Як ми зраджуємо жертв Голодомору

Про Голодомор писати завжди важко. З одного боку — пишеш про злочин, внаслідок якого загинули мільйони людей. З іншого – в Інтернеті зараз модно шукати «ворогів», а тут ще й тема, де «ворога» можна звинуватити у блюзнірстві. Але насправді-то блюзнірство полягає в іншому.

Вісім років тому я брав участь у одному корисному проекті: ми їздили по селах різних областей України і записували спогади літніх людей про Голодомор. Можу впевнено стверджувати, що живих свідчень про Голодомор я почув значно більше, ніж пересічний громадянин України.

І тим більш мені, скажімо так, дивно відчувати різницю між тим, як сприймали цей злочин радянської системи очевидці – і як його сприймає зараз та частина суспільства, яку прийнято називати «національно свідомою».

Я зараз скажу речі, які багатьом можуть не сподобатися – але сказати їх все ж потрібно.

Річ у тім, що всі без винятку історичні події (особливо останнього століття) «національно свідоме» середовище сприймає за принципом: «чи можна це використати як зброю в інформаційній війні проти Росії». Така росієцентричність мені особисто не подобається, хоча дехто може сказати: а як же інакше під час війни?

А ось так: в центрі системи координат має бути Україна.

Конкретно у випадку цієї трагедії найважливішою є щирість пам’яті й розуміння суті Голодомору як явища, а не зовнішні оцінки. Бо комусь здається, що основною цінністю Голодомору для українців має бути можливість ще раз похвалитися своїми стражданнями перед розвиненими демократичними державами з одного боку і вставити шпильку Москві — з іншого.

Тому поговорімо про те, чим же був Голодомор для України. Для початку — з юридичного боку.

Особливо важливим для багатьох вважається підкреслити, що Голодомор був не просто злочином, а саме геноцидом. Для багатьох важливіше довести, що Голодомор — це саме геноцид, аніж справді зрозуміти людей, котрі жили в той час, помирали або виживали.

Чи був Голодомор геноцидом? Не маю нічого проти, щоб вважати, що був. Але геноцидом кого саме?

В Україні згідно з Кримінальним кодексом від 2001 року є стаття 442. Геноцид: «Геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи...»

Звернімо увагу: національно, етнічної. Чим національна відрізняється від етнічної?

Закон України «Про Голодомор 1932-33 років в Україні» каже: «Стаття 1. Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом Українського народу».

Своєю чергою Конституція України означає Український народ (саме так, з великої літери) як «громадян України всіх національностей». Тобто, виходить, що Голодомор — це не злочин проти українського етносу, а злочин проти національної групи «громадяни України всіх національностей», вона ж «Український народ».

Тут важко не погодитися. Адже разом з етнічними українцями абсолютно на тій самій підставі помирали від голоду етнічні греки Приазов’я, етнічні поляки Житомирщини, етнічні росіяни-старовіри Вінничини, а також етнічні німці, євреї тощо. Якщо у випадку Голокосту знищували за запис «єврей» в документах – то під час Голодомору продзагонам було абсолютно «фіолетово» – українець чи неукраїнець мешкає в хаті, з якої вони зараз забирають всю їжу.

Більш за те, навіть українці, які не були селянами не підпадали під конфіскацію продовольства. Мій прадід – стовідсотковий українець – врятувався сам і врятував всю родину тим, що працював на залізниці, а не в сільському господарстві. Тобто Голодомор «бив» по селянах України загалом, незалежно від етносу, але не чіпав при цьому неселян, теж незалежно від етносу.

Чому важливо це пам’ятати? В першу чергу для того, щоб розуміти: не всі геноциди однакові.

Так, «еталонним» геноцидом прийнято вважати Голокост. Тому виникає велика спокуса «мірятися» геноцидом з етнічними євреями розповідаючи, що геноцид проти етнічних українців забрав не менше життів.

З Голокостом все зрозуміло: євреї – дуже своєрідний етнос, з власною релігією, який століттями жив серед інших етносів і протистояв асиміляції. Євреї явно були «інакшими» і в нашому, українському середовищі. До того ж, геноцид євреїв в Україні також організовували «інакші» – німецькі окупанти (хоча й за активної підтримки місцевих поплічників). Але не всі геноциди у світі такі однозначні.

