Депутінізація = Денацифікація Німеччини?

Що таке німецька політика пам’яті? У чому спільність ставлення Росії і Німеччини до України? Наскільки Німеччина готова заплющувати очі на утиски проти демократії на догоду своєму північному союзнику?

У новому випуску «Без брому» – доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАН України, фахівець з теоретичних проблем історії, зарубіжної історіографії та історії Німеччини ХІХ-ХХ століть Сергій Стельмах. Поговоримо про денацифікацію Німеччини, її позицію щодо підтримки України та пацифізм німецького суспільства.

Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.

***

Політика пам’яті поряд із демократією та антифашизмом – це ключові стовпи повоєнного німецького суспільства. Після Другої світової війни, коли було необхідно розбудовувати демократичні інституції, мусили щось робити з націонал-соціалістським минулим. Але маємо пам’ятати, що з 1949 року існувало дві Німеччини – Федеративна Республіка Німеччина і Німецька Демократична Республіка. Процеси у ФРН і НДР відрізнялися, хоч мали низку подібностей.

ФРН перебувала у трьох окупаційних зонах – американській, британській та французькій, НДР – у радянській. У перші повоєнні роки формування політики пам'яті у ФРН здійснювала окупаційна влада, тобто американці, британці та французи. Політика пам'яті в цьому випадку – це складний процес, оскільки він був багаторівневим. Насамперед йшлося про покарання злочинців за вчинені злочини. По-друге, він передбачав формування інституцій, які відповідають за суспільну пам'ять, тобто за певний консенсус, який має бути вироблений в суспільстві відповідно до тоталітарного, антидемократичного минулого.

Починаючи з 1945 року, основне завдання союзників, тобто окупаційних військ стосовно Німеччини, полягало в тому, щоб покарати злочинців. Найвідоміший – Нюрнберзький процес, який відбувався у 1945-1946 роках. Але було й багато інших процесів, пов’язаних із покаранням військових злочинців. Насамперед тих, які брали участь у каральних структурах – СС, Гестапо, члени айнзац-груп, які безпосередньо здійснювали злочини, вбивства мирного населення. Охоронців концтаборів судили, зокрема, під час знаменитих процесів Дахау. Низка цих процесів відбувалася під правовим регулюванням союзників, тобто американців, британців і частково французів.

Однак союзники взяли за мету насамперед відбудову демократичної Німеччини. В ідеологічному плані найважливішим було створити основу демократичного суспільства і зробити так, щоб саме німецьке суспільство змогло подолати націонал-соціалістичне минуле. Тому необхідно було залучати місцеві кадри.

Процес денацифікації, будемо називати його так, був абсолютно неоднорідним і багато в чому суперечливим. Із 1951 року, по суті, все судочинство у ФРН передали німецьким судовим органам. Багато німців висловлювали незадоволення тим, що процес покарання так званих військових злочинців здійснювали країни-переможниці. В суспільстві були поширені думки, що переможці не можуть об’єктивно оцінити, наскільки сильною була вина тих чи інших людей у процесі вчинення злочину. Дуже поширені були ідеї, що цих людей просто обдурила націонал-соціалістична пропаганда.

Суттєву роль відіграло німецьке католицьке духовенство. Вони взяли на себе функцію легітимної підтримки військових злочинців у судових процесах, апелюючи, зокрема, до людяності та милосердя. До слова, діяли вони доволі успішно. У приклад факт, що 1953 року майже всіх військових злочинців, засуджених Нюрнберзьким трибуналом, або реабілітували, або відпустили на свободу.

Цікаві моменти, і німецькі дослідники звертають на це увагу, що одночасно з антинюрнберзьким рухом, як вони його називають, існував також рух, який мав би продемонструвати, що Німеччина буде дотримуватись демократичних принципів, у тім числі в судочинстві. Але кадри, які використовували в судовій системі, це переважно були ті ж судді, ті ж адвокати, які свого часу активно співпрацювали з націонал-соціалістичним режимом.

На початку 1960-х років виникла своєрідна ситуація, коли дуже багато людей, які активно чи свідомо брали участь у злочинах націонал-соціалізму, вийшли на свободу і почали займатися громадською діяльністю. Деякі з них знову почали працювати як адвокати, інженери, чиновники. З одного боку, це можна було зрозуміти, тому що необхідно було використати управлінський та інтелектуальний потенціал, бо інший не був створений. Але це був елемент дестабілізації німецького суспільства.

У НДР процеси денацифікації відбувалися значно жорсткіше, або навіть послідовніше. Там діяли концентраційні табори, де тримали колишніх активних учасників націонал-соціалістичного руху. Водночас в НДР відбувалися подібні процеси, як у ФРН. Колишніх нацистів також використовували в практичній діяльності, зокрема дуже багато лікарів, які були заплямовані своєю участю в нелюдських експериментах, спокійно продовжували практику, хоч і не довго – років 10 після війни. На першому етапі основою політики в НДР був антифашизм.

Якщо озвучити сухі цифри: було проведено 36 тисяч судових процесів над військовими злочинцями. На лаві підсудних опинилися десь 166 тисяч осіб. Парадокс полягає в тому, і на це звертають увагу німецькі дослідники, що з тієї кількості звинувачувальний вирок отримали лише близько 6600 осіб. Більшість були виправдані або ж отримали умовний термін.

Отже, таким був перший етап того, що ми назвали політикою пам'яті. Хоча на той момент це називали «подоланням минулого». Тому що необхідно було розробити певний консенсус у німецькому суспільстві. Там було ще декілька цікавих моментів, які також пов'язані з цими, – і елемент психологічної травми.

Пане Сергію, насправді дуже цікаво, адже ми якось процес денацифікації Німеччини уявляємо, напевно, жорсткіше. Бо в Україні довший час говорять про те, що досвід денацифікації Німеччини може бути корисним у майбутньому, коли ми говоримо про депутінізацію Росії. Чи можемо порівнювати ці дві ситуації? Чи справді досвід Ясперса і «подолання минулого» може бути корисним Росії, аби вона позбулася всіх метастаз не тільки путінського режиму, а й режимів попередніх?

Ви ж як історик розумієте, ми можемо порівнювати все, що завгодно. Але на професійному рівні маємо чітко усвідомлювати, наскільки це порівняння взагалі можливе, чи ми не порівнюємо грушу з яблуком, і якою є мета того чи іншого порівняння.

У союзників, тобто американців, британців, французів, була консолідована думка про те, що ми не можемо покладати загальну вину за злочини, вчинені під час Другої світової війни, на всіх німців. Немає такого поняття, як «колективна вина». Згодом теоретично це обґрунтував Карл Ясперс, який говорив про те, що може бути лише колективна відповідальність, але вона більшою мірою належить до моральної відповідальності, а не політичної. Натомість провина може бути лише індивідуальною, тобто необхідно підходити до кожного злочину індивідуально. Таку позицію поділяла і Ганна Арендт. Цей теоретичний підхід є консенсусним.

В принципі навіть зараз ніхто не піддає сумніву саме цей контекст. Тобто вина може бути лише індивідуальною за конкретно вчинені злочини. А питання колективної відповідальності і – існує вона чи ні, чи може бути покладена колективна відповідальність на певний народ. Це вже категорія абсолютно моральна.

Є різні практичні дії, пов’язані з цими двома категоріями – провини та відповідальності. Конкретна вина передбачає судовий процес. Якщо ж ідеться про колективну відповідальність, то необхідно, щоб суспільство насамперед усвідомило, в чому полягає його колективна відповідальність. Я думаю, що саме цей концепт буде застосований після перемоги і до російського народу, і до Росії в цілому. Іншого варіанту я поки що не бачу. Принаймні у політичному та науковому дискурсах.

Минулого року Тімоті Снайдер не лише розкритикував німецьку політику пам’яті, а й піддав сумніву її доцільність з огляду на російсько-українську війну і позицію Німеччини щодо підтримки України. Як цю позицію Снайдера сприйняли в Німеччині і чи вони зрозуміли його закиди?

Снайдера дуже багато публікують, зокрема і в німецькомовній пресі. Як німці сприймають закиди Тімоті Снайдера стосовно політики пам’яті, я не можу вам сказати, тому що не бачу обговорення в німецькому академічному середовищі. Можу засвідчити, що кажуть мої німецькі колеги. Деякі вважають Снайдера популярним, а його думки правильними, декому з німецьких істориків не подобається те, що він пише. Я вважаю, у Снайдера є правильні речі, насамперед його висловлювання з приводу німецької політики пам’яті.

