Аналіз крові дубів і левів під час подорожі крізь туман

По 15-ти роках вакацій літгурт «Нова деґенерація» повернувся у лоно творчої співпраці. Заснований свого часу як поетична формація, нині він вирішив виступити триєдиним фронтом на есеїстичній ниві.

Чи то випадково, чи то навмисно до 20-ліття заснування гурту видавництво «Грані-Т» видало поспіль три есеїстичні збірки: «Дуби і леви» Івана Андрусяка, «Аналіз крові» Степана Процюка та «Подорож крізь туман» Івана Ципердюка.

Аби з’ясувати причину такої події, редакція ZAXID.NET запросила трійцю до себе на розмову… І от о визначеній годині у двері хтось погрюкав, ми відчинили й угледіли трьох осіб, але не все виявилося так, як гадалося. Чому? Бракувало Івана Ципердюка, котрий у цей час мусив податися до Києва, зате його відсутність було компенсовано присутністю редактора видавництва «Грані-Т» Олени Мовчан.

І розмові це жодним чином не зашкодило. А почали її ми з короткого історично-літературного екскурсу, повернулися недалеко – лише на два десятиліття. Тоді, у перебудовчі й постперебудовчі часи в українській літературі гурти виникали, як гриби по дощу. Згадаймо: «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад», «Пропала грамота», «Туга», «Червона Фіра». З якої такої радості? Іван Андрусяк та Степан Процюк відповіли на це запитання разом, ледь не хором:

- Тоді взагалі була весела ситуація наприкінці 80-х та на початку 90-х років. Адже в літературу поверталося ціле століття. Наприклад: такі бомбові хлопці, як обидва Куліші, Винниченко, Багряний, Семенко, «Молода Муза». Практично та половина української літератури, яка була забороненою. Було й доволі сильне попереднє покоління, так званих вісімдесятників: Андрухович, Забужко, Герасим’юк, Римарук тощо. Тож нам, пацанам, доводилося конкурувати зі всіма ними в одному літературному просторі. А як поміж цих великих пробитися, щоб про тебе дізналися? Треба було щось вигадати. Тоді був єдиний спосіб – входити в літературу гуртом. І так робили не лише ми. Але працювати вже мусив кожен сам, адже література не терпить колективізму. 

Знову, як і в часи народження гурту 1991 року, в багатьох небайдужих виникає запитання: ну, хай буде – «нова», але чому ж таки «деґенерація». Львів’яни (зрозуміло, не всі, а ті, котрим нині 40+ і котрі кохаються у красному письменстві) мали б пам’ятати цей літгурт з яскравої презентації 1993 року в звичному для таких заходів театрі Леся Курбаса. Тоді учасники тих подій теж сперечалися ледь не до бійки: як це так, молода українська література зводиться на ноги, пробиває собі дорогу у широкий світ, ми покладаємо на неї всі свої надії, а нам кажуть, що дитя – «деґенеративне».

Ну, з одного боку – зрозуміло, що у такий спосіб Степан і два Івани перекидали місточок до Семенкової «Нової ґенерації». Але з іншого – слово «деґенерація» пасувало б, якби хлопці грали вар'ята у своїх віршах, надміру іронізували, збиткувалися. А то ж ні, уся їхня поезія - що римована, що ні – напрочуд лірична. Ігор Калинець тоді навіть запропонував негайно змінити назву на таку: «Де нова ґенерація?» Але літгурт не піддався на вмовляння й залишився при своїй назві. 

«Нова деґенерація». Львів 1993

Нині Іван Андрусяк так обґрунтовує безкомпромісну позицію гурту:

- Назва виникла, як такий собі інтелектуальний жарт. Вона народилася чи то в тролейбусі, чи то в автобусі, точно не в трамваї (бо трамваїв у Франківську нема). У нас була давня традиція піджартовувати один над одним. От так, жартуючи, 20 років тому, хтось із нас і видав цю фразу: «Нова деґенерація». Ципердюк каже, що видав її я. Я ж вже не пригадую…

- Ти видав! – Авторитетно, без тіні сумніву в голосі заявив Процюк і продовжив, – це була епатажна назва, назва, яка запам’ятовується.