Наприклад, геноцид в Руанді – тутсі і хуту на момент геноциду розмовляли однаковою мовою, сповідували однакові вірування, відрізнялися лише соціальним статусом (тутсі дещо освіченіші та заможніші) та записом у документах. Якби не цей запис — то геноцид організувати було б набагато важче, бо відрізнити тутсі від хуту не так і просто.

Або геноцид в Камбоджі — основною жертвою були кхмери, катами — також кхмери. При чому проводився геноцид під гаслом відродження традиційної кхмерської величі, для чого з семи мільйонів кхмерів мав залишитися 1 мільйон – «але правильний».

Проте пересічний громадянин нашої держави, на жаль, мало знає про історію геноцидів у світі, тому й позиціонує свої вкрай обмежені уявлення про Голодомор у межах того пострадянського дискурсу, який йому звичний. Але термін «геноцид» вживає, щобільше, вживає для суто практичних потреб. І якби лише пересічний громадянин!

За справу береться українська влада, в якій з одного боку – популісти, з іншого – обмежені в усіх розуміннях виконавці. В результаті пам’ять про злочин і трагедію Українського народу перетворюється на дешевий муляж. І це найболючіше.

Під час наших поїздок українськими селами мені запам’яталася одна бабуся з сіверського наддеснянського села. Вона була єдиним живим свідком Голодомору, котрий не був би на той час малою дитиною. Тож бабуся добре пам’ятала події. Розповіла, що в селі від голоду загинула лише одна особа: Десна і сусідній ліс виручали. Хоч і голодно – але біду пережили.

При цих словах голова сільради сплеснула руками: «Ну шо я можу зробити! Вона всім каже, що одна людина померла, а мені з району бомага прийшла – мінімум 20 жертв Голодомору по селу треба дати! То ми записали всіх, хто приблізітєльно тоді помер».

Пізніше я дізнався, що аналогічна проблема була і в приморських селах, де люди вижили завдяки рибі: «план по жертвах» влада незалежної України спустила на всі райони. Не здивуюся, якщо в них там соцзмагання було.

Вдумайтеся: заради особистих амбіцій тодішнього президента, котрий позиціонував себе як «той, що розповів правду про Голодомор» державна машина почала творити Голодомор-фальшивку. При тому що був інший Голодомор – справжній, але кому потрібно щось справжнє, якщо треба догодити начальству?

Ось так потроху наше суспільство зраджує жертв Голодомору. Зраджує маніпуляціями з терміном «геноцид», зраджує погонею за кількістю жертв, зраджує використанням пам’яті померлих для досягнення особистих цілей – від самозадоволення у інтернет-батлах до просування політичної кар’єри. Ситуація дзеркальна до безглуздого і безжального культу «Великої Вітчизняної» у наших запеклих сусідів: живі люди, які пережили той жах, менш цінні, ніж помпезний міф збудований навколо. Що це, коли не блюзнірство?

До речі ті, хто бачить і розуміє всю дикість нинішньої ситуації, але мовчить – він також зраджує жертв Голодомору. Тому варто говорити.

І, так, я знаю, що цей текст теж багато хто назве «антиукраїнським» чи «українофобським», бо на думку цих громадян існує лише один канонічний погляд на Голодомор і хто від нього відходить — той ворог народу. Цим вони ще раз ментально возз’єднуються зі своїми антагоністами «за порєбріком». Але, сподіваюся, що прийде час, коли справжнє розуміння і усвідомлення однієї з найбільших трагедій Українського народу зможе пробитися крізь всю ту фальш, яку наше суспільство зараз – хай навіть в багатьох випадках ненавмисно і з «патріотичних» міркувань – створює навколо неї.

А ще – хочу дожити до часів, коли школяриків не ганятимуть мерзнути з завченими напам’ять текстами на урочистих мітингах пам’яті. Одна з найхарактерніших ознак того суспільного ладу, який і організовував Голодомор.