У повоєнний період німці створили надзвичайно потужні інституції для своєї політики пам’яті. Немає жодної країни в світі, яка б могла похвалитися такою кількістю інституцій, які були створені в ФРН, а потім продовжили діяти вже в об’єднаній Німеччині. Це країна, яка найбільше у світі виділяє коштів на політику пам'яті.

Існує величезна кількість державних фондів, декілька потужних інституцій, які займаються політикою пам’яті або дотичні до неї. Найвідоміші – Інститут історії сучасності в Мюнхені, Інститут дослідження тоталітаризму Ганни Арендт, Інститут дослідження комунізму у Потсдамі. Цю тему досліджує дуже багато науковців.

Але тут ось який момент (і про це говорить Снайдер): політику пам’яті необхідно постійно переглядати на основі новітніх наукових досліджень. У мене таке враження (думаю, що і у Снайдера теж), що відбувся розрив між академічною історіографією і тими історичними установами, які займаються політикою пам'яті.

На мою думку, відбувається певне відставання тих інституцій, які займаються політикою пам'яті, від академічних досліджень. Величезна кількість академічних досліджень у Німеччині була і про Другу світову війну, і про період націонал-соціалізму, і про період окупації. Але у результаті сучасні німці практично нічого не знають про Німеччину або про дії Німеччини на окупованих територіях під час Другої світової війни. Тобто для німців цієї історії взагалі не існує.

Навіть на родинному рівні?

Про це свідчать цифри: у 2015 році один із фондів, який займається політикою пам'яті, провів опитування, і 69% німців заявили, що їхні предки не брали участі у Другій світовій війні. Це попри те, що існує величезна мережа установ, які займаються збереженням політики пам'яті. Періодично з'являються цікаві матеріали про період націонал-соціалізму в багатьох німецьких медіа.

Ставлення до націонал-соціалізму змінилося 1983 року, коли минуло 50 років від його виникнення, як пише авторитетний німецький історик Норберт Фрай. Якщо до цього вважали, що багато людей були невинними жертвами, намагалися перекласти вину на фюрера (мовляв, ми не винні, ми хотіли, щоб було щось добре, а вийшло, по суті, фаустівське зло), то з 1983 року змінився акцент у політиці пам’яті: німці перестали дивитися на себе як на невинних учасників, а почали говорити про те, що було багато співучасників тих чи інших злочинів. У 1985 році тодішній президент Ріхард фон Вайцзеккер навіть визнав 8 травня Днем перемоги над націонал-соціалізмом. До цього 8 травня в Німеччині не відзначали.

Раніше в академічних дослідженнях і у працях істориків, які працювали в численних фондах, більше уваги звертали на політичну, соціальну складову. З кінця 1980-х років акцент змістили на індивідуальні практики. Тобто як конкретні люди сприймали націонал-соціалізм, яким чином вони брали участь, як змінювалося їхнє ставлення до цієї політики.

В теорії ми все наче робимо і говоримо правильно. Але в реальності виходить, що майже 70% німців вважають, що їхні предки не брали участі у Другій світовій війні. Отже, результатом політики пам’яті є відторгнення травматичного минулого, травматичного досвіду свого покоління.

Візьмімо сучасний приклад. Про заклики до миру, які можна зараз почути. Один із лідерів лівих, доволі відомий функціонер із осередку Рейн-Вестфалія, пише, мовляв, давайте згадаємо, що під час Другої світової війни американці і британці своїми бомбардуваннями знищували цивільне населення Німеччини. Чи можемо ми в такому випадку порівнювати війну в Україні із Другою світовою?

Почуття колективної відповідальності у нинішнього покоління німців, як мені видається, небагато. Вони не хочуть прив’язувати себе до минулого, минуле є відторгнуто. Не думаю, що це добре, бачимо це з того, як Німеччина поставилася до подій в Україні, – це недорезультат політики пам'яті. Можливо, дехто з моїх колег зі мною не погодиться.

