Арахамія, диво і російські перемовини

Голова фракції «Слуга народу» у Верховній Раді Давид Арахамія спромігся минулого тижня здобути свої 15 хвилин слави. Світові інформаційні агентства, радіостанції, видання цитували його заяви, зроблені під час інтерв’ю Наталії Мосейчук. Зацитуємо зараз його і ми, адже заяви цікаві і дивні водночас, а може, тому й цікаві, що дивні.

Отже, у цьому інтерв’ю Арахамія ошелешив усіх звісткою, що кровопролитна російсько-українська війна могла закінчитися фактично майже не розпочавшись, ще в березні 2022 року. А що для цього мала зробити Україна? Фактично дурничку – відмовитися від вступу до НАТО, до якого нас і так, м’яко кажучи, на надто поспішали приймати.

Це якщо вірити словам Арахамії, який розповідав Мосейчук про хід українсько-російських перемовин, які розпочалися ще в лютому 2022 року в Білорусі та продовжилися в Стамбулі у березні. А як же йому не вірити, адже він й очолював українську переговорну делегацію від імені президента України Володимира Зеленського.

Наведемо пряму цитату відповіді Арахамії на запитання інтерв’юерки про мету російської делегації на перемовинах:

«- Мета російської делегації, на мій погляд… вони дійсно майже до останнього сподівалися, що вони нас дотиснуть до підписання такої угоди, щоб ми взяли нейтралітет. Це була найбільша для них справа. Вони готові були закінчити війну, якщо ми візьмемо – як Фінляндія колись – нейтралітет і дамо зобов'язання, що ми не будемо вступати до НАТО.

- Тільки один пункт?

- Ну, фактично ключовий пункт був цей. Все інше – там косметичні, політичні приправки».

От як все, виявляється, було просто, за словами Арахамії. Виконати один однісінький пункт – не вступати до Північноатлантичного альянсу, до якого нам і нині як до неба рачки, а тоді – ще довше.

Пригадуєте, як у березні 2022 року провладні спікери зненацька активно взялися за дискредитацію ідеї вступу до НАТО. Стверджували, що нас туди не поспішають приймати, а воно нам і не потрібне, ми самі – ого-го. Ми зараз Росію розіб’ємо, то НАТО саме до нас попроситься. Та й ненадійне воно якесь, навряд чи готове когось захищати, попри існування 5-ї статті Альянсу.

Словом, можна легко від цієї ідеї відмовлятися. Хоча ще зовсім недавно риторика провладного табору була цілком протилежна. Кількома місяцями раніше вони так само активно накинулися на ідею деяких опозиційних політиків домогтися стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами за межами НАТО. Піднялися крики, що, мовляв, у такий спосіб хтось хоче відволікти нас від головної мети – повноцінного членства в Альянсі. Хоча насправді одне другому абсолютно не перешкоджало.

Отже, Офіс президента у будь-якому випадку готувався до можливості відмови від перспективи членства. Принаймні промацував суспільний ґрунт для такого кроку. Зрештою, чому ні? Багато українців готові були б це акцептувати, адже війна – набагато гірша альтернатива.

Але чи дійсно саме це був головний пункт, а все решта – дрібнички, «косметичні, політичні приправки», як запевняв Арахамія? Він нічого не забув за півтора року? Можемо йому нагадати й інші хотілки росіян. Наприклад, визнання «ДНР» та «ЛНР» незалежними республіками в кордонах Донецької й Луганської областей та виведення українських військ з їхньої території. Тобто Україна мала погодитися на втрату не тільки тих куцих невизнаних республік, але й віддати значно більші території, які навіть ще не були окуповані. Той же Маріуполь, який на момент ведення перемовин героїчно оборонявся, а ще Краматорськ, Слов’янськ, Бахмут тощо.

Йдемо далі російськими вимогами. Україна, згідно з ними, має визнати Крим суб'єктом РФ. І ви думаєте на цьому все? Аж ніяк. Ще Україна мала б визнати Запорізьку і Херсонську області новими губерніями РФ та вивести війська України з їхніх територій.

От тепер уже все – з територіальними претензіями (принаймні артикульованими на перемовинах). Росіяни «люб’язно» погоджувалися повернути загарбані території Київської, Чернігівської та Сумської областей (з Харківською, до речі, не до кінця зрозуміло). А втім, наші героїчні захисники відбили ці території й без російської згоди.

Але територіальними вимогами росіяни не обмежувалися. Про НАТО ми вже сказали, йдемо далі. Про «демілітаризацію» не забули? Що конкретно малося на увазі: скоротити склад ЗСУ з 250 тисяч до 83 500 осіб. Нічогенько, правда ж? Щоб потім загарбати Україну малою кров’ю.

А ще «денацифікація», яка передбачала, за словами міністра закордонних справ Росії Сєрґєя Лаврова, «широкі права російської мови в Україні» і «зупинити переслідування УПЦ МП в Україні».

От нічогенька така «косметика», яка фактично нагадує капітуляцію. На її тлі саме вимога відмови від НАТО виглядає дрібничкою. Нагадаю, що Україна вже раз відмовлялася від такої стратегічної мети – за президентства Віктора Януковича. А після Євромайдану все це вдалося легко переграти та ще й внести прагнення до членства в Альянсі в текст Конституції.

Але на цьому «дива» Арахамії не закінчилися. В інтерв’ю він несподівано приплів до справи колишнього британського прем’єр-міністра Бориса Джонсона. І не просто приплів, а зробив його чи не головним винуватцем зриву мирного плану.

«Більше того, коли ми повернулися зі Стамбула, приїхав Борис Джонсон до Києва і сказав, що ми взагалі не будемо з ними нічого підписувати – і давайте будемо просто воювати», – розповів Арахамія.

Навряд чи голова фракції «Слуга народу», даючи інтерв’ю, мав намір нашкодити своєму патронові Володимирові Зеленському. Але все вийшло саме так. Західні оглядачі вже починають обсмоктувати тему, мовляв, Україна могла припинити кровопролиття ще в перший місяць війни, але її керівництво через свої незрозумілі амбіції відмовилося від мирного процесу.

Ба більше, увівши в дискурс Бориса Джонсона, Арахамія наче підтвердив тезу про несамостійність української влади, про славетне «зовнішнє управління». Хоча насправді теза про Джонсона спростовується дуже легко. Просто треба пригадати, що тодішній британський прем’єр приїхав до Києва (де йому подарували васильківського керамічного півника) лише 9 квітня. На той момент, по-перше, перемовини (тобто черговий їхній раунд) уже завершилися. По-друге, у деокупованій Бучі було виявлено масові поховання місцевих мешканців, закатованих російськими вояками. Не тільки Україна, увесь світ жахнувся від цих кадрів. І зрозуміло, що про жодні перемовини з таким нелюдом не могло бути й мови. А вже тим більше Україна не має ні морального, ні політичного права добровільно, без бою залишати окупанту хоч сантиметр своєї території.