Захід і повернення героїв Азовсталі

Перед Вільнюським самітом НАТО, який може відкрити для України двері у нову геополітичну реальність, Володимир Зеленський відправився в невеличке турне країнами, які не можна назвати аж такими прихильниками України, але від цього вони не стають менш важливими для нашого євроатлантичного шляху. Особливо це стосується Туреччини, яка не тільки входить до НАТО (тобто нам у будь-якому разі доведеться отримувати згоду Анкари на приєднання до Альянсу, коли б і в якому форматі це приєднання не відбувалося), а й є одним із гарантів «зернової угоди», а ще контролює стратегічно важливі – і для російського окупаційного контингенту також – протоки між Середземним та Чорним морями. Одне слово, це той гравець, на думку якого завжди треба зважати.

І саме в Туреччині відбулися дві неймовірно символічні події. По-перше, це слова президента Турецької Республіки Реджепа Ердогана про те, що Україна заслуговує бути членом НАТО. (Росіяни, звісно, не могли пройти повз цю фразу, за давньою радянською звичкою перекрутивши її на «має право на вступ». Відчуйте різницю у звичайному праві на вступ – і ситуації, коли ти це право заслужив, ще й, ми всі розуміємо, якою героїчною боротьбою.) По-друге, це дозвіл на повернення до України – і власне саме повернення – українських військовослужбовців, командирів гарнізону «Азовсталі», які після російського полону ще з минулого року перебували у статусі інтернованих на території Туреччини.

Росіян, як обивателів, так і пропагандистів, особливо обурила друга подія. Поки офіційний Кремль підшукував хоч якісь слова для того, щоб її прокоментувати, у російських соцмережах стався справжній вибух емоцій. Громадяни країни-агресора кляли і слабкого Путіна, і підступного Ердогана, і, звісна річ, Україну (тут радше за звичкою). Але попри усі прокльони головне питання «Як Ердоган таке вчинив?» залишилося для росіян нерозгаданим.

Та насправді нічого складного в цьому питанні немає. Особливо, якщо його правильно сформулювати. Ще в школі нас учили, що частина відповіді сформульована в самому запитанні. Так і в нашому випадку – правильно побудоване запитання дає пряму підказку. Тож формулюємо його правильно: як Ердоган міг таке вчинити? І отримуємо підказку у вигляді дієслова «міг».

Ердоган пішов на цей крок тому, що він міг на нього зважитися. Так, залишаються питання мотивації – імовірно, зовнішньої (як, скажімо, у тій же угоді зі США щодо літаків F-16, коли Джо Байден прямо натякнув турецькому лідеру на те, що Швеція таки має вступити до НАТО, попри певні претензії Туреччини), але, по правді, це не настільки важливо, щоб вибудовувати навколо нього умовивідні конструкції з негіпотетичною можливістю падіння в безодню конспірології. І росіяни, до речі, теж не дуже зацікавилися тим, чим керувався Ердоган – їх більше обурило, як він міг зрадити домовленості з Путіним.

А міг він з однієї простої причини. Зараз не Туреччина залежить від Росії, а Росія – від Туреччини. І в цьому заслуга не стільки самої Анкари, скільки колективного Заходу. Бо, розпочинаючи повномасштабне вторгнення, Володимир Путін очікував, що реакція конгломерату G7-Євросоюз-НАТО буде схожа на ту, яка мала місце після першої частини актуальної російсько-української війни. (Класичний приклад того, як «генерали завжди готуються до минулих війн».) Але – про це можна говорити уже досить чітко – Захід відреагував зовсім інакше. Попри всі перешкоди, які створювали різні члени цього конгломерату (до речі, не тільки Угорщина), ця реакція стала справді болючим ударом по економіці Росії. Днями російська валюта, яку ще влітку минулого року вдалося повернути до курсу «23.02.22», перетнула одну символічну позначку – 100 рублів за євро. А найближчим часом перетне таку ж доларову межу. Нафтогазова галузь – головне джерело наповнення державного (тобто тепер воєнного) бюджету – приносить дедалі менше прибутків. Економічна ситуація для Росії ускладнюється з кожним днем.

Туреччина в такій ситуації залишається одним із небагатьох вікон у світ, яке для Кремля ще не закрите. І яке путінський режим, може, і не залюбки, але активно використовує, бо інших дієвих варіантів у нього, м'яко кажучи, не так вже й багато.

І Реджеп Ердоган – як людина, на відміну від Путіна, дуже досвідчена в геополітичному плані – цей фактор просто не міг не використати. Тобто завдяки потужному тиску Заходу, тиску, який, до речі, сам Ердоган не завжди підтримував, він отримав унікальну можливість диктувати Путіну ті умови, які вигідні передусім йому самому. І сам Путін це теж зрозумів.

Знаєте, з чого це видно? З реакції Кремля. Замість того, щоб, як раніше, обзивати турецьку владу у стилі Telegram-каналу Дмітрія Мєдвєдєва, замість того, щоб забороняти авіасполучення чи турецькі помідори – Кремль спромігся лише на жалюгідну заяву Дмітрія Пєскова, де йшлося про «прямі порушення угоди», «ми все розуміємо», «це нікого не прикрашає» і…

І все. Тобто Росія, визнаючи, що Туреччина прямо порушила домовленість про інтернування українських воїнів – лише насварила Ердогана, мовляв, як же це так, Реджеп-ага, ви ж обіця-а-али…

Ця реакція є нічим іншим, як визнанням геополітичного безсилля нинішньої Росії. Тієї самої Росії, яка ще 24 лютого 2022 року вважала себе ледь не рівною Сполученим Штатам Америки і мріяла про те, щоб керувати «своєю» («радянською») половиною світу. А зараз Туреччина – яка, нагадаємо, в часи іншого великого загострення, Карибської кризи, була лише об'єктом переговорів (тоді СРСР вимагав від США вивезти звідти балістичні ракети Jupiter) – диктує цій недонаддержаві свої правила гри. А сама Росія опустилася до того, що намагається (невдало, звісно, як і все, що робить «великий стратег, який усіх переграв») мінімізувати свої санкційні втрати за допомогою зовсім уже мікроскопічної на геополітичній шахівниці Угорщини.

Але це проблеми Росії. Нам же варто, дякуючи Ердогану за крок назустріч Україні, не забувати, хто дав йому у руки таку можливість – крутити своїми обіцянками Кремлю так, як сам того захоче. І хто, великою мірою, зараз забезпечує існування України у цій важкій і, хочеться вірити, останній війні за своє існування.