Чи є Львів книжковою столицею України?

- «Звісно, що є» - дасть відповідь львів’янин, переконаний, що український світ крутиться довкола міста Лева. - «Аж ніяк», - заперечить киянин, столична пиха якого давно стала другою шкірою. - «Какой єщє Львов? Сталіца - ето Данецк», – стверджуватиме житель Донбасу, якому пощастило мешкати в регіоні, що стрімко й нестримно заявляє про свої, і то не лише політичні, амбіції. І, що цікаво, кожен з них матиме рацію.

У Львові відбувається найбільший книжковий Форум.

Київ має найпотужніші фінансові і культурні ресурси.

Донецьк активно розвиває книготорговельну мережу, до якої, щоправда, не надто охоче бере україномовну книжку: не купують, мовляв. Але не варто забувати, що нові видавництва Донбасу сьогодні випускають чималеньку кількість книжок, які хоча й проходять непоміченими на загальнонаціональному ринку, але цілком успішно відбивають не надто агресивний наступ національного ринку на регіональний донбаський.

Не згадано ще Харків, де успішно розвивається одне з найпотужніших видавництв України - «Фоліо», що впроваджує в неньці російські книжкові технології, залучає до своєї орбіти чимало помітних літераторів і, на відміну від більшості інших видавництв, схоже, не має проблем із обіговими коштами.

Але тут про Львів як книжкову столицю.

Попри все, винесене до заголовка питання не настільки смішне й наївне. Бодай тому, що дає можливість поміркувати над кількома проблемами, які присутні в українській літературі та книговиданні власне тому, що відсутній загальновизнаний культурний центр. Ні Львів, принаймні для Сходу, ані Київ, ані Донбас із Харковом такими сьогодні бути не можуть. Адже ні книговидавничих потуг цих центрів, ні власне літературного авторитету, аби стати законодавцями мод, усім їм не вистачає.

Власне, як і все в житті, це не є добрим чи злим. Це просто констатація сьогоднішнього стану справ і спроба спрогнозувати, як ситуація безстоличності в книговиданні впливатиме на день завтрашній.

Спробуймо найзагальнішим чином окреслити критерії «столичності». Це: найбільший книговидавничий центр; найвпливовіший центр (законодавець видавничої та літературної моди); історично чи економічно обумовлений культурний центр, що має спроможність поширювати свій вплив на інші регіони; місце вироблення загальноукраїнської ідеології, що приймається більшістю населення країни; місце, де обертається (продається) найбільша кількість книжок.

Критерії, певна річ, доволі розмиті, та для первісної відповіді на питання цілком придатні. Почнемо зі Львова.

За великим рахунком, місто Лева сьогодні, на жаль, не відповідає жодному з названих критерії. Не рятує ситуацію навіть «Форум видавців у Львові», на який дуже люблять приїжджати видавці всієї України, бо впродовж 3-4 днів можуть продати стільки книг, скільки продають впродовж 3-5 місяців у році.

Беззаперечно, книжкової ярмарки такого рівня в Україні більше нема. Але... Але сьогодні найбільша і найяскравіша книжкова виставка досягла межі свого розвитку, бо подальше розростання її гальмує розвиток львівської інфраструктури, яка від упорядників виставки не залежить. Іншими словами, поки у Львові не стане більше готелів, кращих доріг, більше виставкових площ, доти «Форум видавців» не зробить якісного кроку в своєму розвитку: ні в напрямку зростання продажів книжок, ні в напрямку трансформації з книжкового базару в місце, де укладають угоди, знаходять авторів, домовляються про майбутню співпрацю та переклади.

Причина та ж: бракує місця для розмаху, бракує комфорту для входження справді великих західноєвропейських видавництв, бракує розгалуженої інформаційної бази і агресивної інформаційної політики. І це не вина упорядників, які витиснули з міста, здається, навіть більше, аніж можна. Чи не тому останнім часом Форум активно переключається на київський вектор розвитку, намагаючись увійти на «чужу» територію.

З ідеологічним впливом у Львова теж, м'яко кажучи, не складається. Місто хоча й є ідеологічним та культурним центром Галичини, хоча в різний час у ньому й видавалася вся національна класика, але воно, на жаль чи на щастя, ніколи не було достатньо авторитетним навіть для Волині, не кажучи вже про Центральну, Східну та Південну Україну, аби нав'язувати їй свої політичні та культурні вподобання. А тому, коли виникала необхідність, вихідці зі Львова завжди працювали через інтелектуалів підросійської України, резонно вважаючи, що краще так впроваджувати свої ідеї, аніж ніяк.

