Чому і кого розчарувала зустріч Папи Франциска і патріарха Кіріла

«З нашого багаторічного досвіду можна сказати: коли Ватикан і Москва організовують зустрічі чи підписують якісь спільні тексти, то нам годі очікувати від цього чогось доброго», – заявив глава УГКЦ блаженнійший Святослав в інтерв’ю, коментуючи зустріч Папа Франциска і патріарха Кирила. За цю цитату вхопилися всі, кому не лінь.

Сам текст спільної заяви вже проаналізовано, і кожен, зважаючи на його загальні формулювання і відсутність конкретики, може сам відшукати для себе «зраду» чи «перемогу» на власний розсуд. Для нас же, українських греко-католиків, важливо розуміти, які висновки зробить з цієї події керівництво нашої церкви.

З одного боку, владика Святослав слушно зауважив, що Папа говорив про речі духовні, а патріарх Гундяєв – про політичні (у чому немає нічого дивного). Саме під духовним кутом зору ми мали б сприймати витворений спільними зусиллями Риму і Москви документ: «Якщо ми не ввійдемо в духовну дійсність Святішого Отця Франциска та не відчуємо тут разом з ним дії Духа Святого, то залишимося в полоні князя світу цього і його послідовників». Разом з тим, сам глава УГКЦ тут же заявляє, що «для документа, який мав би бути не богословським, а, фактично, суспільно-політичним, слабшої команди для його укладання годі було собі уявити». Ось тут нам би й задатися питанням: чи не залишаємося ми в полоні князя світу цього? І чи є коректними такі коментарі католицького ієрарха стосовно дій глави Католицької церкви? Чи не є наша позиція такою самою світською, як і позиція московського патріарха?

Навіть у цьому «розбитому в пух і прах» тексті знайшлися позитивні зрушення для УГКЦ: «Колись нас звинувачували в "експансії на канонічній території Московського Патріархату", а тепер за нами визнають право опікуватися нашими вірними всюди, де вони цього потребують. Я припускаю, що це стосується також і території Російської Федерації, де до сьогодні ми не маємо можливості юридичного вільного існування, чи території анексованого Криму, де нас, "перереєстровуючи" за російським законодавством, фактично ліквідовують». Отже, у чому, здавалося б, проблема? В тому, що спільна з Москвою (!) декларація не містить засудження збройної агресії РФ в Україні? Чи Папа мав зробити демарш прямо в аеропорту Гавани і таким чином підтримати Україну? Чи справді фраза «конфлікт в Україні» є темником з Москви? Хтось із патріотів справді вірить, що Кіріл мав би підписатися під документом, де Росію названо агресором, а УПЦ КП – учасником екуменічного діалогу?

Щоб закінчити першу частину статті, присвячену, власне, спільній декларації, варто знову ж таки процитувати блаженнійшого Святослава: «Тому я запрошую всіх не спішити його осуджувати, не лишатися на рівні дійсності тих, хто шукає в цій зустрічі тільки політики та за всяку ціну хоче використати покірного Папу для своїх людських планів», а також папського нунція в Україні: «Не завжди всі сторони можуть сказати те, що хочуть сказати. Часом треба шукати компроміс, щоб укласти спільний текст, спільну декларацію».

Але, знаючи все це, українські греко-католики і надалі почуваються ображеними. Бо нас не запитали, з нами не проконсультувалися, за нашими спинами домовилися і т.п. Звідки така позиція? Справа в тому, що зустріч не виправдала наших сподівань, про які ми, греко-католики, чітко не говоримо, але на які довго і прозоро натякаємо. Пунктом, який є головним розчаруванням спільної декларації, стало визнання того, що «уніатизм» не є способом досягнення церковної єдності. Уніати можуть існувати, але їхня роль в екуменічному процесі не буде ключовою.

Отже, скільки не повторюй про християнські цінності, геополітики від цього менше не стане. А враження, ніби УГКЦ затиснута між Римом і Москвою, не виникло на пустому місці. Воно є наслідком того, що наша ієрархія чітко не артикулювала для нас пріоритети: помісна церква чи належність до католицького світу.

Політика керівництва УГКЦ останніх 25 років полягала на тому, щоб продовжити справу митрополита Андрея Шептицького. Наша церква є одночасно і продовжувачкою «традиції Володимирового хрещення», і частиною Католицької церкви, і національним бастіоном. Ідеальна база для об’єднання всіх українських церков. Але є одне але: історичні умови діяльності митрополита суттєво відрізняються від сучасних. Не секрет, що стратегічною метою владики Андрея було об’єднання всіх православних Російської імперії в Унії з Римом. І Греко-католицька церква в Галичині, будучи східною за всіма зовнішніми ознаками, дуже добре надавалася до такої справи. Якщо ми відкриємо книгу митрополита Андрея «Як будувати рідну хату», то побачимо, що основою для майбутньої церковної єдності в Україні мала стати саме Греко-католицька церква, яка зберегла правдиву віру і єдність з Апостольською Церквою.

Зараз ця політика, якщо  розглядати декларацію як непорушну точку відліку на майбутнє, остаточно себе вичерпала в системі Католицької церкви. Чесно кажучи, вона не була однозначно прийнятною навіть в часи митрополита Шептицького. І з цим треба щось робити.

Власне кажучи, наше розчарування спричинене тим, що Москва, а не УГКЦ, є партнером Риму у східному діалозі. З іншого боку, чи можна було чекати іншого?

У процесі «відродження» історичної свідомості греко-католиків, яка будується навколо доробку митрополита, на другий план відійшла інша частина нашої історії. Мова про тих, хто ставив належність до Католицької церкви (а заразом і до всього так званого латинського цивілізаційного простору) вище за дотримання «національного обряду». Щоб зрозуміти відмінності у підходах обох груп, варто порівняти фундаментальні праці двох греко-католицьких ієрархів: «Як будувати Рідну Хату» Митрополита Андрея і «Українська проблема» станиславівського бл. єпископа Григорія Хомишина. Остання, оскільки містить чимало справедливої критики на адресу українського національного руху, є сьогодні так само не надто популярною, як і в часи своєї першої публікації.

Ми самі поставили себе в таке незручне становище нашою політикою. Якщо ми всіляко наголошуємо на Київській традиції, прагнемо стати патріархатом, шукаємо зближення з православними, тобто поводимося як самостійний суб’єкт церковної політики, то чи варто дивуватися, що Рим залишає нам можливість самим захищати свої (нами ж визначені) інтереси?

Тож Папа заслуговує на крики «зрада» так само, як Обама. Він просто не виправдав наших сподівань, ґрунтованих на наших же ілюзіях і фантазіях.