Але німецькі колеги не можуть не визнати того, що внаслідок такої політики пам'яті Україна опинилась у сліпій зоні для пересічних німців. Мені згадується Анналена Бербок, яка до повномасштабного вторгнення приїхала до Москви і говорила про колективну відповідальність власне перед радянським, тобто російським, народом у Другій світовій війні. От питання України в цьому трикутнику Німеччина-Україна-Росія: в чому є спільність ставлення Росії і Німеччини до України?

Треба почати із прийняття України в Німеччині. Із XVI століття у німецькомовній та загалом європейській пресі писали про козаків, особливо багато у період війни Богдана Хмельницького 1648-1654 років. Інша справа, скільки людей читало цю пресу. Україна не була terra incognita на карті Європи. Багато було подорожніх, які розповідали і записували побачене. Зокрема, Україну відвідав німецький історик Йоганн Християн Енґель (1770–1814), він написав праці «Історії Галича й Володимира» та «Історія України й українських козаків».

Але тут є цікавий момент: через яку оптику сприймали Україну? Спочатку через польську, тому що коли йшлося про козацькі війни, то для європейців вони відбувалися на території Польщі. А пізніше Україну сприймали здебільшого через московську оптику.

На цю тему можна почитати книжку Андреаса Каппелера «Від країни козаків до країни селян». Українською її у 2022 році видало видавництво «Літопис». Він проаналізував численні повідомлення про Україну у німецькій, французькій, англійській пресі, в енциклопедичних статтях, найвідоміших подорожніх записках зарубіжних авторів.

Власне погляд на Україну до Першої світової війни і навіть під час неї був таким: це варварська країна, її мешканці є варварами, Україна ніколи не була самостійним політичним суб’єктом, це в основному селяни, в Україні родюча земля... Стандартний набір штампів, характерний для європейського суспільства, яке дивилося на схід як на територію, яку необхідно колонізувати. Тобто зробити з цих варварів цивілізованих.

Цей погляд на Україну багато в чому залишався аж до минулого року. Спілкуючись на побутовому рівні з деякими німцями, я і зараз відчуваю певну імперську зверхність. Мовляв, Німеччина – високорозвинена країна, а Україна – це країна, яка розвивається. Хоча тепер ми в деяких сферах на дві-три голови вищі. І залізниця у нас навіть під час бомбардувань ходить вчасно, не запізнюється на дві-три години. І ми «живемо у смартфоні», у нас вищий рівень комп’ютеризації. На те, що ми робимо в Україні за дві-три секунди, в Німеччині доводиться витратити пів години.

У німців було таке ж імперське ставлення до українців, як і в росіян. Росія для них – це велика імперська держава, вона тривалий час була суб’єктом міжнародної політики. І часто Німеччина потерпала від Росії або навпаки. Нічого немає дивного в тому, що німці ототожнювали всі жертви Другої світової війни насамперед із росіянами. Це такий ментальний образ, який був створений в Німеччині стосовно України.

Другий момент пов’язаний з повоєнним періодом і так званою Оstpolitik, яку проводили соціал-демократи на чолі з Віллі Брандтом. Вони вважали цю Оstpolitik успішною, незмінною і якої треба було постійно дотримуватися. Справа в тому, що співпраця з Радянським Союзом тоді – це, по суті, для них була співпраця з Росією. Перше, що було створено після того, як Віллі Брандт став канцлером і почалася реалізація цієї політики, – це економічні департаменти, які почали займатися розвитком торгівлі з СРСР. Передусім ішлося про енергоносії. Мовляв, ми свою провину перед Радянським Союзом зможемо загладити, якщо будемо з ним торгувати. Взаємовигідно, безумовно. Сподівалися, що через торгівлю між ними відбудеться своєрідне зближення і це нібито дасть можливість загладити провину за Другу світову війну.

Але тут питання компромісів. Наскільки Німеччина готова була заплющувати очі на утиски проти демократії на догоду своєму північному союзнику?

На все вона була готова заплющувати очі, тому що, починаючи з 1980-х років, уся їхня політика щодо Східної Європи – це була Realpolitik, тобто насамперед власні інтереси.

Цікаве розслідування з’явилось у Die Zeit щодо того, як лобіювали в Німеччині «Північний потік-2». У статті йдеться, що у 2017 році, вже після анексії Криму, у період канцлерства Меркель, яка також активно лобіювала будівництво цього газогону, один з інститутів, який займається проблемами енергетики (розташований він в Кельні), провів дослідження. І за його результатами вони зробили висновок, що за рахунок побудови «Північного потоку-2» буде зекономлено 25 мільярдів євро. Коли будівництво почалося, Німеччина усіляко тиснула на сусідні країни, які намагалися чинити опір, зокрема на Данію, фразами, мовляв, за кожен день затримки введення «Північного потоку-2» європейці втрачають 25 мільйонів євро.

Виявляється, що замовником цього дослідження був «Газпром». До слова, це дослідження вже зникло зі сторінки інституту, зараз уже не популярно про це говорити. Але весь цей час ці цифри використовували, причому незалежні дослідники. Американські фахівці вже підтвердили, що це дослідження не відповідає дійсності. Ніякої економії у 25 мільярдів євро бути не могло, тому що не були враховані економічні показники – зростання, падіння ринкової ціни на газ.

Або ж, наприклад, ще одна сьогоднішня інформація уже в Der Spiegel. Роберт Габек, віце-канцлер та міністр економіки Німеччини, пропонує ввести допоміжні правила для німецьких фірм. Одне із них мало б передбачати, що німецькі комплектуючі, які вони продають країнам Азії, зокрема в Азербайджан, Казахстан, Вірменію, не можуть бути передані Росії. Багато німецьких фірм почали активно торгувати з азійськими країнами, товарообсяг із ними зростає на десятки відсотків порівняно з тим, що було. Але ці деталі і товари чомусь опиняються в Росії. Йдеться, зокрема, про електронні чипи, які мають подвійне призначення, бо їх можна використовувати і в пральних машинах, і для того, щоб укомплектувати зброю. Німецький бізнес не задоволений такими рішеннями, вважаючи це утисками. Ось вам конкретні результати того, яким чином Ostpolitik стала Realpolitik, де враховувала власні інтереси Німеччини.

Після 24 лютого ситуація з інфляцією в Німеччині погіршилася, і це впливає на настрої німецького населення. Більше як 40% німців виступають за те, щоб розпочати переговори навіть шляхом компромісу з Росією, що на Україну необхідно натиснути, змусити почати переговори. Це є наслідком недалекоглядної політики, яка прив’язала Німеччину, посадила на газову голку, дешеві енергоносії. І німцям так було спокійно жити. Нібито ми про націонал-соціалістичне минуле забули, нам комфортно отримувати дешеві енергоносії, ми країна, яка експортує, ми країна, яка розвивається. Нам жити комфортно, тому на все інше ми звертати уваги не будемо, тим паче на Польщу, Україну чи країни Балтії. Це все Східна Європа, це все варвари, вони не цивілізовані, вони живуть не так, як ми...

І це сфера впливу колишнього Радянського Союзу, власне Росії. Я думаю, що там мало розрізняють ці дефініції. Пане Сергію, але все ж ми маємо говорити про певну динаміку, динаміку змін ставлення Німеччини до України впродовж останнього року. Бо на початках послові Мельнику говорили про те, що «у вас кілька днів». І власне українське посольство поводилося дуже цікаво. Не будемо говорити в характеристиках, але цікаво. А зараз ми бачимо дедалі більшу підтримку Німеччини. Олаф Шольц із голуба поступово перетворюється на яструба. В самій Німеччині дуже часто говорять про зміну епох. І чи можемо говорити, що сучасна Німеччина останніми місяцями поступово свою «реальну політику» руйнує і формує якесь нове бачення Сходу?

Ми не можемо не помітити динаміку у зміні ставлення до України. Це зрозуміло, адже зараз точиться найбільша війна в Європі з часу Другої світової. Не помічати це практично неможливо, тим паче, що ця війна абсолютно інша, вона йде в прямому ефірі. Через ЗМІ та соціальні мережі ми миттєво отримуємо інформацію, ми бачили всі жахи, які відбувалися в Маріуполі, Бучі, під Вугледаром, Бахмутом, Соледаром.

Все-таки Німеччина – це класична постнаціональна держава, яка так чи інакше, але віддала частину своїх повноважень загальноєвропейським органам. Вона є членом Європейського Союзу і НАТО. Міжнародне право є основою для існування сучасного світу. Те, що Росія порушила міжнародне право, в Німеччині не викликає сумніву навіть у найбільших критиків позиції уряду Олафа Шольца і противників постачання озброєння Україні. Не реагувати на такі речі неможливо.

