Життя після смерті

IQМар’ян Мудрий, 5 квітня 2012845334
Життя після смерті

«Життя людини після її смерті не закінчується»: у ХІХ та особливо на початку ХХ століття це давнє уявлення набуло нових смислів. У цій статті йдеться про те, як націоналізувалася смерть, як похоронні процесії чи спорудження надгробних пам’ятників перетворювалися на інструмент національного руху за принципом «я стаю тим, у чому беру участь».

Утвердження національної доктрини вимагало розгортання післяжиттєвих історій, встановлення почуттєвих та емоційних зв’язків з минулим. Зважаючи на те, що формування новочасного суспільства було пов’язане з процесами секуляризації, ідея національності отримувала додатковий простір для розвитку, проникала в ті сфери, якими ще недавно монопольно володіла Церква.

Формування новочасної національної свідомості та піднесення її до рівня головної вартості вимагало мобілізації всіх ресурсів. У ХІХ столітті новий культ померлих, у зв’язку з процесами націєтворення, зумовив прихід золотого віку мавзолеїв, перетворивши цвинтарі на парки та сквери, на місця пам’яті, які наголошували радше на присутності мертвих, аніж на їх відсутності. Так само частиною національних ритуальних обрядів стали похорони. За модерної доби національні еліти почали винаходити й започатковувати ритуали, через які можна було б заявити про зв’язок із відповідним відтинком історичного минулого. Задля цього організовували церемонії, проводили паради і масові зібрання та споруджували нові будівлі, де мали бути розміщені нові ритуальні простори.

З утвердженням пріоритету нації людина у якомусь сенсі знову перестала належати собі. У національному наративі життя будь-якого героя не закінчується його смертю, воно стає частиною історії нації. Ідеологія нації ґрунтується на понадчасових уявленнях. За спостереженням Бенедикта Андерсона, нація не має ні дати народження, ні дати смерті. Більше того, кожна національна історія пишеться від сучасності. Цей рух у глибину часу позначений смертями, які завдяки часовій інверсії стають частиною сучасності. Тому для підтримання національного тонусу потрібні «показові самовбивства, стражденні мучеництва, вбивства, екзекуції, війни й голокости», які повинні пам’ятатись / забуватись як «наші власні».

 

Поляків і українців «і смерть сама не розлучає, бо і гроби маєм спільні»

Ці слова сказав Юліан Лаврівський у Галицькому сеймі під час обґрунтування в 1869 році проекту українсько-польської угоди. Проект передбачав — у відповідь на відмову українців від вимоги адміністративного поділу Галичини за національною ознакою (на польську й українську провінції) — надати їм широкі права в галузі адміністрації та освіти. Лаврівський, віце-маршалок крайового сейму, був тоді однією з найвпливовіших постатей української політики в Галичині. Цивілізаційний орієнтир для галицьких і наддніпрянських українців на осяжне майбутнє він бачив у польській культурі та організаційних взірцях польського національного руху. Народовці (українофіли) використовували його впливи у польських і австрійських урядових колах для леґітимації свого місця в політичному спектрі Галичини. Маючи за дружину польку, Лаврівський намагався й у політиці реалізувати досягнуту на рівні власної сім’ї гармонію між українською (греко-католицькою) і польською (римо-католицькою) ідентичностями.

Смерть Лаврівського була передчасною і несподіваною для всіх. Політичне середовище Галичини (українське й польське) інтуїтивно відчувало, що нею належить якось розпорядитися (цього вимагали нові уявлення про політику), але як — досвіду не було. 24 квітня (6 травня) 1873 року центр Львова і прилеглі вулиці заповнив багатотисячний натовп. Ховали подружжя Лаврівських, які померли майже одночасно від запалення легень (за іншими даними — від тифу): першою Каміла Лаврівська (на 46-му році життя) — у неділю 22 квітня (4 травня), а через кілька годин, так і не довідавшись про смерть дружини, Юліан Лаврівський (на 53-му році життя) — у понеділок 23 квітня (5 травня). Похорон відбувся у латинському і греко-католицькому обрядах за участі відомих політичних, церковних і культурних діячів Галичини. Поховали подружжя Лаврівських на Личаківському цвинтарі.

