«Я побувала на кожній позиції, щоб розуміти своїх бійців»

Українські жінки у війську виявляють свої найкращі якості: розум і креатив, відповідальність і точність, лідерство у складних умовах та людяність до тих, хто поруч. Все сказане – на 100% стосується Оксани на позивний «Відьма» з Закарпаття. У свої 24 роки, вона має звання капітана та є командиркою батареї оптичної розвідки в 40-й окремій артилерійській бригаді імені Великого князя Вітовта.

Про своє рішення стати на захист країни, про виклики та небезпечні ситуації під час бойових дій а також про побратимів та власну мотивацію «Відьма» розповідає у відвертій розмові, яка відбулася напередодні Дня української жінки.

«Проклинати не буду. Але порчу наслати можу!»

Оксано, як ви вирішили для себе піти до війська? І чим ви до цього займалися в цивільному житті?

Що я робила в цивільному житті? Жила собі вдома на Закарпатті, ходила до школи. І у 2018 році, закінчуючи школу, вирішила вступати до Національної академії Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Мені з дитинства імпонували військова служба та захист своєї країни. Найголовніше, в чому я була впевнена: в ЗСУ мені нудно точно не буде!

І як? Чи виправдалися ваші очікування?

Ну, мені тут точно не нудно! (усміхається) Я почуваюся в армії на своєму місці. Щоправда, свій нинішній фах я обрала не з першого разу: була недостатньо впевненою в своїх силах. На той момент в Академії дівчат приймали лише на два напрямки: це артилерійська розвідка і морально-психологічне забезпечення (МПЗ). Тема МПЗ мені була плюс-мінус зрозумілою, тому я й пішла на військового психолога. Щодо артрозвідки – я в ній тоді мало що розуміла. Боялася, що не потягну її. Тоді не могла навіть уявити, що в майбутньому керуватиму розвідувальним підрозділом…

Під час випуску з Академії я вирішила обрати службу в артилерії. Так опинилася в 40 ОАБр, на посаді офіцера-психолога артилерійського дивізіону.

«Відьма» з родиною у день складення присяги

Наскільки складно було пройти цей шлях: від психологічної підтримки бійців і до розвідки та цілевказання для артилерії?

Я потрапила на всі ті моменти, коли у війську змінювали МПЗ на ППП (психологічну підтримку персоналу – ред.) Так я стала офіцером з ППП, а потім перейшла в групу психологічного супроводу та відновлення. І найцікавіше: увесь цей час я паралельно була виконувачкою обов’язків командира артилерійської батареї! Причина проста: наш командир постійно був у відрядженнях. Тож я виконувала дедалі більше його функцій, навчаючись всього на практиці. Коли нашого командира перевели на іншу посаду, з’ясувалося, що більш підготовлених за мене кандидатів на командира батареї – не було. Настільки довго я виконувала його обов'язки.

І як ви вчинили?

Я була тільки за! Вже деякий час, будучи т.в.о., просила в свого командування дозволу працювати на позиціях з нашими розрахунками. Пожити разом з бійцями, щоб краще розуміти їхні потреби і якісніше їм допомагати. Зрозуміти, як працює наше озброєння. Ну й як психологу мені було важливо, щоб мої підопічні частіше бачили мене особисто.

Оксано, я хотів розпитати про історію вашого позивного. Як ви стали «Відьмою»?

Це сталося, коли мені запропонували підвищення. Було дві вакантні посади: одна в управлінні бригади, в групі контролю бойового стресу, і друга – заступник командира батареї з ППП, на яку я зрештою і стала.

Командир дивізіону набрав мене і став питати моєї думки. Посада в штабі вважалася вищою. Але ж я хотіла працювати на позиціях! І, звісно ж, попросилася на посаду в батареї. Командир відповідає: «Я це розумію. Однак все одно мав у вас особисто спитати. Бо раптом через нижчу посаду ви на мене прокляття нашлете?». «Проклинати не буду, бо не вмію, – кажу. – Я тільки порчу наслати можу!» Ми тоді посміялися. Інші бійці, хто був у курсі тієї розмови, стали називати мене «Відьмою». І так воно всім сподобалося, що іншого позивного вже й не треба.

