Чи не послати нам бійця?

1998 року на російські (та й загалом пострадянські) екрани вийшов фільм із російським актором-гумористом Михайлом Євдокимовим. Головна сюжетна лінія кінострічки – чоловік із російської «глубинки», «прогорівши» в сільськогосподарському бізнесі та влізши у кредитні борги, вирішує, що хоч якось його життя може покращити… візит у Кремль – до самого російського президента!

І ось він сідає у свій «Запорожець» (ще та благодать в умовах віддалених від Москви сіл) та вирушає просто до російської столиці, дорогою опиняючись у різних ситуаціях, стереотипно характерних для 1990-х у Росії: то міліціонери-перевертні, то представники рекету з-поміж так званих «нових росіян», то солдати російської армії, яких, що прикметно, уособлюють так звані «особи кавказької національності» (привіт режисерам з часу поміж двома чеченськими війнами!), а то просто селяни, які не до кінця розуміють сюжети нових американських фільмів чи реклам, що дедалі частіше почали заповнювати ефір уже не державних, а цілком комерційних телеканалів у Росії.

Зрештою, не так цікаві перипетії цього кіно, яке десь було і самоіронією російського суспільства зразка кінця 1990-х, що не встигло оговтатися від краху СРСР (та й зараз чи встигло?), сприйняти нові правила гри ринку (та чи й справді ринку, а не «дикої капіталізації»?), а до всього ще й було ослаблене як не «шоковими терапіями» імені Гайдара, то дефолтом 1998-го.

Важливе те, що в таких реаліях якраз персонаж, якого зіграв Євдокимов, Іван, стає еталонним зрізом пересічних уявлень російського соціуму того часу (та й чого гріха таїти – як мінімум кількох останніх століть). А постулати цих візій прості: 1) цар/імператор/генсек/президент – завжди правий і чесний; 2) система несправедлива, тому що правителя оточують нечесні люди; 3) якщо я хочу справедливості – мені потрібно потрапити на аудієнцію до мого правителя, ось тоді лише я розв’яжу свої проблеми в цьому світі, сповненому зла.

Формула, здавалось би, елементарна. Тільки от, як завжди, занадто кіношна та утопічна. Нереальна ні як в часи «фестивалю демократії», коли президентом Росії був Борис Єльцин, ні тим паче після 2000-го, коли новим господарем Кремля став Володимир Путін. Той навіть виборність губернаторів скасував (кому, як не актору Михайлу Євдокимову, майбутньому губернатору Алтайського краю у 2004–2005 роках, цього не знати!), відновивши практику їхнього призначення, не те щоб чекати і приймати якихось провінційних «Іванів» та вислуховувати їхні проблеми!

А втім, ілюзія існувала й надалі. Та й російська влада, заради своїх же інтересів, її підживлювала – думаєте, чому щорічно проводили «прямі лінії» з президентом, який вислуховував, які дороги на Ямалі треба зробити, які дахи в Калінінграді залатати і на скільки вчителям з Владивостока потрібно підвищувати заробітні плати? При цьому завжди президент обіцяв вирішити, врахувати, спланувати, доручити. Він же справедливий. А якщо проблеми – це від міністра інфраструктури, економіки, освіти, глави уряду зрештою. Президент же нічого про це досі не знав, бо не доповідали.

До 2014 року такий пінг-понг «доброго керівника» і «потребуючого справедливості Івана» почасти й обмежувався згаданими вище переважно цивільними проблемами. Коли ж у Росії «розкочегарили» маховик війни спочатку окупацією Криму, потім – частини Донбасу, а зрештою – повномасштабною війною проти України після 24 лютого 2022 року, воєнні аспекти такої конфігурації вийшла на перший план.

Пригадуєте перші кілька днів «повномасштабки», коли за досить короткий час росіяни спочатку «наздогнали» офіційні втрати радянської армії за 10-річний період інтервенції до Афганістану? За кілька місяців втрати вже були вищими, аніж у двох чеченських кампаніях. А потім перетнули 100-тисячну, 150-тисячну, 200-тисячну позначки… І що ми чули? То все генштаб винен! То все Міністерство оборони! То все командири на місцях! Тільки не Путін! Йому не доповідають! Він впевнений, що все гаразд!

Для критично мислячої людини було зрозуміло, що все російському президенту доповідають (звісно, загально «заокруглюючи» до нижчих показників, та все-таки). Що насправді він усвідомлює реальний стан справ на фронті (хоч зрозуміло, що для публіки він говоритиме, зі зрозумілих причин, зовсім інше). І що, зрештою, хай як це парадоксально у XXI столітті, сам сидить над картами, часто ще радянськими, і самотужки, не будучи військовим, планує ті чи інші операції.