Інша справа, що зовнішня політики Німеччини за часів Меркель була доволі специфічна. Німеччина ніколи не була лідером у прийнятті політичних ініціатив. Свого часу Герхард Шредер відмовився від участі в коаліції в Іраку. Але в цілому вони все-таки слідували загальному руслу ЄС.

Якось Меркель сказала на одному зі з’їздів ХДС, що вона схожа на жабу, яка впала у зимову сплячку. Вся її зовнішня політика була саме такого плану. Про Меркель говорили, що вона була західною німкенею в питаннях внутрішньої політики і східною німкенею в питаннях зовнішньої політики. Вона чомусь вирішила, що найкраще з усіх знає і розуміє Путіна. Можливо, тому що вона володіє російською мовою. Хоча кажуть, що Путін краще знає німецьку, ніж Меркель російську. Зовнішньополітичних ініціатив Німеччина в період Меркель не проявляла.

Ще один важливий момент, який розпочався зі Шредера, – скорочення Бундесверу. На початку 1990-х років збройні сили Німеччини нараховували 500 тисяч осіб і 2000 знаменитих «Леопардів». Зараз Бундесвер перебуває в жахливому стані, і це наслідок хронічного недофінансування. Нинішній міністр оборони Борис Пісторіус намагається щось зробити.

За правилами НАТО, кожна держава має виділяти на утримання своєї армії 2% від валового національного продукту. Ніколи Німеччина не дотримувалась цього правила. Щонайбільше вони виділяли 1,25 чи 1,5%. Коли у 2017 році соціал-демократи йшли на вибори і їм сказали, що треба підвищити видатки до 2%, вони відповіли – навіщо нам це робити, це неправильний крок. Відмовилися від багатьох речей, які були потрібні. Зараз Пісторіус каже, що ті 2% – це мінімум.

Не забувайте, що Росія весь час витрачала на свій оборонний бюджет мінімум 6% від валового національного продукту. І тому 24 лютого Німеччина опинилась у такій ситуації, коли, з одного боку, у них немає можливості ухвалити кардинальні рішення, а з іншого боку, є доволі великий страх, що, якщо дійсно почнеться велика європейська війна, то Німеччині нема чим захищатися, армії немає. Перші коливання німецького уряду – ганебні 500 шоломів, які Крістін Ламберт пообіцяла виділити Україні.

Поступово цей процес пішов. Я вважаю, що він великою мірою зрушився під впливом двох факторів. Це те, що українська армія і українці продемонстрували, що вони можуть захищатися і що армія Росії не є другою армією світу, яку нібито неможливо перемогти. Це героїчний опір українців. По-друге, дуже сильний тиск західних союзників, насамперед США, а також східних – Польщі і країн Балтії.

Тиск всередині німецького суспільства теж був, його не варто недооцінювати. Минулого року дуже багато німців були налаштовані на те, щоб якомога більше допомагати Україні, і не тільки шляхом підтримки біженців. У цьому вони зробили дуже багато, треба віддати їм належне. Але також необхідно надавати зброю, і йшлося навіть і тоді влітку про те, що треба надавати важке озброєння – танки, бронетранспортери.

Ще один фактор, який пов'язаний зі змінами в ході війни, це страшні бомбардування, яких Росія почала завдавати по мирному українському населенню, ракетні обстріли по українській енергосистемі. Думаю це посприяло зміні позиції Німеччини, оскільки продемонструвало те, що ця війна не за правилами, це війна проти цивільного населення і це війна, де з агресором не можна домовитися. Ось що сприяло зміні риторики Олафа Шольца.

Така цікава річ, ми знаємо, що Європа, зокрема Німеччина, була подивована героїчним опором українства – і військових, і цивільних. Нещодавно у Німеччині провели соціологічне опитування, запитали: «А що було б із вами, якби на вашу країну хтось напав?». Лише 5% німців готові були взяти зброю до рук, 33% продовжували би звичне життя, а 24% виїхали б за кордон. Чи німецьке суспільство є пацифістичним? І якщо так, то чи не політика пам’яті це зумовила?

До цих соціологічних опитувань треба ставитися обережно. Їх постійно проводять в Німеччині. Можемо отримати різні цифри через деякий час, які також можуть нас здивувати. Хоча це є певний барометр, за яким ми повинні слідкувати.