Від вимогливості – до вміння чути інших

На думку «Відьми», хорошого командира характеризують кілька важливих речей:

• Переконливість та впевненість у своїх рішеннях.
• Стійкість у стресових умовах.
• Вимогливість до підлеглих.
• Вміння чути й поважати їхню думку.
• Готовність жити і воювати пліч-о-пліч зі своїми бійцями.

«Я молодша за половину свого особового складу. В нашій батареї є воїни віком 45-50 років, які можуть бути мені за батьків! І я пам’ятаю, як їм було незручно, та й мені теж, коли я вперше починала взаємодіяти з ними як командир, – пригадує Оксана. – Але все у нас вийшло, бо я побувала на кожній позиції, попрацювала з усіма, почала розуміти кожного зі своїх бійців. А вони – стали розуміти мене».

«Відьма» з побратимами

«Головна моя порада жінкам: не бійтесь»

Хотів вас більше розпитати про специфіку військової служби жінок. Наскільки вам було і є комфортно вам на бойових посадах? Чи не відчуваєте якихось перешкод, порівняно з командирами-чоловіками?

Я запам’ятала ситуацію в Академії на третій день повномасштабного вторгнення: всіх студентів-хлопців забрали на блокпости, на наряди і подібне, а дівчат просто відправили в аудиторію на пари. І викладач сидить і каже: «Я сьогодні мав би вам розповідати про підтримку морально-психологічного стану під час бойових дій. Але ж ви в цих бойових діях не будете брати участі, вам це не треба».

Чому так відбувалося?

Нас занадто оберігали. З подібною ситуацією я стикнулася вже в бригаді. А я ж тоді прибула така «заряджена», готова їхати на наші артилерійські позиції! Як я мала працювати в якості психолога? В тил найчастіше прибували поранені, ті, хто мав звільнятися з бригади або переводитися в іншу. Або була інша категорія: з позицій повертали тих, хто відзначився вживанням алкогольних напоїв або деструктивною поведінкою. З ними я спілкувалася, але з бойовим особовим складом взаємодіяти напряму не могла. Втім, ситуація змінилася на краще. І тому я служу саме там, де можу і хочу бути корисною.

«Відьмо», що ви можете сказати жінкам, які вагаються: чи варто їм іти до війська? Що ви їм порадите?

Я раджу передусім правильно вибрати для себе місце служби і фах, розуміти, ким ти сама хочеш бути. Яку саме користь ти прагнеш приносити в армії? Чи ти хочеш просто перебирати документи, чи навпаки – пілотувати дрони, водити машину, керувати різною бойовою технікою?

Це дуже добре, якщо в тебе вже є ці внутрішні орієнтири. Тому головна моя порада жінкам: не бійтесь.

«Артилеристи влучили в яблучко: все вибухає й розлітається навсібіч»

Оксано, розкажіть, будь ласка, про ситуації з вашої бойової роботи, які найбільше закарбувалися в пам'яті?

Треба подумати. Було багато таких ситуацій: і смішних, і страшних.

Одного дня ми їхали шукати запасну позицію. Коли вийшли з автівки, хотіли роззирнутися і заодно перевірити стан ґрунтівки попереду, побратим починає кричати: «Дрон!» Ми кинулися врозтіч і залягли. Бо російська FPV передусім полетить у пріоритетну ціль: в машину.
Я застрибнула в кущі і впала: думаю, якщо дрон переслідуватиме, він зачепиться за густі гілки наді мною. Вибух пошкодив машину, і вона не могла далі їхати. Ми забрали все найцінніше і рушили назад: іти нам було досить далеко.

В один момент, коли з’явився сигнал, я маякнула черговому, доповіла що сталося. І зв’язок зник надовго. Пізніше, вже далі в тилу, нас своєю автівкою підібрали суміжники. Ми ввімкнули телефони і бачимо десятки пропущених дзвінків у месенджерах і купу повідомлень. Як виявилося, про мене хвилювалися всі, хто мене знав у бригаді!

Як вас зустріли?

Та в нас перед тим була ще одна пригода: нам повідомили про загрозу «ланцета». Наші суміжники загнали автівку в зарості, ми знову розосереджувалися… Приїжджаємо на місце на адреналіні, виходимо з машини і сміємося – щасливі від того, що вижили. Один військовослужбовець каже: а чому всі посміхаєтеся? Ви ж щойно без машини залишилися! Кажу йому: а що нам, плакати? Ми всі живі, всі цілі, і це чудово.