Проте багатолюдний похорон не убезпечив ім’я Юліана Лаврівського від непам’яті. Історія Лаврівського є показовим прикладом формування української ідентичності в Галичині через забуття тих сюжетів, які зв’язували її з польським (згодом те саме відбудеться з російським) простором. Пам’ять про Лаврівського — непересічну для галицької дійсності особистість, якій місцеві українофіли мали би завдячувати створення товариства «Руська бесіда» і театру при ньому, фінансування «Просвіти», налагодження роботи української фракції в Галицькому сеймі тощо, — виявилася непотрібною передусім галицьким русинам, які будували національну ідентичність на відмежуванні від польського простору. Могилу подружжя Лаврівських забули разом із тим, як відходила в минуле ідея українсько-польської єдності. Українські політики народовецького кола воліли надалі не згадувати про ту політичну, організаційну й фінансову допомогу, яку приймали від Лаврівського у 1860-х роках.

 

«Пам’ятник буде представляти курган зі сирого каменю… З кургану вилітає ґеній Русі…»

Ця фраза — зі звернення до Галицького сейму «пам’ятникового комітету» (1888 р.), який збирав кошти для надгробного пам’ятника на могилі Володимира Барвінського — однієї з найяскравіших і водночас трагічних (утвердилася метафора «скошений цвіт») постатей галицької історії. Він був організатором та ідеологом народовського руху, з яким пов’язане утвердження в Галичині української ідентичності, стояв біля витоків концепції «органічної праці», що передбачала максимальне використання леґальних можливостей для зміцнення матеріальних та інтелектуальних сил народу, введення його у контекст європейських політичних цінностей. Постать Барвінського якнайкраще підходила для наділення символічними значеннями: не мав міцного здоров’я (у дитинстві травмував хребет), помер у Христовому віці — 33 років (1883 р.), усього себе віддав громадській роботі, невтомно демонстрував невичерпну енерґію та віру у краще майбутнє.

Українському рухові в Галичині дуже бракувало персоніфікованої історії. Відтак смерть Володимира Барвінського наштовхнула лідерів цього руху на думку про потребу національного пантеону. Такий пантеон мав маркувати український простір Львова. Олександр Барвінський писав у спогадах, що Володимир заповідав поховати його в родинному селі на Тернопільщині, але «в порозуміню з братами і другами єго» було вирішено здійснити поховання у Львові, «де трудився для Руси і де докінчив житє, щоби могила єго була приступна для всіх русинів і нагадувала їм єго ім’я і працю». Цвинтарна ситуація у Львові тоді була невизначена: старі цвинтарі закрито (Жовківський 1856 р., Городоцький 1875 р.); перспективи розвитку новозаснованого Янівського кладовища (1888 р.) були ще незрозумілі; тому єдиним місцем для створення такого пантеону — зважаючи на розташування та престижність — був Личаківський цвинтар, який з кінця XVIII століття швидко розростався. Тут поховано головні постаті галицької історії австрійського періоду.

Ядром українського пантеону мав стати надгробний пам’ятник Барвінському, позначений національною символікою. «Пам’ятниковий комітет» на чолі з Анатолем Вахнянином замовив виконання пам’ятника у польського скульптора Станіслава Романа Левандовського, який тоді навчався і працював у Кракові. У зверненні до сейму 1888 року про дофінансування описано проект майбутнього пам’ятника у бронзі: «Пам’ятник буде представляти курган зі сирого каменю з написом на фронтовій стіні. На тій передовій стіні буде також уміщений портрет покійного Володимира у медальйоні. З кургану вилітає ґеній Русі в алеґоричнім виді крилатого ангела, величини надприродної. Ґеній несе в правій руці горючу походню, знам’я просвіти, над котрою пок. Барвінський трудився. В лівій руці, прижатій до грудей, держатиме ґеній хрест, як знам’я християнства, основи дійсної просвіти. Голову ґенія красить вінець оливний, знам’я миру, котрого покійний щиро бажав. Під статуєю ґенія, у ніг буде вміщений малий хлопчина. Він спертий одною рукою на герб галицької Русі, другою, правою складає вінець дубовий на медальйон з подобизною Барвінського. Хлопчина буде костюмований по-народному, в вишиваній сорочці, й представлятиме вдячне молоде покоління».

