Андрій Курков: Я відчув себе співучасником львівського життя

IQЛюбко Петренко, 20 лютого 201230009
Андрій Курков: Я відчув себе співучасником львівського життя

- Я от написав сценарії восьми серій «Останньої любові президента» на замовлення телеканалу «Інтер». Мали знімати, мені навіть заплатили. Але з’явилася нова влада, новий президент 2010 року, і телеканал надовго відклав цей проект.

Нині Андрій Курков не потребує спеціального представлення. Хоча ще не так давно це ім’я було більше знайоме у Західній Європі, аніж на його батьківщині – в Україні. Але поступово  ситуація змінилася. А кілька днів тому львів’яни вітали Куркова як автора роману про їхнє місто – «Львівська гастроль Джимі Хендрікса». Про цю книжку, про письменницький шлях, про жанрові особливості творчості Андрій Курков розповів у ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET.

 

- Коли Вам уперше довелося відвідати Львів?

- Уперше я побував у Львові ще школярем. Це був десь 1972-73 рік. Ми їхали сюди навіть не автобусом, а такою вантажівкою для людей, як скаути. Краще пам’ятаю свої відвідини Львова у 1976-77роках. Я приїздив до брата, який служив на кавовій фабриці вантажником. Пам’ятаю, як Львів виглядав тоді - таким сірим, але водночас утаємниченим. Мене вразили ці старовинні будинки…

 

- У романі Ви неодноразово вказуєте на інакшість Львова порівняно з іншими українськими містами. Вам ще тоді вдалося зауважити цю різницю?

- Так, це я встиг зауважити ще учнем. Я тоді ще українською не розмовляв. Коли я спробував купити в крамниці цукерок, то продавець мені досить грубо відповів, мовляв, ти б краще не цукерки їв, а українську мову вивчав. (Сміється). Тобто я відчув, що я певним чином за кордоном.

 

- Коли Вам вдалося налагодити контакт з львівським мистецьким середовищем?

- Спершу я спілкувався з художниками зі Львова. Справа в тому, що з початку 90-х ми з дружиною почали влаштовувати у себе вдома приватні вернісажі. Ще з кінця 70-х я товаришую з багатьма київськими художниками. Потім до мене почали приїжджати художники зі Львова, причому не тільки живописці, але й ті, що працювали зі склом. Це були мої перші богемні знайомі зі Львова. А з львівськими письменниками я вже потім заприязнився, вже коли й сам почав ставати письменником.

 

- Хіпували?

- Своєрідно, я їздив автостопом, але не як хіпі, просто мандрував. А в школі слухав ту ж саму музику, ходив із зеленим шарфом і довгим волоссям. Мене постійно виганяли зі школи. От брат мій справді хіпував. Його не раз ловили комсомольські патрулі, розрізали йому ножицями штани-кльош, вирізали пасма волосся, щоб він підстригся. А я більше був споглядачем.

 

- Тим не менше радянська система вбачала у Вас свого ворога, не допускала ваших творів до друку. Ви були антирадянщиком?

- Брат був антирадянщиком. Я ж – ні. От анекдоти писав, вигадував і політичні, й неполітичні. Навіть брав участь у нелегальному конкурсі політичних анекдотів у Криму разом з братом.

 

- Це в яких роках відбувалося?

- Це вже був кінець 70-х, початок 80-х

 

- Коли Ви служили в армії, вам довелося охороняти одеську в’язницю. Чи не там Ви набралися вражень, надихнулися на літературну діяльність?

- Ні, писати я став значно швидше. В армію вже пішов у 24 роки. Насправді я вирішив писати прозу, коли прочитав Хармса і Платонова. Саме після Хармса я почав писати анекдоти й продовжувати в його стилі такі короткі оповідання з чорним гумором. А коли відкрив для себе Платонова, то написав кілка повістей у його стилі. І потім уже пішло…

 

- То платоновсько-хармсівський стиль перекрив Вам певним чином шлях до офіційного видання у радянські часи?

- Так. Я намагався читати радянську літературу. І навіть нині серед моїх улюблених письменників залишається молодий Максим Горький: «Страсті-Мордасті», «На дні», «Справа Артамонових». Такий, як я тоді вважав, грубий реалізм. Але те, що писали в той час радянські письменники, мені ніскілечки не подобалося. Я не хотів туди рухатися.

 

- Чи погодитеся з тим, що дехто називає Вас детективістом?

- Ні. Насправді у мене є лише одна маловідома повість, де є слідчий, який розслідує зникнення шеф-кухаря в ресторані. Це – «Форельа la ніжність». Все інше – це романи, в яких є елементи детективу, є елемент пригодницького роману, трилеру, соціального роману. Але чистих детективів у мене практично немає. Є один чистий трилер, це – «Гра у відрізаний палець». А все інше – на кордоні між жанрами.

 

- Ви свідомо не бажаєте писати чистий детектив?

- Мені це просто не цікаво. Бо детектив як чистий жанр – це текст за формулою: злочин, пошук злочинця, з’ясування, що цей злочин вчинив хтось несподіваний. Я взагалі формул не люблю. Мені здається, що значно цікавіше ламати всі жанрові правила.

 

- Ще несподіванішим мені видалося визначення Вас на одному літературному сайті як письменника-фантаста. Зайве казати, що з цим Ви теж не погодитеся.

- Я  з цим теж не погоджуся. Але це справа тих, хто такі ярлики навішує.

 

- Хоча фантасмагорій у Ваших творах вистачає.

- Так, фантасмагорій багато, у мене є два романи-антиутопії. Один з них – трилогія «Бікфордів світ». Я багато різного вже написав, зокрема й дитячих казок, тому не вважаю, що мене можна зарахувати до одного якогось напряму.

 

- Ваші книжки досить популярні на Заході. Це дозволяє припустити, що, виробляючи свій літературний стиль, Ви свідомо чи підсвідомо намагалися якимось чином своє перо припасовувати до вимог західної публіки.

- Коли я писав, то жодним чином не думав про те, чи я пишу для західного читача, чи для східного. Я писав для тих, хто міг зрозуміти те, що я пишу. 1987 року, коли в мене ще нічого не було видано, мене запросили прочитати з рукопису повість «Не приведи мене вКенгаракс» у Будинку вчених у Києві. Спершу мене здивувало таке запрошення. Але, коли я у великому залі для 250-300 осіб чотири години з перервами читав текст аж захрип, і люди не йшли, слухали до кінця, то я зрозумів, що людям це подобається, і в мене є гарний стимул. А на Захід я посилав свої тексти, бо міркував так: раз тут не хочуть друкувати, то може там чи то емігрантське видавництво, чи ще якесь захоче надрукувати…

 

- І так несподівано Ваші романи здобули там популярність?

- Популярність прийшла вже значно пізніше. Але – так, це стало для мене несподіванкою. Я, приміром, не вважав «Пікнік на льоду» своїм найкращим романом, але саме він пішов по всіх країнах і відкрив мені двері. Насправді ж я хотів стати відомим з романом «Бікфордів світ», але він так досі й не перекладений жодною мовою.

 

- Можливо, тому, що сюжет цього роману важко вловити?

- Можливо, а можливо, тому, що там є історичний і політичний контекст, і він набагато складніший для розуміння. Водночас це роман більше, так би мовити, для нашого читача. А от «Пікнік на льоду» виявився універсальним. Мене це спершу здивувало, але я швидко до цього звик і зрозумів, що врешті-решт виходить так, як я й хотів. Адже вже почали перекладати й видавати складніші мої романи. Ще не «Бікфордів світ», але, приміром, перший том «Географії одиночного пострілу» вийшов уже в Боснії, вийшов німецькою мовою в Австрії, вже й італійці купили права на перший том, а австрійці вже готують другий том. Але це тому, що моє прізвище там «працює як бренд», як то кажуть. Хоча припускаю, що хтось може бути розчарованим…

 

- Це правда, що Ви стали персоною нон-грата у видавничих колах Росії?

- Мої книжки в Росії виходять, але не всі. У мене була серйозна криза з мережею книгарень «Топ-Книга».

 

- Через що саме?

- Мені закидали, що я написав антиросійський роман, що я карикатурно зобразив Путіна.

 

- Мова йде про «Останню любов президента»?

- Так. Але згодом мене почали видавати у видавництві «Амфора». А це – пітерське видавництво. Їм телефонували з Москви й радили не займатися моїми книжками, але вони на це попередження не зважили, й усе одно мене видавали. Хоча нині й у них погані часи, тож поки що вони моїх нових романів не видають.

 

- Цікава у Вас склалась ситуація: у Росії Ви – не надто бажаний, українська, так звана, ультра-патріотична авдиторія Вас цурається, оскільки Ви пишете по-російськи. Тож комфортно Ви можете почуватися лише на Заході?

- Можна й так сформулювати. Хоча насправді у мене багато й українськомовного, і російськомовного читача в Україні, книжки продають досить вдало. Можливо, того ультра-патріотичного читача, про якого Ви кажете, не так вже й багато.

Пам’ятаю, коли я вперше виступав у Стрию, то після зустрічі мені розповіли, що до зали прийшла група людей, котра хотіла зірвати мій вечір. Вони думали, що я виступатиму російською мовою, оскільки не знаю української. Але я виступав українською, і вони посеред мого виступу просто розчаровано покинули зал.

 

- Коли мер Львова запропонував Вам написати роман про наше місто, Ви вже були готові до такої серйозної справи, чи ця пропозиція стала для Вас несподіванкою?

- І так, і ні. Львів я завжди любив, і це стало для мене приємною несподіванкою. Водночас я здивувався, що сам не додумався до цього. Адже я вже добре знаю і відчуваю Львів, він мені подобається. Тому я дуже легко сприйняв цю ідею й відразу почав продумувати різні сюжети, від яких я врешті відмовився, але з’явилися енергія і драйв це робити.

 

- Загалом ви вважаєте корисною практикою, коли мерія запрошує знаного письменника написати про місто?

- Так, це цікаво, я з такими ситуаціями стикався, щоправда, не на такому рівні. До мене, наприклад, зверталася мерія маленького містечка Камен у Рурській області Німеччини. Мене просили написати маленьку повість, події б якої відбувалися в цьому місті. Я приїхав туди на п’ять днів, написав повість, вона вийшла в антології. Потім я ще раз відвідав Камен і виступив перед мешканцями цього міста, прочитав їм уривки з тексту, і на цьому все скінчилося. У Львові ж було інше, значно відповідальніше завдання. Адже Львів – велике місто, місто з історією. Я й досі відчуваю, що це завдання було трішки ризикованим.

 

- Вважаєте, що впоралися?

- Вважаю, що впорався, але треба ще зачекати на реакцію читачів.

 

- Скільки часу Ви перебували у Львові готуючи цей роман?

- Я приїздив сюди десяток разів на два-три дні. Я набирав матеріалів, фотографував, записував, потім їхав додому починав писати, переписував…

 

- За час роботи багато змінилося у вашому сприйнятті Львова?

- Усе змінилося. Я на зовсім іншому рівні відчув місто, людей, багато інших речей. Я відчув себе співучасником львівського життя. Я сам робив все те, що описав у романі. Проходив усі маршрути інколи сам, інколи з людьми, котрі описані в романі. Мої знайомі знайомили мене зі своїми знайомими. Так я обростав спілкуваннями, побував у різних квартирах, знайомився з різними родинами. Для мене зникла рамка фотографії, залишилася тільки фотографія, тобто реальне зображення.

 

- На ідею вашого роману якось вплинуло те, що Ви прочитали про Львів від місцевих письменників?

- Навряд чи. Я читав «Дванадцять обручів Андруховича», але щиро скажу, вже й забув, як він там описує Львів. У Винничука я читав його колонки «Обсерватора», але не думаю, що вони якось на мене вплинули. Значно, більше не мене вплинуло спілкування з львів’янами. Я старався, щоб тексти, які вже існують, на мене не впливали.

 

- Цей роман фільмографічний, надається на екранізацію?

- Він дуже фільмографічний. І не тільки тому, що там фігурують конкретні вулиці, конкретні адреси, він також досить динамічний, там багато дії, там дуже яскраві персонажі, яких, на мою думкую, легко зіграти.

 

- Може, вже є якісь пропозиції кінематографічного характеру?

- Ні-ні, ще ніяких розмов не булою, і це не моя справа пропонувати.

 

- До речі, у ті фільми, де Ви виступали як сценарист, як Вас залучали до співпраці?

- Мені замовляли сценарії. Просто так без замовлення, без конкретного контракту я, звичайно ж, писати сценарій не буду. Бо сценарій – це напівфабрикат. Хоча у мене є сценарії, які не були зняті, вони лежать, припадають пилюкою. Мені було б цікаво їх надрукувати. Але не впевнений, що це було б цікаво читачам. Писати сценарій – це тяжка робота, тому якщо кіно не зняли, то вся ця праця – марна трата часу. 

 

- А чому ці сценарії не були відзняті?

- Причини бували різні…

 

- Найчастіше, мабуть, фінансові?

- Не тільки. Бували й ідеологічні причини. Я от написав сценарії восьми серій «Останньої любові президента» на замовлення телеканалу «Інтер». Мали знімати, мені навіть заплатили. Але з’явилася нова влада, новий президент 2010 року, і телеканал надовго відклав цей проект.

 

- Ви зізналися, що вам надходили пропозиції написати романи й про інші українські міста – Донецьк, Дніпропетровськ. Наскільки це Вам цікаво?

- Мені зараз це не цікаво, бо тут виникає елемент не те що конвеєра, але ремісництва. Я не знаю, про що писатиму наступний роман. Я ще поки що дуже задоволений цим романом. А якщо почну писати новий, то цей від мене відійде повністю. А я ще в ньому, я ще з ним не попрощався.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 9

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Влодко 13 березня 2012, 11:22

    Роман варто прочитати. Вже осилив половину... Інколи навіть дуже проймає. Але Львів Куркова - якийсь занадто добрий, ідеалістичний, сентиментальний. Такого Львова вже немає, і питання - чи й був. Але книга вдала. Пасує читати ввечері, закутавшись в коц і з горнятком гарячого карпатського чаю чи глінтвейну.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • бум 24 лютого 2012, 19:56

    дякую за цікаву розмову.хоч пише курков і російсьою,але досить цікаво.і взагалі цікавий чоловік.
    про львів його роман обов"язково прочитаю:)

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 20 лютого 2012, 22:21

    Oбкладинки книжок із масонською символікою. Ціла сервя.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук