Червоні дні календаря
IQ

Червоні дні календаря

«Примари» минулого і секта святого Богдана

Євген Гулюк, 12 лютого18274

Попри існуючі негаразди та відверті поразки 2017 рік запам’ятається й перемогами. Причому не просто тріумфами, а вікторіями цивілізаційного масштабу. Ще двадцять років тому було складно уявити, аби на державному рівні відзначалась така подія, як річниця Реформації. Кругла дата хрещення Русі – так, звичайно. Але не Реформація! А тут – президентський указ, офіційний логотип, семінари, конференції, виставки й таке інше.

Здавалося б дрібничка: далекий Віттенберґ, монах-августинець, 95 тез. Де тут ми? А в цьому і суть – через відзначення таких дат аж на третьому десятку незалежності до нас приходить розуміння, що минуле не можна сприймати аж так однозначно і винятково у чорно-білих тонах. Дискутуючи про такі речі, ми по-іншому презентуємо себе, показуємо, що виросли і змінюємось. Визнання, що згадані події 500-літньої давнини відбувались не в далекій Атлантиді, яка затонула, яку назавжди втратили, а залишили слід і на наших теренах, можна вважати маленькою перемогою. Але зупинятись на цьому не варто. Адже після офіційної «легалізації» Реформації постає багато запитань до традиційного образу минулого з його непорушними і усталеними канонами.

2018 року, який вже на нас «наступив» і тупцює ось уже більше місяця, також буде багато дат у червоних кольорах і з золотими німбами над ними. 400 років тому Сагайдачний ходив на Москву, 370 років тому почалась Хмельниччина, 350 років тому Дорошенко став гетьманом «обох берегів», 150 років у Львові було засновано «Просвіту» та багато іншого.

Цифри цифрами, але на них все закінчуватись не може, адже всі вони «говорять» нам про людей, події, ідеї… Відтак, не можна допускати, аби цифри «їли» людей, як це в історії Англії якось наважились вчинити вівці. Міфологеми (ідеологеми), до яких ми особливо схильні, не повинні бути для нас суттю. Історія – це дуже складний й заплутаний досвід, але неправильно, з нашого боку, «запускати» до цього акваріуму тільки безстрашних героїв з прапорами і мечами або їхніх антиподів – підлих антигероїв з лукавою посмішкою. У такому випадку ми просто поставимо знак рівності між історією та казкою й забудемо, що поруч з дрібкою супергероїв завжди була більшість земних людей з мотивами, страхами, думками й амбіціями.

В історії неможливо пояснити все, виходячи з якогось одного постулату, критерію або правила. Ми намагались, а тому згаданим на початку цієї статті протестантам «тіснувато» в «нашій історії». Але якщо Реформацію вже визнано за важливу відправну точку для розвитку історії ідей на наших територіях, то напрошується потреба дати представникам реформаційних рухів простір для існування. Доведеться переглянути «панівну» модель історії, а з цим – роль і функції окремих персон та рухів. Скажімо, маємо нагоду відправити на давно заслужену «пенсію» народницьку концепцію та козаків. Пенсія у нас, звичайно ж, невелика, але вони своє завдання уже виконали! Упродовж віків були єдиним захисником бідного і знедоленого люду, відстоювали його звичаї і традиції, служили вірою та правдою і навіть зусиллями Богдана Хмельницького «передали» 1654 року весь той бідний люд, який усі утискали (тут і козацька старшина не посоромилась), під тверду руку ефективного менеджера – опіку православного царя-батюшки.

Тут-то і проблема: протестантів сюди не впишеш ніяк. Ну взагалі ніяк! У такій моделі «гармонійного» універсуму представникам реформаційних рухів просто не буде місця. З царем-батюшкою вони спільної мови не знайдуть. Зрозуміло, що з вини самих же лютеран, кальвіністів, цвінгліанців. Аби вони дуже не сумували, зауважимо, що у цій концепції немає місця і для католиків. Як козакам, народним месникам, так і православному царю-батюшці вони також ворожі. Тому і вийшло, що наші території у ті час були заселені козаками, а відтак і вивчати нічого, крім козаків і Хмельниччини. Таку «реальність» ми спостерігаємо на рівні шкільних підручників, а також в головах золотих, срібних, бронзових і навіть мідних медалістів шкіл. Тотальний хмельницькоцентризм. Світ довкола зупинився і всі спостерігали за тим, як Богдан Хмельницький мстить за особисту образу (пізніше, ясне діло, його цілі стали більш шляхетними, а згодом і взагалі – благородними).

Але повернемося до Реформації і її «легалізації». Так от: а навіщо вигадувати колесо там, де ним і так користуються? Річ Посполита була країною релігійної толерантності (ясне діло, про шляхту і еліту йдеться). Ні православний князь Острозький, ні кальвініст Радзивілл, ні, тим більше, католик Жевуський, жодної дискримінації у цьому плані не відчували. Спробував би хто-небудь (навіть сам король) щось їм сказати. Але ми про такі речі часто забуваємо. Забуваємо також і про те, хто саме в той час володів більшою частиною українських земель Речі Посполитої. Зрештою, забуваємо навіть про штрихи біографії Богдана Хмельницького до 1648 року. Погодьтеся, що з розумінням цього всього і Річ Посполита перестає буди дияволом з розпеченою сковорідкою, й інші цікаві теми для дослідження та обговорення вимальовуються: множинні ідентичності, локальна еліта, історія освіти тощо. Не козаками одними!

Скрябін колись співав: «бо є така хвороба». Надто ми вже звикли шукати в минулому біль, муки і страждання. А якщо до цього ще додати: «життя – зебра», то і виходить, що на кожен єгипетський полон повинен знайтися свій Мойсей. Нашого було звати Богданом (тут навіть етимологія імені «підіграє»). Ніхто за Україну не воював, а Богдан Хмельницький взяв і почав. Ну і ми йому віддячили сповна: велика українська пустеля «Руїна», а посередині гетьман Богдан Великий на троні. «Від Богдана до Івана…» і т. д. Інколи видається, що сам Богдан Хмельницький сміявся би з того міфу хмельницькоцентризму, який ми витворили – він же був чоловіком не дурним. Зрозуміло, що йому було би приємно, але від сміху боки розпирало б.

Тим не менше, питання в іншому. Чи є сенс сьогодні ще більше зводити мур хмельницькоцентризму, а при цьому ще й викошувати обабіч нього паростки всього іншого? Погодьтеся, що єдине, чим розгляд того віддаленого періоду через призму лише Хмельниччини може бути в наші дні, – це неможливістю побачити й оцінити альтернативу. Богдан і його вороги. Хто не зі мною – той проти мене. Можна зрозуміти, чому такий підхід був у самого Хмельницького, але дуже складно сприйняти, що у такому вигляді все залишається досьогодні. Часи міняються, цінності також. І це не зовсім адекватна модель, коли ще зі шкільної парти учнів «записують» до «секти» Богдана Хмельницького. Лише хворобливим можна назвати намагання вимірювати рівень українськості через визнання (або невизнання) Хмельницького героєм, або зразком для наслідування.

Авторитетів кожен може визначати для себе індивідуально – за властивим йому набором цінностей. Відтак один, можливо, й обере Хмельницького, але інший, до прикладу, Адама Кисіля. Бо чому ватажок козацького повстання – це герой однозначно, а київський і брацлавський воєвода – однозначно зрадник і ренегат? Якщо на те пішло – я дуже сумніваюсь, що Хмельницький був більш моральною людиною (а саме у такий спосіб їх чомусь традиційно порівнюють), аніж Кисіль. Вимірювати їхню велич чи мізерність у таких категоріях – це все-одно, що назвати політика Саакашвілі моральнішим за президента Порошенка. Мораль тут ні до чого. В обох випадках маємо справу з політичними діячами, а відтак і оцінювати слід, перш за все, політичні програми та курси.

А тут Кисіль може навіть і цікавіший за Хмельницького. Зокрема, є припущення, що він мав амбіцію реформувати Річ Посполиту у «державу трьох», де одним з рівносильних елементів було би «Велике Князівство Руське». Більше того, йому йшлося про збереження територіальної цілісності й всіх раніше наданих привілеїв «українських» воєводств. Погодьтеся, що ідея дуже цікава (не кажемо реалістична). Може, навіть цікавіша, аніж хрестоматійні блискавичні перемоги над «перинами», «латинами» і «дитинами». Але ні, це не для нас – герой повинен бути один, конкурентів він не терпить, погляд на минуле – також єдиний. Кисіль – зрадник і ренегат! Викреслили.

