Малюта Прігожин

Навколо «невдалого прігожинського перевороту» в Росії миттєво виникла ціла купа конспірологічних теорій. А тим часом у всій цій начебто не дуже зрозумілій історії є один важливий момент, який відкриває очі на глибинну сутність нашого сусіда-ворога.

Приватна військова компанія «Вагнер» – це зовсім не рідкісний випадок в історії Росії. У кожного деспотичного правителя цієї країни, хай як вона називалася – Московське царство чи Російська імперія, – були подібні «армії», які підпорядковувалися главі держави на умовах особистої унії. В Івана Грозного це опричники, у Петра І – стрільці. Існували такі ж мілітарні структури і в інших тодішніх країнах, скажімо, добре відомі нам яничари в Османській імперії. Одне слово, явище це не було якимось унікальним.

І так само не були унікальними випадки, коли всі ці «приватні військові компанії» повставали проти своїх державних покровителів. У османів яничари не раз і не два взагалі міняли султанів, у Московії/Росії з ними також доводилося розбиратися жорсткими методами – згадаймо легендарний стрілецький бунт 1698 року, який увійшов не тільки в історію, а й у культурний пласт Росії. Та й Іван Грозний кілька разів знищував верхівку опричної структури. І положення НКВС у СРСР часів правління Йосипа Сталіна, а потім і хвилеподібні репресії проти керівництва цієї структури – це також своєрідна історія неоопричнини, з поправкою на ідеологічно-адміністративні особливості сталінської імперії.

Але якщо Османська імперія пережила той історичний період і трансформувалася в модерну національну країну, без цих феодальних пережитків, то імперія Російська, як бачимо, щоразу повертається до свого середньовічного коріння як до невивчених уроків. І не тільки в часи Івана Грозного, а й навіть глибше. Те, що творили російські війська під Києвом у лютому-березні 2022 року – практично ідеально накладається на трафарет березня року 1169-го, коли війська тоді ще володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського напали на Київ, захопили і розорили його.

Відкриємо один із документів епохи, Київський літопис (він виданий у перекладі сучасною українською літературною мовою 1989 року, тож кожен охочий може прочитати і уявити ту картину): «І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали […] І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії». Що це, як не опис подій у Бучі та Ірпені? А могло бути і в Києві, якби Україна, як 1918-го чи 1709-го, не відстояла свою столицю.

До речі, про Україну. Одним із проклять нашої держави до останнього часу вважалося саме оце ходіння по колу – із циклічними невдачами, поразками, втратами державності. Але що ми побачили останніми роками? З одного боку – так, перед очима промайнула згадкою чи не вся українська (і не дуже) історія. Тут тобі й новітні Крути, і черговий «Золотий вересень», і звірства радянської армії в Німеччині 1945 року. Навіть Великий Луг – чи те, що від нього лишилося, з фундаментом, імовірно, Покровської церкви, змальованої Тарасом Шевченком, – піднявся на поверхню з-під вод ще одного російського злочину проти України. Чи не кожній більш-менш помітній події часів повномасштабної війни можна знайти паралелі в підручнику «Історія України».

А з іншого… І столицю відстояли. І ненависну формулу «де два українці, там три гетьмани» успішно спростовуємо – бо, попри усі політичні розбіжності й нечистих на руку чиновників, країна єдина перед лицем страшної загрози і працює на єдину мету. І у військах немає, як 105 років тому, «какой разніци». І світові визнання та підтримку не просто отримали – а на такому рівні, про який навіть і снитися ще 2014-го не могло. Одне слово, ця війна, якою б страшною і руйнівною вона не була для України, все ж знищила оцю споконвічну «берестечківську» зацикленість на невдачах і провалах – і ми бачимо ту нову країну, яка вже ніколи не буде колонією, про яку вже згаданий Тарас Шевченко не написав би «раби, подножки, грязь Москви».

Будуть інші проблеми, обов'язково будуть – але тих, які водили нас безупинно навколо кремлівської стіни століттями, не стане. Україна цією війною змила своє прокляття, розірвала зачароване коло і вперше за багато-багато років рухається вперед. У новий, непростий і незнаний, але новий, сучасний і перспективний світ.

А Росія, як показує історія з Прігожиним та його новітніми стрільцями/опричниками – навпаки, дедалі сильніше занурюється у своє минуле, як у баговиння. Про путінські часи, особливо другий період його правління, з кожним роком усе впевненіше говорили, що це спроба повторити чи то брежнєвські часи псевдостабільності, чи то сталінські часи тотальної влади однієї особи. А насправді, як бачимо, машина часу відкинула Російську Федерацію значно глибше, у найсправжнісіньке середньовіччя, яке так яскраво і страшно описав у своїй вікопомній праці під назвою «Опис Московії» італієць Алессандро Ґваньїні. А інший геніальний біограф «загадкової російської душі», нинішній емігрант Володимир Сорокін зі своїм романом-антиутопією «День опричника», схоже, описував не гру смислів і химерне переплетіння епох, а цілком реальне майбутнє вічно середньовічної Росії/Московії. Або він просто раніше за всіх зметикував, чим обернеться правління Владіміра Путіна з придворними «філософами» на кшталт Алєксандра Дугіна. Бо інакшого шляху, ніж постійне повернення на престол модифікованого Івана Грозного, у цієї Росії немає.