Блюзнірство світового масштабу

 «Я не люблю лоукости, але вивчаю. Моє особисте професійне відчуття, що лоукости перетворили авіацію зі статусної речі на приміську електричку. Як на мене, це блюзнірський акт у світовому масштабі», – скандальний коментар президента МАУ Юрія Мірошника характеризує не лише бізнес-стратегію авіакомпанії, а й ситуацію в країні загалом.

Економічну рентабельність лоукостів можна оцінювати по-різному. Зрештою, зосередитись на обслуговуванні VIP-клієнтів – не гріх. Компанія має право обирати собі ринкову нішу, яку хоче і може займати. Але вважати авіаперельоти привілеєм, який потрібно захищати від зазіхань «черні з електричок» – це і є блюзнірством у світовому масштабі. Такі погляди не мають нічого спільного ані з демократією, ані з європейськими цінностями. Принаймні якщо не йдеться про Європу XV століття.

Утім, світогляд пана Мірошника – лише продукт панівних соціально-економічних стосунків. Такий спосіб мислення виникає в умовах сильно розшарованого суспільства, в якому де-факто існує привілейована аристократія і позбавлена базових прав чернь. В Україні соціальне розшарування досягло критичних масштабів. Погляньмо на розрив між грошовими доходами 10% найбагатших і 10% найбідніших (тобто децильний коефіцієнт). За даними Держстату, в Україні він становить всього-на-всього шість разів на користь багатих (приблизно як у Швеції).

Однак, за іншими підрахунками, йдеться про зовсім інші цифри. За даними Світового банку, у 2005-му децильний коефіцієнт в Україні дорівнював 47, а у 2010-му, згідно з дослідженням Інституту соціології НАНУ, 40. Це рівень латиноамериканських та відсталих африканських країн. Хоча у Зімбабве децильний коефіцієнт становить лише 22, а в Нігерії – близько 18. Для порівняння, у Польщі розрив між найбагатшими і найбіднішими становить 9 разів, у Чехії – 5, в Австрії – 7. От вам і євроінтеграція.

Інший математичний показник соціального розшарування – коефіцієнт Джині, який виявляє диспропорцію доходів різних прошарків населення (0 означає абсолютну рівність, 1 – абсолютну нерівність). За даними Сredit Suisse, минулого року він становив для України 0,9. Фактично це означає, що в Україні склалася кастова система, в якій основна частина доходів зосереджена в руках мізерної кількості багатіїв. Зростання нерівності – це загальносвітова тенденція. За оцінками експертів, у 2014-му вона сягнула історичного максимуму за останні 30 років, і в розвинених західних країнах теж.

Однак в Україні ситуація ускладнюється тим, що нерівність у нас тісно пов’язана з бідністю. Так, за даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, близько 15% українців мають місячний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму. Невтішну картину дають навіть офіційні звіти. За даними Мінсоцполітики, минулого року до бідних належало близько 25% українців, тобто кожен четвертий. Щоправда, згідно зі свіжим опитуванням Інституту соціології НАНУ, бідними себе вважають 40% співвітчизників, а 6,3% – взагалі жебраками. Не дивно, що половина місячного прибутку середньостатистичної української родини йде лише на харчі.

Нерівність і бідність є в кожному суспільстві. Але у нормальній ситуації знизити соціальну напругу допомагають соціальні ліфти, які дозволяють найбільш активним досягти успіху і матеріального добробуту. В Україні таких ліфтів давно немає. Зате є сумний феномен бідності працюючих, коли зайнятість не гарантує достатку. Внаслідок цього соціальне розшарування консервується: у спадщину передається не лише бідність, але і багатство. Що довше відтворюється нерівність, то сильнішим є відчуження між соціальними верствами. В Україні багаті й бідні живуть у різних світах. Одні не люблять «плебейські» лоукости, а іншим не по кишені навіть філіжанка кави в аеропорту «Бориспіль».

Звісно, у певні моменти історії бідні й багаті стоять пліч-о-пліч. Так було, наприклад, на Майдані. Але така солідарність епізодична. З погіршенням економічної ситуації соціальне відчуження і протестні настрої в низах будуть лише зростати. Вже восени цього року третина українців вважала своє життя нестерпним і кожен п’ятий був готовий брати участь у протестах. Однак законних засобів вимагати поліпшення життя в українців немає. Профспілковий рух втратив дієздатність ще у 1990-х, а у Верховній Раді соціальними питаннями не переймаються. Та й за межами парламенту нема політичних сил, які б стали лобістами інтересів бідних.

Допоки становище суспільних низів не стало критичним, вони терпітимуть. До цього спонукає зовнішня загроза з боку Росії і надія на допомогу Заходу. Однак будь-якої миті ситуація може загостритись, і аудиторія приміських електричок вийде на вулиці. Щось схоже ми бачили в часи Януковича, коли проти політики уряду протестували пенсіонери, афганці, чорнобильці. Але в чистому вигляді соціальний бунт можна було спостерігати цієї весни у Донбасі. Очевидці подій в Донецьку і Луганську знають: на початку проросійські слогани були наповнені соціальним змістом.

На весняних «антимайданах» годі було побачити заможних людей. Окрім імпортованих з Росії бойовиків, масовку складали представники нижчих верств населення: пенсіонери, робітники, безробітна молодь і т.д. Під триколорами протестували не так проти «фашизму», як проти уряду та соціальної несправедливості. Про геополітику і цивілізаційні зв’язки мало хто думав – в Росії бачили передусім країну високих соціальних гарантій і переможених олігархів.

Тому вибуховий потенціал бідних не варто неодооцінювати. Як не слід переоцінювати і їхні політичні здібності – вони завжди готові йти за популістами. Кого-кого, а популістів в Україні ніколи не бракувало. Тим більше зараз, напередодні непопулярних реформ, для них складається сприятлива кон’юнктура. Питання в тому, чи стане у вітчизняної економічної еліти глузду, аби піти назустріч громадянам і взяти на себе основний тягар кризи. Про те, що багаті мають поділитися з суспільством, Арсеній Яценюк говорив ще у березні. Але чи вистачить уряду політичної волі, аби втілити цю ідею в життя? Хочеться вірити, що Кабмін знайде підхід до економічної еліти. Інакше блюзнірство світового масштабу може призвести до катастрофічних наслідків.