Що цікаво, Кисіль же насправді ніяким зрадником не був і проти Русі не виступав. «Найбільшим» його гріхом було те, що воєвода не підтримав козаків Хмельницького. Тому для них його «руські кості» й «поросли польським м’ясом». При цьому він був точно такий самий громадянин Речі Посполитої, як і сам Хмельницький; активно фінансував та підтримував церкву тощо. Відтак, обидва ці діячі були дивними двоголовими драконами, що важко піддається розумінню сьогодні: gente Ruthenus natione Polonus. Не треба багато розуму, аби зрозуміти, що українцями вони себе не ідентифікували. У такому контексті й варто розглядати персону Адама Кисіля як символ усього, що в тому давньому часі ми не можемо зрозуміти й сприйняти. Бо, з одного боку, міряємо матрицею ХІХ століття, зокрема, в категоріях нації. З іншого – бо міряємо радянськими категоріями а ля «Я, Богдан».

Так Кисіль і стає зрадником. Зрадниками стають і брати Єльці – католики, які під Києвом хотіли мати школу для розвитку руської молоді й готові були відмовитись від послуг єзуїтів, якщо ті не будуть викладати у тій школі на їхніх умовах. Зрадниками є і вся шляхта, яку ми «викинули» зі своєї історії. Це все – не формат! Але ж ніхто з нас сьогодні не є ні старшинами Хмельницького, ні рядовими козаками його війська. Кровної спорідненості з цим історичним персонажем у нас також немає. Чому ж тоді нам досі складно зрозуміти, що в той час неможливо чітко означити хто «наш», а хто ні? Візьміть, до прикладу, полемічну дискусію між католиком Теофілом Руткою з Товариства Ісуса і православним автором отцем Йоаникієм (Галятовським). «Свого» тут хочеться впізнати одразу! Але це нічого, що Рутка народився на Київщині, а Галятовський активно послуговувався методами ведення дискусії, характерними для єзуїтів? То хіба все дійсно так однозначно? А протестант Юрій Немирич, який народився в місті Овруч (сучасна Житомирська область), отримав хорошу освіту і написав «Роздуми про війну з московитами». Невже історія того періоду дійсно вартує, аби розглядати її тільки через призму Хмельниччини?

Не вважаю, що в когось варто забирати право оцінювати персону Хмельницького і його діяльність, але однозначним є те, що Хмельниччина не може бути тим ситом, через яке пропускатимуть і перевірятимуть на «вошивість» інших персонажів історії. Ще більш неправильним є те, що Хмельниччина слугує детектором брехні, яким сьогодні «перевіряють» і «визначають» національну ідентичність. Боротьба Хмельницького була далеко у минулому й вона давно закінчилась. У нас сьогодні зовсім інші реалії і я не впевнений, що це саме той маркер, якого нам варто найбільше триматися.

Імператив глорифікації завжди буде зближувати нас як з «імперією зла», з сусідом-близнюком, від котрого ми ніби намагаємось дистанціюватись. Імператив глорифікації – це намагання примусити атеїста повірити у всемогутнього Бога або примусити віруючого стати атеїстом. У цьому немає жодного сенсу! Можна добиватись, аби атеїст був обізнаний з засадами релігії, але без сенсу силувати його вірити в це. Так і тут. Одне – це обізнаність із подіями Хмельниччини. Як-не-як, подія важлива для того часу. Але прославляти Хмельницького як героя і робити саме цей постулат наріжним каменем національної ідентичності й патріотичної позиції – це навіть не вчорашній день. Сумнівно, що багато користі сьогодні принесуть двадцять мільйонів громалян у футболках зі зображенням Богдана Хмельницького, але двадцять мільйонів сумлінних платників податків, котрі поважають приватну власність, дорогу переходять на зелене і живуть за законом – це зовсім інша справа. Мабуть, саме до другого стандарту нам і варто рухатись. Можливо, коли це станеться, то й Хмельницький «заспокоїться» і його війна завершиться. Відтак і в часі, у якому він жив, з’являться в нашому сприйнятті звичайні люди, котрі житимуть нормальним життям, а не вічними революціями.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук