Вони прийдуть і вб’ють всіх «поганих»

У нас постійно говорять про «втому» від війни та насильства, про бажання від цього відпочити і сховатись. Проте досі найбільш рейтинговими новинами є повідомлення про аварії, вбивства та будь-що пов’язане з насильством. Люди настільки звикли до нього, що починають вважати його частиною життя, буденністю. І порівнювати з 90-ми не варто – це зовсім інша ситуацію. Тоді було зрозуміло, де бандити, де правоохоронці. Суспільство, незважаючи на свої бажання вижити і будь-що заробити, все ж таки хотіло жити і не підтримувало «братків». Як казав колишній президент – «Україна не Росія». Там бандити стали героями, про них знімають фільми та окремі передачі, вони пишуть книги, а їхні історії про десятки вбивств стають хітами. Нас цей процес не заторкнув тоді. Але наздоганяє зараз.

Щодня впродовж останнього місяця ЗМІ, блогери та активісти обговорюють тему погроз від Марусі Звіробій і Софії Федини президенту Володимиру Зеленському. Але мало уваги звертають на саму суть їхньої заяви, розглядаючи тільки політичну складову.

Щодо політики, то все насправді дуже просто. У нас свобода слова і кожен вправі говорити, що хоче, якщо немає складу злочину, той справи не має бути. Статус народного депутата – це не привілей, а обов’язок, тому не тільки Федині треба пам’ятати, що вона представляє не лише власну позицію. Реакція ДБР – це бажання вислужитись і нічого більше. Впевнений, що після зміни керівництва про цю справу всі забудуть.

Щодо самої суті заяви, то вона не просто говоріння двох панянок з табору політичних опонентів президента. Це певний зріз суспільства щодо сприйняття і бачення учасників війни: український солдат – вбивця. Звичайно, ми прямо не виголошуємо цього визначення, але постійно маємо це на увазі. Типові заяви активістів та людей щодо різних питань: «коли наші хлопці повернуться додому, то повідрубують руки всім корупціонерам»; «атошники знають, що робити, вони вб’ють ворогів зовнішніх і візьмуться за внутрішніх»; «атовці повбивають всіх тих, хто над нами знущається» і так далі.

На жаль, наше суспільство створює образ не військового-героя, а військового-вбивцю. І нам цей образ подобається, ми його захищаємо. А Росія вдало використовує для своїх маніпуляцій, піднімаючи градус недовіри до солдатів у жителів Східної України. Останній випадок з колишніми членами Української добровольчої армії, які застрелили замість депутата, як планували, його трирічного сина, це підтверджує. Факт вбивства іншої люди має викликати осуд, а в нас говорять, що вчинок поганий тільки тому, що загинула дитина. Виходить, що є ті, кому суспільство дозволяє вбивати, але тільки тих, котрі «заслуговують» на смерть. Зауважу, без слідства і суду.

Щороку, починаючи з 2014-го, кілька десятків тисяч людей навчали вбивати. Але треба розуміти, що не кожен, хто носить автомат, – вбивця; не кожен вбивця носить зброю. Не потрібно судити про людину, її цінності, моральні устої та межі дозволеного тільки крізь призму її участі у війні. Є тисячі солдатів, які не брали участі в боях, хоч і були на війні, є десятки тисяч, які нікого не вбивали, хоч і вели бойові дії. Проте є й ті, що ніколи там не були, але готові вбивати.

Якщо почитати чи подивитись інтерв’ю військових снайперів, то більшість з них розповідає, що своїми першими пострілами вони ранили ворога, а не вбивали. Дуже важко перейти межу і вбити навіть того, хто завтра може прийти за тобою. Не натиснути курок завжди важче, ніж на нього натиснути. Ти вирішуєш не те, чи з’їсти кашу або яблуко, а кому жити, а кому померти. Тому спецпризначенці, перед якими стоять завдання знищувати ворогів, ніколи в розмовах не говорять про вбивство. Вони вживають інші терміни: «зачистили», «знищили», «прибрали ціль», «знищили ворога». Ніде немає слів «людина» і «вбив». Факт такого вчинку мучить цих людей. Але суспільству більше подобається таке: «Наш снайпер влучним пострілом вбив російського найманця». Це одна й та сама ситуація, але вона сприймається в різних площинах. З одного боку, вбивця людей, з іншого – захисних, який знищує ворогів.

Тому коли Звіробій і Федина «погрожують» Зеленському, вони прирівнюють військових до вбивць. Коли суспільство засуджує двох кілерів, учасників війни, тільки через смерть дитини, то вбивство з метою заробити перетворює на геройський вчинок.

І тут дуже важливим є факт, що ці два хлопці прийшли на війну зразу після школи. Вони не знали іншого дорослого життя і не вміють нічого іншого робити, як воювати і вбивати (знищувати ворогів). Їх інтеграції в мирне життя не було. Тому для таких людей війна триває постійно, навіть на відстані 300, 400, чи 1000 км від лінії фронту. Додаючи до цього сприйняття суспільством смерті і героїзації вбивств «людей, що заслужили», не дивно, що ці хлопці погодились на такий вчинок. Фактично суспільство дало «добро» на цей вчинок.

Чому? Все починається з малого. Сприйняти будь-яку ситуацію дуже просто, коли дивишся на все в чорно-білих тонах. Тоді завжди є хтось поганий і хтось добрий. Обставини, причини, мотиви не мають значення. Має значення тільки результат чи наслідок події/дій. У воюючій країні завжди добрими будуть свої військові. Їм можна все, вони можуть переступати закон, можуть все міняти на свій лад, бо людям потрібний захист і дати його можуть тільки вони.

Всі інші, від ворогів до політиків, потрапляють до категорії поганих. Але враховуючи, що кожного дня наше життя залежить і від політик, які формуються в Кабміні, Верховній Раді та Офісі президента, то з цим треба якось миритись. Ось ми і знаходимо для себе «героїв» тут на місці, роблячи з учасників війни таких собі «вартових справедливості», яким все дозволено. І масовість використання колишніх військових в різних акціях, від кримінальних до політичних, – це тільки підтверджує. Вони як печатка на документі – легалізують в очах людей подію, як хорошу і правильну.

Замість виконання закону в нас тепер кличуть атовців і потім відштовхуються від їхніх заяв – це ж «герої» сказали. Тому коли дивишся звернення колишніх військових на захист Ярослава Дубневича, то виникає враження, що в нас на одному рівні стоїть закон і думка ексвійськових. Ми знайшли для себе тих, хто заміняє закон.

І якщо закон має рамки, то «вартові справедливості» самі його визначають. Ось ми й отримуємо, що одні учасники війни ходять на мітинги, а якась частина погоджується на вбивство. Суспільство це толерує, бо стріляли вони в депутата, який має зв’язки з «Партією регіонів» та підозрювався у веденні бізнесу в «ДНР». Так ми самі даємо санкцію на вбивство. Але де гарантія, що дурна куля не потрапить у нас? Замість говорити про психологічні проблеми, які виникають в хлопців, що повернулись з війни, ми даємо їм мандат на все, що хочуть. Замість підтримувати образ героїв, що захищають, ми створюємо образ вбивць. Якщо так буде далі, то ми нічим не відрізнятимемось від Росії, на яку так не хочемо бути схожі.

Автор матеріалу є учасником українсько-російської війни, у зоні проведення АТО був 12 місяців (2015–2016).