Перед цим ми говорили про політику, про зміну епох у політиці. Провідні соціал-демократи все частіше говорять про те, що припускалися помилок стосовно Росії, мовляв, ми повинні будувати мир у Європі без Росії або проти Росії. В більшості політичних партій, які перебувають на олімпі, за винятком аутсайдерів «Альтернатива для Німеччини» і лівих, консенсусу із цього приводу досягнуто.

Із суспільством ситуація набагато складніша. Це пов’язано не тільки з минулим Німеччини, а й з інтелектуальним середовищем цієї країни. Тобто з тим, що ми називаємо плюралізмом, демократією. Згадаймо, скільки торік було різноманітних відкритих листів до канцлера Шольца.

Відома феміністка Аліса Шварцер, яка є видавцем популярного журналу «Емма», організувала відкритий лист, який підписали дуже багато знаних німецьких інтелектуалів. Були й інші листи також із проханням припинити цю війну, тому що вона, мовляв, несе стільки насильства. Аби якось сприяти тому, щоб розпочати переговори. І що Шольц разом із Макроном має приділяти більше уваги дипломатичним крокам.

Тобто, з одного боку, вони говорили про те, що це жахлива війна, що вони так переживають за страждання українського народу, і що вони не бачать перспективи в цій війні. А з іншого, закликали до тих речей, які для нас були абсолютно неприйнятними.

Дебати стосовно того, поставляти Україні важке озброєння чи ні, оживились, коли німецький уряд ухвалив рішення про виділення Україні танків. Знову на арені з'явилася Аліса Шварцер, до неї приєдналася відома Сара Ваґенкнехт, депутатка Бундестагу від «Лівої партії». На початку лютого вони виступили з «маніфестом миру», який, за їхнім твердженням, підписали 600 тисяч осіб. Потім вони організували так звану демонстрацію миру, яка відбулася в Берліні 25 лютого 2023 року. Щоправда, на неї прийшли всього 13 тисяч людей. Під час акції розгорівся скандал, тому що до маніфесту приєдналося багато правих партій, зокрема «Альтернатива для Німеччини», та інші маргінальні групи. На самій демонстрації були російські прапори, але чомусь не було українських. Вся ця акція, по суті, була антиукраїнською. «Ліва партія» відгородилася від заяви Ваґенкнехт, це призвело до розколу. Найімовірніше, що Ваґенкнехт буде створювати свою політичну силу.

В цілому цей «маніфест миру» – це заклик до переговорів з Путіним, і ці переговори, на думку авторів та підписантів, насамперед необхідні для того, щоб завершити війну. Яким чином вона має бути завершеною, якими мають бути ці переговори – вони про це не пишуть. Мовиться тільки про те, що ми, мовляв, є пацифісти, а це означає, що будь-яка війна є для нас неприйнятною.

Доволі небезпечний рух, але, як на мене, небезпечнішим є значно потужніше інтелектуальне середовище Німеччини, з ним пов’язаний всесвітньо відомий філософ Юрген Габермас. Він знову виступив зі статтею у Süddeutsche Zeitung, це його улюблена газета.

Габермас застерігає третьою світовою війною.

Габермас належить до того, що свого часу соціолог Карл Манхейм назвав «вільноплаваючий інтелект». Габермас доволі відома людина, і хоча йому 93 роки, якщо ми читаємо його тексти, то ми розуміємо, що він сповна розуму. Це людина, яка є певною іконою для німецьких інтелектуалів, і зрозуміло, що його вплив є дуже потужним. Попри суттєву критику, були і доволі позитивні відгуки на цю його статтю, яка так і називається «Заклик до переговорів».

Для нього війна є неприйнятною в будь-яких формах. Він, щоправда, пише, що після Другої світової війни, зокрема міжнародними інституціями, ООН, було заборонено використання війни як засобу вирішення конфліктів, за винятком права на самооборону. І навіть таке поняття, як «справедлива війна», було взагалі вилучене з політичного ужитку. Він говорить, що це несправедлива війна, загарбницька, порушення міжнародних прав, її розпочав Путін. Тобто немає антиукраїнських тез. Він пише, що Україна має право оборонятися від агресора.

