Чого навчило свято на Левандівці

Свято вулиці Параджанова на Левандівці відбулося. КіноЛев спробував розширити прайд. Що з того вийшло?

Висновків кілька. Є над  чим замислитися.

Перший висновок такий. Серед молодих людей навіть у таких, на думку багатьох, вбитих і віддалених районах, є думаючі, ініціативні хлопці і дівчата, які при певній внутрішній і зовнішній мотивації можуть самоорганізуватися і щось зробити. Саме у таких районах є великий голод на культурні події, на створення живого громадського простору, на самовираження.

Є також наразі мінімальна, але все ж соціальна відповідальність бізнесу і зародкова готовність працювати на і для території розташування бізнесу, для місцевої громади.

Є розуміння містом того, що культурні, та і будь-які інші ініціативи місцевих громад, треба підтримувати. Хоча б для початку адміністративно.

А тепер про болячки, які повилазили з оказії свята.

Процвітає масовий рагулізм (вибачте) у всьому – від творчості до розуміння партнерства під час підготовки. Він самовідтворюється, стає взірцем для наслідування і домінує. Причин багато. Найголовніша – неосвіченість, неосвіченість і ще раз неосвіченість. Починати треба з «читати, читати  і ще раз читати».

Проблема друга. До цієї події була ілюзія, що у Народних домах, у молодіжних середовищах існує якесь культурне життя. Йому треба тільки дати можливість вийти назовні, заіснувати у просторі і часі, на публіці.

На жаль так не є. Виявилося, що навіть при можливості показати і виступити, немає що показувати і з чим виступати. Це не просто низький рівень. Це відсутність будь-якого рівня, смаку, сучасності і навіть автентики.

Не проблема вкласти гроші у ремонт Народного дому. Проблема у тому, що там діється у тому відремонтованому приміщенні. А діється навіть не сільський клуб минулого століття – він був принаймні автентичним. Там тиражується антикультура. Безпрограшний варіант зворушливого виступу дошкільнят не рятує ситуацію. Поодинокі виступи непоганих хлопців-музикантів з місцевих гуртів губляться у масі примітиву, безкритичності і наприкінці заливаються «крутим» звичаєм розпити пляшку шампанського просто на сцені. Відпуцувати стіни дуже просто. Пуцувати треба голови.

Пишу про це не тому, що таких подій не треба робити на Левандівці, на Збоїщах чи на Майорівці. Навпаки. З тими молодими людьми, які ще не є остаточно заражені безнадійним, а часом і самовпевненим і агресивним примітивізмом, треба працювати. Не закриватися у своїх інтелектуальних клубах, не зводити культуру тільки до мистецтва з найвищої полиці, не запліднювати самих себе у своїх елітарних, снобістських середовищах. Треба пробувати робити ту чорну, невдячну, безнадійну, на практиці принизливу і осміяну просвітницьку роботу.

Інакше нам гаплик.