Волога маса пари

БлогиЮрій Фінклер , 9 грудня 2014185
Юрій Фінклер
Журналіст-фрілансер. Мешкає у Львові.

Інші блоги автора

Стіни приймальної ректора були прикрашені грамотами, свідоцтвами і дипломами в коштовних рамках. Дорогі меблі вражали. Фотографії провідних вчених закладу з європейським визнанням і реальними здобутками дивились — хто із серйозністю, хто посміхаючись, хто  на тебе, а хто крізь тебе — зверхньо насамперед тому, що були вміщені доволі високо, ледь не під п'ятиметровою стелею. Старовинний австрійський годинник із золотим гербом Імперії був бездоганним, максимально точним і почувався найціннішим елементом безсмакового, але дуже дорогого вбрання просторого приміщення.

Прийом ректором двох пань з Донецька затягнувся. Розпочався обід, і я запитав у секретарки, чи маю піти. Кинувши мені “Залишайтесь тут”, вона розчинилась в дверях, що виводили до коридору, але через три хвилини повернулась — і не сама, а з каструлею в руках.

В приймальній запахло котлетками і макаронами.

Не зважаючи жодним чином на мене, пані витягла з нижньої шухляди робочого столу декілька білих тарілок, в дві з яких плюхнула макарони і котлетки. Проїхавши кріслом з коліщатами два метри вздовж стола, секретарка пригнулась і, маніпулюючи руками якось так, що мені не було видно, витягла звідкись (я зрозумів, що десь там було вбудовано холодильник) цілу купу пластмасових мисочок різного кольору. За хвилину з тарілок купками стирчали огірки, бурячки, оселедець, маслини і булочки.

Секретарка потягнулась була до телефонного апарату, як двері відчинились. До приймальної вплило величезне тіло огрядної пані. В  лівій руці вона тримала велике блюдо з чимсь гарячим, від якого парило. “П'юре, Люся (від автора: власне так, з апострофом — п'юре!). Ґарячее, Валька только што сварґаніла... Буґаґа, а я єй стішок сочініла: “Валька, п'юре дайва-ка”. Тіло,  недбало кинувши блюдо на стіл, впало на стілець і заколихалось від частоти дихання. Секретарка розреготалась: “Смішно. Давай, Машка, їсти. Голодна”.

Вони голосно захрумали.

Я хотів був вийти, але — як вчасно! — ректор закінчив розмову з  гостями і випроводив їх. Побачивши мене, раптом зрадів. “Пішли, друже, пообідаємо. Я там дещо маю”. Силою запхавши мене до кабінету, він прошмигнув до маленької кімнатки і за мить вийшов звідти з каструлькою в руках. “Макарони з котлетками... Сідай, за компанію”.

Ректор відгорнув декілька шарів шмат, витягнув каструльку, зняв кришку і почав потирати руки. Пара з каструльки все відчутніше розчиняла в своїй вологій масі величезний портрет, що висів на стіні просто за кріслом ректора: засновник закладу, всесвітньо відомий професор, у повний зріст прикрашав своєю статною поставою вид міста з гори.

В ректорських котлетках явно було забагато смаженої цибулі. Її запах різко опанував усю атмосферу кабінету.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Інші блоги автора

Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук