Як зберегти „старий Львів”? Хроніки кризи

Якщо говорити відверто, то я на долю таких міст як Львів дивлюся дещо песимістично. В тому розумінні, що ось з’являються ентузіасти, які намагаються зберегти недоторканим місто, вибудуване десь на схилі епохи бароко.

Чи кінця 19 століття з його модерном. І зазнають поразки у своїх зусиллях. Їм видається, що це можна зберегти, і вони помиляються підставово. Ми, до речі, забуваємо про те, що доба бароко в архітектурному плані сама нещадно нищила те, що було перед нею. Зрештою, впродовж всього 19 століття містобудування, зокрема в Російській імперії, було доволі нещадним.

Взагалі доля будь-якого великого міста полягає в тому, що воно, як живий організм, який безперестанку зростає, не може не змінюватися. Друга справа, що це зростання, зміна відбувається в режимі доволі хаотичному. І шукати тут якусь спокійну ритміку, прорахованість, не доводиться. Це було завжди, при всіх обставинах і у всі часи.

Наприклад, так званий старий Париж, той Париж, який закарбований у світовій пам'яті упродовж 19 століття і зафіксований у величезній кількості текстів, кардинально змінився. Якось один російський поет написав про той час старого Парижа - „большие сумерки Парижа". Він мав на увазі столицю Франції як темне, неосвітлене місто. Лише на початку 60-х років ХХ століття соратник Шарля де Голя, видатний романіст і мистецтвознавець Андре Мальро саме в ролі міністра культури вирішив відчистити Париж. І місто раптом заблищало!

Того „темного" Парижа, який пов'язаний з добою романтизму, класичного французького роману доби Мопассана, Золя, Дрейфуса, на превеликий жаль, не стало. Це був шок для парижан, і не тільки для них. Сам Мальро згодом ніби „виправдовувався", що автентичний Париж 17-го - початку 18-го століття був доволі білий, і що він потемнів саме десь в останні століття.

Я хочу сказати, що щось схоже відбувається в усіх без винятку містобудівних процесах Європи. Ось зараз страшно ображаються ентузіасти старого Києва на те, що через забудову нашої столиці міняється ландшафт міста. Між нами кажучи, він міняється ледве чи не щодня. І що з цим робити? Думаю, що немає рецептів, щоб зберегти існуючий пейзаж міста, водночас розширюючи межі міста і стимулюючи обсяги будівництва.

Але Львів - це місто українське, яке є фактично унікальним за своєю долею. З цих позицій неодмінно слід зберегти стару, архітектурно найбільш цінну частину міста. Задля цього потрібна особлива державна бюджетна політика. Якщо її не буде, то нічого, окрім струсу публіцистичного повітря і претензій до містобудівної політики, ми не отримаємо. Такою є моя думка.

Що робили в таких ситуаціях, як львівська, на заході. Принаймні, зберігали те місто, яке називається старим містом. Наприклад Женева, яка, на її щастя, не пережила за свою історію якихось справді серйозних воєнних дій. Там є так зване старе місто, що його бережуть як зіницю ока, а довкола - „нова" Женева. Хочу сказати, що у цій „новій" Женеві є такі бетонні архітектурні монстри, що навіть стає прикро. Але самі женевці якось уже звикли до цього. Львів має йти в цьому самому напрямі.

Але для цього потрібна зовсім інша соціологія, зовсім інша економіка. Женева це може собі дозволити, бо це місто є свого роду подвір'ям світового капіталізму. А от де взяти Львову кошти - це питання.

Треба шукати ці кошти, і може не на футбол їх витрачати в першу чергу, а, передовсім, на збереження отієї самої національної архітектурної спадщини.

Може і є схожі міста у Європі, але Львів все одно унікальний. На мою думку, ні з чим не можна порівняти містику старого Львова, міста Лева і Короля Данила. Можливо, хіба що зі старою Прагою. Я впевнений, що лише муніципальні зусилля влади Львова ситуації не порятують. Львів має бути предметом загальнонаціонального опікунства. Це для мене прописна істина.