Спорудження пам’ятника затягнулося до 1892 року. Внесено й деякі зміни в первісний задум — замість крилатого «ґенія Русі» виконано жіночу постать, яка виразніше символізувала Галицьку Русь (сучасні путівники вдаються до підміни значень, наголошуючи, що ця скульптура уособлює Україну). Втім, національний культ Володимира Барвінського в Галичині не розвинувся. Для українського політичного середовища Барвінський як особистість виявився надто складним. Політика, особливо масова, яка приходила на зміну кулуарним домовленостям, вимагала простіших рішень. Пошуки привели народовців до формування культу Шашкевича, який давав змогу видовжити історичну традицію українофільської течії в Галичині. Додатковим мотивом було бажання народовців продемонструвати перевагу над русофілами («москвофілами»), які теж зараховували Шашкевича до своєї історії на підставі багатозначності поняття «Русь» у його творчості.

 

«Могила Маркіянова повинна бути не в сільськім закутку, але там, де Русь Галицька живе великою громадою»

Маркіян Шашкевич, який помер 1843 року, похований на новосілківському цвинтарі у гробівці місцевого дрібного шляхтича (економа чи урядника). У 1880 році група українських студентів зі Львова цю могилу розшукала з чималими труднощами. Інтерес до особистості Маркіяна Шашкевича почав швидко зростати після смерті 1885 року його сина Володимира, що був похований на Личаківському цвинтарі. У другій половині вісімдесятих років популярними стали Шашкевичівські вечори. Спочатку, за ініціативою філії Товариства «Просвіта» в Кам’янці Струмиловій, обговорювалося питання про перенесення тлінних останків Шашкевича до окремої могили на кладовищі у Новосілках Ліських. А навесні 1893 року Головний виділ Товариства «Просвіта» ухвалив перепоховати Маркіяна Шашкевича у Львові.

Політичних мотивів цього перепоховання (впливати на «малодухів», бути «талізманом в дальшім нашім змаганню до суспільно-народного добра» тощо) ніхто не приховував, але й ніхто не намагався з’ясувати, чому могила Шашкевича упродовж півстоліття була повністю забутою. Саме перепоховання, яке відбулося 31 жовтня і 1 листопада 1893 року, було взороване на перевезення з Петербурґа до Канева 1861 року тлінних останків Тараса Шевченка. У Львові дорогою від церкви Святої Параскеви П’ятниці до Личаківського кладовища похоронна процесія зібрала тисячі людей, прибули представники влади, політичної та інтелектуальної еліти міста. Домовину аж до цвинтарної брами везли на возі, запряженому трьома парами волів. Це, очевидно, було не тільки взоруванням на народні традиції, а й мало символізувати право українців пройтися Львовом «як господарі».

Для історика перепоховання Шашкевича багате на символіку. Воно не так пригадувало минуле, як створювало нову історичну дійсність, відмінну від реальності першої половини ХІХ століття. Найбільшого перетворення зазнала роль Греко-католицької церкви. З інституції, яка в часи Шашкевича притлумлювала будь-які вияви вільнодумства, вона перетворювалася на найбільшого поборника його ідей. Прагнучи заручитися прихильністю Церкви та влади, народовці віддали у жертву й Івана Франка — його не запрошено ані до комітету, який організовував перепоховання, ані навіть на концерт, який відбувся 1 листопада у великій залі Народного Дому (немає точних даних, чи був Франко узагалі присутній на похороні). Галицькі політики «новоерівського» кола використали перепоховання Шашкевича для того, аби вписати в історію й себе — наполегливо акцентували на власних національних заслугах.

 

«Не могилу зібралися ми закривати, а відкривати український університет!»

Першого липня 1910 року у приміщенні Львівського університету на вул. Святого Миколая (тепер вул. М. Грушевського) під час сутички між українськими і польськими студентами загинув 28-річний український студент третього року навчання правничого факультету Адам Коцко. Щодо винуватців убивства відразу виникли дві протилежні версії: українська — Коцко загинув від «польської кулі» у боротьбі за право українців на національний університет; польська (й офіційна) — убивство стало результатом заворушень і стрілянини самих українських студентів. У результаті — більше ста українських студентів (у багатьох знайдено вогнепальну та холодну зброю) заарештовано від двох тижнів до трьох місяців. Для історика в усій цій ситуації є більше невідомого. В тому, що сталося, таки була якась фатальна неминучість. Адам Коцко походив з мішаної українсько-польської родини (мати була полькою). Мав досвід революційної боротьби на Наддніпрянській Україні, був незмінним учасником чи не всіх збройних сутичок у Львівському університеті, в одній з них 1906 року отримав поранення у голову. В якомусь сенсі він цілеспрямовано прямував до смерті, підштовхнутий політичним оточенням.

Убивство Адама Коцка українці сповна використали в політичній боротьбі. Воно відповідало інтересам більшості національних політичних сил.