Однак допоки вдавалося суспільству нав’язувати переконання, що в очевидних навіть для російського ока провалах в Україні так званої «спеціальної воєнної операції», що з гасла «Кієв за трі дня» перейшла у фазу «защітім Наваросію», винен чи то Герасимов, чи Шойгу, чи Суровікін, чи Пригожин, чи Медведєв, чи Мішустін, чи навіть відданий Кадиров (список можна продовжувати нескінченно), чи всі вони разом, лише не Путін, у тій системі, яку вибудував російський президент за останні майже чверть століття, йому справді нічого не загрожувало. Опозиції ж реальної нема, та що є – контрольована, телебачення – своє, те, що схоже на критичне – «під ковпаком» спецслужб.

Проте у всього є межі. Навіть для сучасного очільника Росії. Коли поступово почав назрівати конфлікт між Міноборони і генштабом з одного боку та «вагнерівцями» з іншого (і персонально Шойгу та Герасимова з Пригожиним), Путін вирішив відсторонитися. Коли до конфлікту почали долучатися кадирівці – російський очільник промовчав.

А тим часом чаша нетерпимості між різними мілітарними командами, якими оточив себе сам Путін, намагаючись балансувати між ними і в такий спосіб «поділяти та владарювати», нестримно наповнювалася. Настільки, що, як виглядає, одна з них (та чи й одна?) – «вагнерівці» – відверто спробувала грати свою цілком самостійну роль. І принаймні впродовж однієї неповної доби це виглядало близьким до мети.

Частина експертів стверджує, що Пригожин до свого вчинку 23–24 червня 2023-го готувався заздалегідь протягом кількох місяців, а завершилося все так, як завершилося, бо не отримав значної підтримки з боку армії. Частина, навпаки, скептично сприймає все, що відбулося спочатку в Ростові-на-Дону, а потім у Воронежі, Липецькій області, Тульській, Московській, вважаючи це не більше як постановкою та «цирком», які можна дивитися «під попкорн».

Хай там що, у будь-якому разі очільник ПВК «Вагнер» з тих чи інших причин спробував розіграти роль, як свого часу той Іван з російського кіно, справедливого «гінця» (чи то пак «бійця») до російського президента.

Так, саме так! Від самого початку Пригожин декларував, що проти самого Путіна нічого не має, а йде до нього на переговори в Москву, щоб домогтися відставки некомпетентних, на його домку, Шойгу та Герасимова, які, власне, і провалили воєнну кампанію в Україні.

Це вже потім, коли сам президент у відеозверненні назвав бунтарів зрадниками, яких якнайшвидше потрібно ліквідувати, Пригожину більше нічого не залишалося, як спробувати піти «ва-банк» (принаймні на словах) проти всієї російської влади (оце вже розрив шаблону згаданої вище схеми про «справедливого правителя»!).

26 червня, він, наче виправдовуючись, під час першої появи вже на білоруських теренах, повторить, що для нього ключовим було не організувати якийсь переворот, а вказати на ті недоліки в російській армії, які виникли з вини нефахових чиновників. А втім, Пригожин, можливо й сам того не бажаючи, репутацію Путіна таки суттєво «підмочив».

І якщо керівник «вагнерівців» не назбирав удосталь підтримки для подальшого походу на Москву (бо й озвучена цифра про 25-тисячну армію, вочевидь, була перебільшена), то не факт, що пригнані у Підмосков’я «на захист батьківщини» (а насправді втіклої з російської столиці еліти включно з президентом) росгвардійці та строковики дали би собі раду з конгломератом зеків та добре навчених вбивати найманців із досвідом участі у війнах в Африці та Сирії.

Тим паче, що віддані Кремлю кадирівці можуть застрягати в заторах дорогою до Ростова чи потрапляти в полон до росіян (так, такі тепер реалії). Російські танки можуть застрягати у воротах цирку, а керівники силових відомств зникати з поля зору на кілька днів.

Російський президент, який з’явився в ефірі після пригожинського маршу, уже вкотре, наче мантру, повторював слова про «неонацистів» в Україні, і при цьому практично не пропонуючи жодного ефективного «заспокійливого» навіть для свого найвідданішого електорату.

Дедалі аморфніша російська ліберальна опозиція (агов, ви є?), яка, сидячи в Ризі чи Нью-Йорку за новим макбуком, може написати у твіттері, що Росія зараз між «молотом» (фірмовим, вагнерівським) та ковадлом (старим, давнім, путінським).

І так, той Іван з російського кіно 1998-го хіба що в божевільні зустрівся з чоловіком, який вдавав зі себе російського президента. А до справжнього – того, що у Кремлі, так і не потрапив.