«Відьмо», ваш підрозділ літає на дронах різних типів: є й суто розвідувальні, й ті, які мають ударні функції. Як БпЛА та інші технології змінили роботу української артилерії?

Поки не буде візуального підтвердження цілі, артилерія не стрілятиме. Неможливо вразити більше цілей, ніж їх було виявлено! І тут технології спростили роботу артилеристів. А ще вони допомагають берегти життя особового складу. Один з прикладів – програмне забезпечення «Кропива»: це швидкість нашої реакції та більша ефективність ураження. Коли я вивчала її на курсах, то ще була людиною дуже далекою від розрахунку траєкторій та балістичних калькуляторів. Але програма дуже зрозуміла: коли я вперше виконувала завдання з нею, то все порахувала правильно. Класику, зокрема роботу з паперовими таблицями, артилерист також має знати.

Можете пригадати якусь особливо цікаву ціль, яку вдалося виявити і вразити?

Ну, ми щодня літаємо і оглядаємо місцевість, передаючи цілі артилерійським батареям. Це наша постійна рутина. Якщо з’являється якась серйозна ворожа техніка або скупчення росіян – розвідуємо максимально ретельно.

Одного разу наші пілоти розвідувального дрону виявили ЗРК «Тор» в зоні досяжності. А поруч знайшовся і склад боєкомплекту до нього. Передали координати. Артилеристи влучили в яблучко: воно все вибухає й вибухає, розлітається навсібіч і підпалює місцевість. Десь там штаби окупантів у паніці… Ми з побратимами досі той момент згадуємо. Чудовий спогад!

Як ви зазвичай плануєте бойову роботу?

Сідаємо разом і обговорюємо, обмінюємося думками. Кожен добре знає свою роль. Я беру на себе координацію роботи.

А про що ви загалом спілкуєтеся з побратимами, коли маєте трохи вільного часу?

З тими, з ким я працюю на позиціях – ми говоримо переважно про бойову роботу, вирішуємо проблемні питання. Або, коли є трохи часу, балакаємо про щось буденне: хто які має мрії, яке татуювання планує набити, куди поїхати у відпустку… Говоримо про те, що допомагає відволіктися від реалій війни.

А з моїми побратимами в офіцерському колективі – можемо спілкуватися взагалі про все на світі: від політики до релігії, та навіть про якісь важливі особисто для тебе речі.

Оксано, я хотів наостанок спитати про ваші особисті відчуття: що вас найбільше надихає у житті, а що найбільш засмучує?

Найбільше мотивує бажання колись побудувати власне щасливе майбутнє. Щоб я спокійно жила, не боячись, що одного дня в моє вікно може залетіти «шахед». Щоб я могла спокійно виховувати своїх дітей і планувати завтрашній день. Але поки що цього немає. Що мене найбільше засмучує? Нерозуміння деяких людей в Україні що тут, на фронті, відбувається. В мене є чимало питань до українців. До росіян – питань зовсім немає: хороший окупант – це мертвий окупант. І впродовж найближчих років ста моя думка не зміниться.

***

Оксана «Відьма» говорить про те, що її батарея та 40 окрема артилерійська бригада загалом охоче приймають до своїх лав новобранців: «Ми чекаємо людей, які розуміють, чого вони хочуть від життя, які готові навчатися».

Постійне навчання і самовдосконалення – це «фішка» української артилерії. До класичних навичок стрільця та гармаша тепер додаються «скіли», пов’язані з дронами та бойовим програмним забезпеченням, яке допомагає керувати боєм та ефективніше нищити ворога.

Ті, хто долучаються до українського війська самостійно, не чекаючи мобілізації, самі обирають місце служби та бажаний фах. Всі вакансії 40 ОАБр, та ще тисячі пропозицій від бойових і тилових підрозділів, є на сторінці 1-го центру рекрутингу Сухопутних військ України. Тому, хто укладає контракт, не обов’язково взаємодіяти з ТЦК та СП. Рекрутери допоможуть новобранцю на всіх етапах, від оформлення першого документу та військової підготовки – і до початку служби в обраному підрозділі. Деталі – за номером телефону 073 222 70 40.

Фото 40 ОАБр та з архіву «Відьми»