Але, як-то кажуть, диявол криється в деталях. Габермас ставить питання: а коли поставляємо важке озброєння, чи сприяє це завершенню війни? Чи може Україна, наприклад, за допомогою цього озброєння завдати поразки Росії? І що означає поразка Росії? І чи не несе західне суспільство відповідальності за ті жертви, які будуть у результаті використання західного озброєння? Чи несе німецьке суспільство відповідальність за важке озброєння, яке Німеччина поставила і яке використовують у війні на полі бою? І це питання, яке змушує інтелектуалів замислюватися: виявляється, і ми, німці, причетні до вбивств, які відбуваються, поставляючи зброю. Йде перекручування понять.

Хоча цілком зрозуміло з міжнародного права: якщо ви поставляєте зброю, ви не є безпосередніми учасниками війни. А тут іде філософське розмірковування над тим, а чи не несемо ми відповідальність? А де ті червоні лінії, які ми можемо перетнути? Зараз вирішили поставити Україні танки. А тепер вже український президент і колишній український посол Андрій Мельник заявляють про винищувачі. Тобто ми таким чином впевнено рухаємося до третьої світової війни, і, як він пише, ядерної війни.

Далі він міркує, чи не несемо ми, західне суспільство, відповідальність? Чи не повинні ми також говорити про мир, якщо ми є постачальниками зброї, а отже, безпосередніми учасниками цього воєнного конфлікту? У такому випадку і ми маємо право говорити про мирні переговори, а не лише Зеленський та Україна. По суті, це філософське обігрування ідеї, що Захід повинен змусити Зеленського і українців піти на переговори.

Габермас у статті запитує: що таке перемога? Чи повинні ми відійти до кордонів 24 лютого 2022 року, чи це має бути трансформація Росії як держави? І країни НАТО, на його думку, неправильно вчинили, коли від початку не поставили чіткої мети цієї війни.

І нарешті, що характерно для Юргена Габермаса: України як такої в його тексті немає. Він пише про війну в Україні, але не про Україну. Він знову повторює свою мантру про те, що Україна найпізніше серед усіх європейських націй стала самостійною. Тобто для нього далі, ніж Одер, нічого не існує. Ось ми, Захід, а ось схід Європи. На мій погляд, це дуже небезпечні речі, які продукуються інтелектуалами такого рівня, як Габермас.

Я не бачу великої підтримки ідей Габермаса. Навіть вийшло кілька статей провідних німецьких професорів із закидами, що Габермас взагалі не знає історії Східної Європи і писати про це йому просто не личить, тому що тим він підриває свою репутація як науковця. Статтю Габермаса прочитає певна категорія німецького населення. Сару Ваґенкнехт і Алісу Шварцер слухає більше.

Ви минулого року написали, що Німеччина нагадує вам потяг німецької залізниці, який дуже повільно рухається до кінцевої мети. На кожній проміжній станції є червоні лінії, які він долає повільно і зі скрипом. І ви ставили риторичне запитання: Я не знаю в чому проблема – чи в самій дорозі, чи в машиністах? Зараз ви можете відповісти на це запитання?

Це справді було риторичне запитання. Я думаю, що зараз, якщо дивитися на сучасну Німеччину, ми маємо зрозуміти: просто все, що відбувалося минулого року, відбувається зараз. Між ними є певна дистанція. І ця дистанція насамперед полягає в тому, що дійсно німці зі скрипом проходять червоні лінії. І ми це бачили, яким чином вони долають ці червоні лінії. Вони долають їх шляхом, скажімо, такого доволі напруженого, іноді доволі різкого обговорення в середовищі самого німецького суспільства. Німецькі політики дуже сильно зв'язані зі своїми виборцями. І елемент публічності в Німеччині, і елемент ось цього обговорення дуже важливий, і він дуже сильно впливає. Тому іноді, якщо нам здається, що вони-от діють дуже повільно, і часто це так, то вони дійсно діють дуже повільно. Це є, в принципі, особливості якраз німецького політикуму. Безумовно, я дуже втішений останнім виступом Олафа Шольца в Бундестазі, якраз приуроченим до минулорічного виступу, де він якраз і говорив про Zeitenwende. Я бачу страшенні зрушення в німецькому суспільстві, зокрема в німецькому політикумі.