реформи в Росії був би дещо більш імовірним, ніж добровільне скорочення Україною своєї міжнародно визнаної державної території. Однак це буде, принаймні для путінського (або постпутінського) режиму, важче здійснити, ніж початкові анексії.

Здача тепер уже офіційно російських державних територій може також стати прикладом для інших російських регіонів. У разі глибокої соціально-економічної кризи, як на початку 1990-х років, різні російські республіки і регіони можуть розглянути можливість наслідування прикладу повернення анексованих територій Україні разом із виходом зі складу Федерації. Російська політична та інтелектуальна еліта надто добре усвідомлює такі ризики. Тому вона не захоче створювати прецеденту для майбутнього відокремлення російських регіонів від Федерації.

Висновки та рекомендації

Багато нещодавніх закликів до припинення вогню або мирних переговорів ґрунтуються на припущенні, що Росія, Україна або навіть обидві сторони можуть відмовитися від районів, які зараз є офіційними частинами їхніх державних територій. Такі припущення є спекулятивними. Вони не ставлять під сумнів той факт, що регіони, анексовані Москвою у 2014 і 2022 роках, визнані як українською, так і російською конституціями. Президенти обох країн зобов'язані виконувати свої основні закони.

Пропозиції, які замовчують це фундаментальне питання, також, як правило, ігнорують політичні перешкоди для конституційних змін, яких вимагала б тривала угода між двома країнами. Тому твердження про прагматизм різних прихильників російсько-української угоди є порожнім звуком. Ці коментатори просувають плани, які є нереалістичними за нинішніх умов. Ані Київ, ані Москва не зможуть легко протистояти внутрішнім колам, які рішуче виступають проти будь-яких територіальних поступок ворожій державі.

Тому припущення, що угода між Україною та нинішнім російським режимом є легко досяжною, вводить в оману. Такі коментарі створюють хибні очікування продовження дипломатичних зусиль для пом’якшення збройного конфлікту. Вони спричиняють дискурсивний глухий кут у публічних дебатах щодо поточної та майбутньої військової підтримки України. Неодноразові заклики до перемовин можуть створити ілюзію політичної альтернативи тривалим військовим зусиллям України звільнити окуповані нею території. Таким чином вони відкладають, обмежують і перешкоджають більш рішучій західній допомозі Києву. Хоча позірно публічні втручання пацифістів нібито сприяють миру, насправді ці ініціативи парадоксально продовжують поточну війну. Водночас вони також посилюють девальвацію міжнародного права та розхитують європейську архітектуру безпеки.

У цьому контексті урядовці, політики, журналісти та інші коментатори повинні виважено підходити до закликів до швидких переговорів та утримуватися від проштовхування наративу «мир в обмін на землю». Як політики, так і ті, хто формує громадську думку, повинні у своїх міркуваннях і діях:

- бути в курсі юридичних викликів і в Україні, і в Росії для досягнення компромісу;

- пам’ятати про політичне середовище в обох країнах, яке ускладнює такий сценарій;

- розглянути географічні та економічні зв’язки анексованого Криму з іншими анексованими територіями;

- нарешті визнати помилковою думку про те, що Росія може задовольнитися лише контролем над Кримом.

Політичні пропозиції повинні якомога більше ґрунтуватися на фактах на місці. Подання історичних, правових, економічних і політичних подробиць – найкраща протиотрута проти противників подальшої підтримки України. Цього має бути достатньо, щоб кинути виклик, здавалося б, прагматичним дискурсам, які закликають до швидкого миру.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут

Оригінальна назва статті: Wojna obnażyła błędy "realistów"