Проте на цьому шляху були інші підводні камені: аберація (викривлення) ідей у ланках-передавачах виявлялась настільки істотною, що часто львів'яни не впізнавали втілені в життя наддніпрянцями свої ідеї, що досить швидко ставали чужими і їх творцям.

Проте головне, що завжди заважало львів'янам диктувати Україні свою моду, була відсутність у їхньому місті загальноукраїнських ЗМІ. Ні журнальні («Дзвін» та «Ї»), ані газетні («Post-поступ» та «Високий замок») проекти ніколи не мали впливу на всю Україну, а, отже, і формувати уявлення про Львів, як столицю чи центр апріорі не могли.

Проте сума витрачених зусиль ніколи не буває марною - з кожним роком вплив львівських книжок, гуманітарних і політичних ідей в негалицькій Україні стає дедалі помітнішим, але й тут, як і у випадку з Форумом, межа майже досягнута. Для подальшого поступу необхідна загальноукраїнська книготорговельна мережа чи створення загальноукраїнського ЗМІ у Львові (на зразок, бодай, каналу «Україна»), що виглядає малоймовірним в найближчий час.

Жоден Інтернет-проект у даному випадку не рятує, бо за межами всесвітньої павутини залишається значно більше людей, аніж у ній присутні. Відтак, про загальнонаціональний вплив таких ЗМІ говорити поки не випадає.

Так само сьогодні не можуть вважатися книжковими чи культурними загальноукраїнськими столицями Харків та Донецьк - великі і потужні регіональні центри. В чомусь вони випереджають Львів, в чомусь - поступаються, але і їм не під силу вийти за межі географічних ареалів.

Окрема розмова про Київ, який заповідався, але не спромігся стати ані культурною, ані книжковою столицею України, обмежившись політико-економічним диктаторством.

Думаю, це твердження є справедливим навіть при тому, що більшості оговорених вище критеріїв Київ відповідає. Сьогодні столиця України, безперечно, є найбільшим книговидавничим центром, значною мірою задає тон у видавничій та літературній моді, традиційно є авторитетом у культурі для всієї України. Та й з продажами все гаразд: у Києві продається приблизно стільки ж книжок, як і на всій іншій території держави. Все це так. Проте головного - усвідомленої праці з вироблення загальноукраїнської ідеології - в Києві  немає. Тут справді рублять „бабло", "решают вопроси", ділять гранти, приймають потрібні елітам закони. Але...

Виробленням загальноукраїнської ідеології переймаються в Донецьку і Львові, Харкові й Дніпропетровську, Луцьку й Івано-Франківську, Запоріжжі й Чернігові. В Києві ж - нічого подібного. Політична й бізнесова складові влади витіснили на маргінес культуру й ідеологію, кидаючи їй зовсім не ласий шматок фінансового пирога радше для того, аби складалося враження, що цей напрям діяльності комусь потрібен. Послідовної державної політики в культурі та книжковій галузі Київ Україні не запропонував.

Старі, з традиціями, державні видавництва потихеньку почали занепадати, а нові й малопотужні у фінансовому відношенню приватні самотужки не спромоглися до вироблення спільної програми (доктрини), яка могла б стати загальноукраїнською. Кожне з них - і "Зелений пес", і "Факт", і "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", і "Основи", і "Критика" - розбудовують книжковий простір і ринок з однією стратегією, але за різними тактичними схемами. Часом допомагаючи, часом заважаючи одне одним. Так триває вже близько десяти років і, схоже, буде тривати далі, поки державні мужі не збагнуть однієї очевидної істини: державний механізм буде нестабільним доти, доки намагатиметься встояти на двох - бізнесовій та політичній - ногах. Будь-яка система здобуває ознаки стабільності, маючи бодай три точки опертя. Отож, як не крути, без третьої - культурної - складової наш державний механізм приречений.

Сьогодні доля книжки та книжкового бізнесу стає визначальним чинником для подальшого існування державного проекту під назвою "Україна".

Довідка ZAXID.NET

Дмитро Стус - головний редактор літературно-критичного часопису «Київська Русь».

Народився 1966 року в Києві.

Закінчив філологічний факультет Київського університету, захистив кандидатську дисертацію «Палімпсести» Василя Стуса: творча історія та проблеми тексту».

Науковий працівник відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, заступник головного редактора журналу «Книжник-Review», завідувач відділу критики та бібліографії журналу «Сучасність», віце-президент Асоціації українських письменників.

Генеральний директор Благодійного фонду «Україна Інкоґніта».

Автор монографії «Василь Стус: життя як творчість».