- Справді епатажна, – визнав Андрусяк, – адже, щоб на тебе звернули увагу, треба було назватися так, щоб виділитися з цього кола (чи кодла). Окрім того, це була гра на контрастах. З одного боку – три нормальні хлопці без жодних викаблучувань, понтів…

- Без лайки на сцені! – Зробив суттєве доповнення Процюк.

- Читали ми хоч і своєрідні, але цілком пристойні тексти, базовані на якійсь культурній інтелектуальній традиції, – продовжив Андрусяк , – Так у чому ж полягає деґенерація? Якщо ці хлопці – деґенерати, то який тоді світ? Ця назва була таким собі причинком до замислення. У постмодерній традиції з множинності значень кожен собі вибирає те, яке йому більше подобається.

Варто також зазначити, що 1993 року назва таки зіграла визначену їй роль, причому завдяки живому ще тоді класику української літератури Олесеві Гончару. Чи то до його рук потрапила книжка «Нової деґенерації», видана наприкінці 1992 року, чи то йому хтось нашептав – тепер уже важко встановити. Але факт той, що Гончар це сприйняв як ознаку того, що «валиться світ». Його думки з приводу «деґенерації» були опубліковані в «Літературній Україні», озвучені на радіо.

- Як сказали б тепер, Олесь Терентієвич зробив нам гарний піар, – зізнався Андрусяк, – хоча тоді це ще сприймалося по-іншому.

- Піар, менеджмент – тоді ж ми й слів таких не знали, – зазначив Процюк, – не знали, що треба налагоджувати контакти з потрібними людьми, говорити те, що треба. Ми ще цього абсолютно не розуміли. Були молодими, наївними. Я часто тужу за цим наївним хлопцем. Тоді ми переживали, хвилювалися… Це був зворушливий, ліричний, сентиментальний час.

Але час не стоїть на місці. З часом змінювалися й літературні пріоритети членів «Нової деґенерації». Степан Процюк ще видав книжку віршів, потім книжку поем, а згодом плавно й органічно перейшов на прозу. Іван Ципердюк зайнявся журналістикою, причому серйозно й успішно. В поезії залишився тільки Іван Андрусяк, водночас він зайнявся й дитячою літературою.

- Андрусяк став одним із найвідоміших українських дитячих письменників, – Процюк вирішив не змарнувати нагоди, аби прорекламувати колегу. – Діти його читають, вчать напам’ять. Це неможливо підробити. Я раніше ніколи б не зміг подумати, що Іван, крім усього іншого – крім есеїста, крім поета, прозаїка, – стане ще й таким цікавим дитячим письменником.

Сам же Іван зізнається, що творити для дітей почав лише тоді, як став уже втретє батьком: «До того сам був дітлахам». Нині ж власні діти – його першій й найжорстокіші критики, вони ж – і герої, і навіть співавтори.

Напевно, Андрусякові успіхи в галузі дитячої літератури надихнули й Степана Процюка написати трилогію для підлітків «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце», «Аргонавти», яка теж побачила світ, завдяки видавництву «Грані-Т». Сам Процюк стверджує, що з боку Андрусяка (який працює у видавництві) надійшло не стільки натхнення, скільки «деґенерацька» провокація.

- До речі, саме завдяки цій трилогії, – запевнив Андрусяк, – моя старша донька Ліза (хай вдавиться Ірина Фаріон) визнала Степана Васильовича. Бо спершу вона його не дуже любила. І на то була своя причина. Одного разу ми придбали для Лізи нове ліжко. Тоді їй було рочків п’ять-шість. І вона була дуже щасливою у передчутті, коли вже ляже у нього спати. Аж тут завітав до нас Степан і залишився ночувати. Його не було де покласти, окрім як у це ліжко. Тож Лізі довелося змиритися з тим, що першу ніч у її ліжку проведе Степан. Тому вона його дуже незлюбила. Але після того, як прочитала «Марійку і Костика», вона змінила свою думку. Вона носилася з його книжками, пропонувала їх подругам. І трилогія їм дійсно подобалася.  

Як вже зазначалося, двадцять років тому всі троє «новодеґенератівців» писали вірші, Процюк і Андрусяк – римовані, а Ципердюк – у прозі. Нині ж віршує лише Андрусяк. Він так пояснив свою вірність поетичній музі:

-Я трохи нашибуватй гуцул, а з нами, гуцулами, таке трафляє сі. Мені цікаво писати вірші і після тридцяти і після сорока років.

- Я ж 1998 року перестав писати вірші, – розповів Степан Процюк. – У романі «Жертвопринесення» я написав про те, як поет перестає бути поетом.  А Іван Андрусяк мав серед нас найвиразніший дар саме поета. І коли він такий виразний, то і в 30, і в 40, і в 50 ти залишатимешся поетом. Існує цей комплекс Шеллі, мовляв поет має бути молодим. Але згадайте Сена-Жона Перса, котрий писав до 80-ти років, «Третє цвітіння» Рильського тощо. Тут немає жодних закономірностей.

- Мені подобаються такі порівняння: Перс, Рильський, – з усмішкою визнав Іван.

А що ж із третім учасником гурту?

- Івана Ципердюка повністю «проковтнула» журналістика, – як пояснив його тезка Андрусяк, – Хоча я б дуже хотів, щоб він знову взявся за поезію.

А наразі всі троє ледь не синхронно вдалися до есеїстки. Як це сталося – взялася пояснити редакторка Олена Мовчан:

- Привід повернути в літературу гурту «Нова деґенерація» виник внаслідок того, що збіглося кілька чинників. Видавництво «Грані-Т» започаткувало серію есеїстки «De profundis». Популярність цієї серії актуалізувало жанр есеїв. Багато авторів – письменників, журналістів, науковців – почало пробувати себе в цьому жанрі. Так у серії вийшли книги всіх трьох учасників літгурту. Тож тепер ми можемо стверджувати, що «Нова деґенерація» повернулася 20 років по тому, але в новій ролі – як есеїсти.

Але чи можна серйозно говорити про відновлення літурту, чи можна знайти ту спільну ниточку, яка б проходила всіма трьома книгами есеїстки: «Дуби і леви», «Аналіз крові» та «Подорож крізь туман»?

- Я думаю, що цією ниточкою є інтимність сприйняття світу й інтимність діалогу з читачем, – зметикував Андрусяк. – У кожного, звичайно, своє бачення цієї інтимності. Це така психоаналітична інтимність, яка передбачає граничну відвертість. У мене вона – радше міфлогічна, в Ципердюка – людяна, реалістична…

- Адже головна мета написання есеїстки, –зазначив Степан Процюк, – це спроба дійти до самого себе. Як, приміром, йде герой Германа Гесе «Степовий вовк» чи «Сітхартха». Адже дорога ця напрочуд важка, оскільки існує дуже багато оманливих шляхів. Якщо в поезії можна сховатися за ліси метафор, у прозі можна сховатися за рефлексії свого героя, то в есеїстиці не вдасться сховатися. Есеїстка у цьому сенсі найбільш відкрита, найбільш беззахисна, найбільш автобіографічна. Це дуже важливий момент, який вирізняє її з інших літературних жанрів. Ти згідний, Іване?

- Безперечно!

Суперечки зайві – есеїстику варто читати, особливо нині в буремні часи, котрі ніяк не минають вже останні два десятиліття. То чому б не розпочати це читання з книжок «Нової деґенерації»?