По-перше, відсувало на другий план убивство галицького намісника Анджея Потоцького, яке скоїв 1908 року український студент права Мирослав Січинський. Це вбивство не отримало бажаного для українських політиків резонансу (Січинського більшість суспільства сприймала все ж як убивцю, а не героя).

По-друге, піднімало значення українського парламентського представництва, бо в такий спосіб його лідери отримували в руки важливий арґумент, мовляв, аби опанувати ситуацію, потрібні конкретні поступки влади (показово, що після 1910 року український студентський рух, режисований політиками, пішов на спад, а не розгорівся з новою силою, як можна було очікувати).

Похорон Коцка 4 липня 1910 року перетворився на багатотисячну українську маніфестацію. Аби не допустити кровопролиття, міська рада дала змогу організаторам вибрати місце для поховання на головній алеї Личаківського цвинтаря, але не дозволила забрати тіло Коцка з каплиці Анатомічного інституту біля Личакова. З промовами над могилою студента-революціонера виступили ключові українські політики — К. Левицький, М. Грушевський, К. Трильовський, О. Назарук, Л. Цегельський. Про інструментальне використання цієї смерті в національній політиці відкрито сказав на похороні священик о. Михайло Світецький: «Не могилу зібралися ми закривати, а відкривати український університет!». Ще відвертіше, апелюючи до понять «крові» та «жертви», запитувала українська преса: «Чи кров Коцка прискорить осягнення тої ціли, о котру бореться наше суспільство, жертвуючи молоде життя»? У 1912 році на могилі Коцка споруджено пам’ятник — бронзову статую скорботної дівчини, — що мав додати до образу революціонера (бойовика) трохи романтичних інтонацій. Героїзований образ Адама Коцка міцно включений в історію українського руху, зокрема в сучасну українську версію історії Львівського університету, як символ самопожертви, мучеництва в боротьбі за національні ідеали.

Гра зі смертями, яку розгорнули на початку ХХ століття в Галичині українські політики, набирала обертів. Героїзація одного вбивства тягнула за собою наступне, яке завжди було можна виправдати національними інтересами. Вранці 11 червня 1913 року Львовом рознеслася звістка — стріляли в учительській семінарії на вул. Набєляка (тепер І. Котляревського). Учень Ілля Джегала, українець, убив учителя польської мови 32-річного Кароля Бутковського. Принагідно треба зауважити, що директором цієї семінарії був українець Василь Тисовський. У щоденнику Теофіла Грушкевича від 13 червня знаходимо опис похоронної процесії у Львові. Цей очевидець стверджував, що похоронна процесія була більшою, ніж 1908 року на похороні Потоцького (Бутковського, як і намісника, везли ховати до Кракова). Церемонія проходила в костелі Святої Єлизавети. Напруга в ті дні сягала межі, поліція готувалася до сутичок. Убивство Бутковського до краю загострило відносини між польськими та українськими учнями семінарії, уникати бійок вдавалося тільки завдяки втручанню дирекції навчального закладу, представників освітніх інституцій та поліції.

 

Підсумкові міркування

Церемонії поховань і перепоховань нагадували про ідентичність, вони сприяли виробленню смислу з минулого, наділяли його значенням національної автобіографії. Через призму життєвих доль окремих членів етнічної спільноти похорони створювали національний настрій, впливали на емоції та формували в цієї спільноти почуття своєї вартості, але водночас актуалізували й настрої помсти, безкарності, порушували моральні норми.

Створення в ХІХ столітті національного пантеону на Галичині відбувалося зі значними труднощами — місцевий історичний матеріал не давав змоги виокремити з минулого знакові постаті, придатні для конструювання новочасних національних уявлень. А це, своєю чергою, суперечило концепції «національного відродження» («пробудження зі сну»). Тому творення національних героїв відбувалося по ходу. Люди після смерті відразу ставали історією (героями), а їхні вчинки — орієнтирами на майбутнє.

Галицькі українці відчували другорядність порівняно з Великою Україною. Щойно наприкінці ХІХ століття вони знайшли галицький відповідник Шевченка — після деяких вагань і вичікування ним обрали Шашкевича, проіґнорувавши Франка. У вибірковості галицького пантеону неважко побачити антиінтелектуальне начало. Героїзування відбувалося не так на підставі творчого внеску особистості в розвиток українства, як за здатність до виклику, за неперебірливу відвагу протиставити себе прийнятим нормам.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 34

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук