Авторитетна диктатура

Безлад, чвари і міжусобиці в «тераріумі однодумців» стали майже буденними явищами українського політичного життя, а з невпинним наближенням виборів градус напруги лише зростатиме. Дивлячись на все це не перший рік, суспільство перебуває, м’яко кажучи, не в захваті від діяльності вітчизняного політбомонду. Більшість політиків і посадовців першого ешелону мають величезні антирейтинги, які значно перевищують рівень довіри до них.

Так само багато українців уважають, що держава рухається в неправильному напрямку. Або, як варіант, не достатньо швидко йде шляхом реформ, здійснювати які доводиться під тиском Заходу та громадянського суспільства.

Накопичене невдоволення, апатія і втома, поглиблені перманентними соціально-економічними негараздами й війною, що триває, породжують суспільний запит на «сильну руку». Потреба в лідері такого типу періодично виникає у світі, особливо загострюючись на тлі глибоких криз.

Скромна привабливість авторитаризму

Попри те, що українці тішаться і хваляться своєю волелюбністю й демократичністю, підвалини котрих були закладені ще за часів Київської Русі та козаччини, потяг до «сильної руки» й авторитаризму все ще притаманний частині суспільства. За понад 20 років незалежності, державо- і націєтворення патерналістські й етатистські настрої громадян остаточно не зникли.

Про це свідчить упевненість багатьох людей, що держава їм щось винна, начальству видніше, а ефективно керувати будь-чим може тільки «міцний господарник», суворий і справедливий. Іще досі в суперечках можна почути «коронний» аргумент: «Сталіна на вас немає». Або: «Мало таких, як ви, розстріляли». При цьому, цілком згідно з найкращими традиціями пострадянської шизофренії, нерідко ці ж самі люди обурюються через політичні переслідування владою своїх опонентів, порівнюючи їх із репресіями 1937 року.

Одне тішить, що у ставленні до радянського тирана Україна – таки не Росія, для котрої Сталін – «ефективний менеджер», зразок для наслідування та ледве не «наше все». За даними всеукраїнського опитування громадської думки, проведеного 2018 р. Київським міжнародним інститутом соціології, 42% респондентів ставляться до Сталіна з ворожістю, страхом чи ненавистю, 30% – байдуже, 14% – із повагою, симпатією чи захопленням. Мудрим керівником уважають Сталіна 28%, не згодні з цим твердженням 52%. Три чверті опитаних не хотіли б жити і працювати за правління такого керівника. 60% не погоджуються з думкою, що не можна обійтися без лідера, який прийде і наведе порядок.

Загалом, як констатують соціологи, українці набагато гірше ставляться до Сталіна, ніж росіяни. За опитуванням московського «Левада-Центру», 40% із них позитивно оцінюють Сталіна, 57% називають його мудрим керівником, який привів СРСР до процвітання, 44% уважають його жорстоким тираном.

2017 р. російські соціологи зафіксували, що саме тоді схвалення Сталіна сягнуло історичного максимуму, пов’язуючи це із запитом суспільства на жорстку політику. Торік перша трійка найулюбленіших історичних лідерів росіян мала такий вигляд: Путін, Брежнєв, Сталін. Раніше ставлення до останнього було нейтральним чи байдужим, але в березні 2014-го воно змінилося на позитивне.

«Посткримська консолідація» – пояснюють експерти центру, сприяла переоцінці багатьох подій і процесів у житті країни. Водночас лише близько чверті росіян хотіли б жити, як за Сталіна. Про ГУЛАГ вони воліють не згадувати.

Посткримська реальність, про яку часто говорять соціологи та публіцисти, змінила не лише ставлення росіян до Сталіна, а й істотно скоригувала оцінку президента РФ в очах українців. Доти він був найпопулярнішим закордонним лідером в Україні, його рейтинги перевищували показники підтримки вітчизняних політиків топ-рівня.

«От нам би такого», – мріяло чимало наших громадян, сподіваючись на порядок за російським зразком, міжнародний авторитет держави («щоб усі боялись, щоб не насміхались») і відносно великі зарплати й пенсії («так добре ми ще ніколи не жили»). Частина з них згодом скандуватиме: «Путин, введи войска!» Зухвалий напад РФ на «братню» країну, анексія й окупація частини її суверенної території обвалили рівень підтримки ВВП в Україні з 53% до 10%.

Претензія на хунту

Утім не треба тішити себе ілюзіями, що це перекреслило запит на «сильну руку». Аж ніяк. Бо на п’єдесталі симпатій українців Путіна змінив президент Білорусі Олександр Лукашенко з 63%. Ще один жорсткий лідер, очільник Казахстану Нурсултан Назарбаєв, має 37% підтримки. При тому українці прихильно ставляться до канцлерки Німеччини Анґели Меркель (58%) і президентки Литви Далі Грибаускайте (51%). Не все ж захоплюватися «вічними» пострадянськими авторитарними лідерами. Є ще й інші орієнтири.

Водночас в Україні дедалі частіше лунають заклики до «сильної руки», яка прийде і наведе лад. Навіть за рахунок обмежень демократичних прав і свобод. Такий сценарій нині підтримують 70% українців (торік – 63%).

«Запит на порядок найвищий серед найстарших, найбідніших та громадян з нижчим рівнем освіти, – зазначають соціологи групи «Рейтинг». – Водночас навіть у середовищі наймолодших, найзаможніших та опитаних з високим рівнем освіти частка тих, хто виступає за порядок – не менше 60%».

Суспільство не хоче задумуватися про розподіл повноважень гілок влади. Для багатьох парламент, уряд і президент – це все одна влада, на вершині якої стоїть глава держави. Він має відповідати абсолютно за все: від перегорілої лампочки в під’їзді й тарифів за «комуналку» до національної безпеки і зовнішньої політики.

Нагадування про парламентсько-президентську модель правління не спрацьовують. Коаліційний принцип формування уряду, який неможливий без компромісів, критикується і трактується як колективна безвідповідальність. Упорядкувати весь цей хаос може лише сильна особистість, сильний лідер, якому необхідні широкі повноваження. Відповідаючи на закиди, що це недемократично, адепти «сильної руки» покликаються на досвід успішних реформ Шарля де Ґолля у Франції, Мустафи Кемаля Ататюрка в Туреччині, Марґарет Тетчер у Великій Британії, Лі Куан Ю в Сінгапурі та, з деякими застереженням, Авґусто Піночета в Чилі.

«Із глибокої кризи у стійкий режим, із твердою економікою і твердою демократією, виходили і виходять лише шляхом авторитарного управління», – заявив в нещодавньому інтерв’ю агенції «РБК-Україна» колишній міністр оборони Анатолій Гриценко.

Політик, який раніше називав себе «першим непрохідним» і «ворогом їхньої держави», нині входить у список фаворитів президентських перегонів, а його партія «Громадянська позиція» має шанси пройти в парламент. Довкола Гриценка починають гуртуватися нові опозиційні сили, зокрема «Альтернатива» Єгора Фірсова.

Говорячи про «сильну руку», симпатики цієї ідеї майже обов’язково зазначають, що їм ідеться насамперед про освічений авторитаризм. Ще два роки тому відомий волонтер Юрій Касьянов написав у тижневику «Дзеркало тижня» текст про ймовірність установлення в Україні диктатури. Мовляв, усе до того йде. Питання лише в тому, якою вона буде: білорусько-казахського чи прогресивного зразка? Останній варіант особисто йому більше імпонує. На його користь Касьянов наводить приклади Бен-Гуріона, Рузвельта й Ататюрка.

І це ще нормально, бо в запалі дискусії можна добалакатися до розстрілів на стадіонах (і не лише), небезпечно граючи на суспільному невдоволенні діями влади. З цієї ж «опери» – безвідповідальні заклики повернути війська з Донбасу й улаштувати в Києві АТО проти олігархічного режиму. Ото буде хунта.

Можна подумати, що фізичне знищення представників «еліти» та всіх, хто прийде на їхні похорони, миттєво оновить правлячий клас і вирішить усі накопичені проблеми. Але це не так. Прості відповіді на складні запитання не підходять і не проходять. Окрім того, варто пам’ятати, чим закінчуються спроби побудови авторитаризму, – повстанням і крахом режиму.

Ну і насамкінець. Ті, хто так ратують і агітують за «сильну руку», навряд чи розраховують на те, що її жорсткість можуть випробувати і на них. Нехай тоді не нарікають і не запитують із подивом: «За що?»