Для чого Москві потрібен Севастополь?

Запитання може, щонайменше, викликати здивування. Таж у Москві вже всі горобці процвірінькали, що Севастополь – «город славы русских моряков». Тут розташована основна військова база Чорноморського флоту, на яку «Воєнна доктрина Російської Федерації», схвалена Путіним 24.12.2014 р., покладає «оборонні» функції по всій акваторії Чорноморського басейну. До того ж, останнім часом з Москви постійно лунають нахвалення посилити обороноздатність цієї потужної морської фортеці додатковими стратегічними силами, оснащеними найновішим озброєнням – ракетами з ядерними боєголовками.

До речі, у розділі 27, частина 3 згаданої «доктрини» введена правова норма, згідно з якою «рішення про застосування ядерної зброї приймається Президентом РФ». Чого можна очікувати від людини, яку називають психічно неадекватною, страшно навіть подумати.

Наведені відповіді були, здається, вичерпними ще півроку тому. Одначе напередодні 2015 року в Москві сталася подія, яка перевела суть проблеми з чисто військової в історичну площину. В Києві, на жаль, на це не зреагували. Тобто помітити – помітили, але системного аналізу не провели. А дарма.

Отож, Путін звернувся із передноворічним посланням до обох палат Думи. Нагадаю, такі послання – одна із форм найважливішого політичного документа, в якому глави держав представляють народним обранцям, а через них усьому народові головні принципи внутрішньої і зовнішньої політики своєї держави.

Само собою було очікуваним, що Путін не обмине питання недавнього захоплення Криму, а також було очевидним, що він обґрунтовуватиме правочинність цього акту, який Україна й увесь світ уважають окупацією. У такій позиції московського агресора не було чогось неочікуваного. Та от, кадебістський полковник-окупант здійснив переворот не лише у міжнародних правових принципах, а, щонайголовніше – в історичній науці. Насамперед – російській.

Путін стверджує, що в Криму (цитую):

– Розміщений духовний витік формування багатоликої, але монолітньої російської нації і централізованої російської держави…

Для Росії Крим, стародавні Корсунь, Херсонес, Севастополь мають величезне цивілізаційне і сакральне значення так само, як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам та юдаїзм. І саме так ми будемо до цього ставитися відтепер і назавжди.

Ну, щодо «назавжди», то не варто так поспішати. Була вже Російська самодержавна імперія, яку називали не інакше, як – «незыблемая». Розлетілася. Був «союз нерушимый», який, як співали у гімні, «навеки сплотила великая Русь». Також розлетівся. Імперії самі собою, а тим паче ті, що зазіхають на загарбання чужих територій, неминуче терплять крах – розлітаються. Це Закон Історії.

Та все ж, сконцентруймо увагу, принаймні, на 4-х аспектах імперської маячні, висловленої новітнім фюрером.

1. Так, російська нація справді «багатолика». Добре, хоч це визнається. Зрештою, як не визнавати? На інтернет-сайті Енциклопедії Нижнього Новгорода самі російські історики стверджують: «Русских принято относить к славянским народам. Хотя известно, что этническая основа нации складывалась из огромного количества народов и племен. Центральное положение среди них занимал финно-угорский народ меря… Меря жили на территории современных Ярославской, Ивановской, части Костромской, Владимирской [Суздальской], Московской и Тверской областей. Именно здесь происходило формирование этнического ядра великорусского народа…»

То де ж усе-таки «духовний витік – формування» російської нації, народу, держави? «Именно здесь», як визначають російські історики, чи в Криму, як про це тепер стверджує їхній президент? Знати це – абсолютно необхідно. Хоча б для усвідомлення того, що генетичну основу російського народу, а отже, його психологію, ментальність, характери людей склали не русичі, не слов’яни, не європейці, ба, навіть не азіати, а близько 50 (!!!) племен фінського, угорського, іранського, монгольського, взагалі тюрксько-ординського походження на чолі з войовничим, жорстоким племенем меря, яке всіх підбивало під себе, сформувавши «етнічне ядро великоросійського народу».

Не знаю, чи хтось може запам’ятати назви бодай найчисленніших із цих племен, але постійно повторювати хоча б ті, які називають самі росіяни – упевнений – потрібно постійно. Ось вони: вєсь, єм, карели, іжорці, ладожани, вєжами, чудь, меря, мордва, мурома, мокси, чуваші, чемериси, комі, пермь, печора, ям, зимигола, корсь, нарова, ліб, кипчаки, кінгіт, сіджиут, чичили, іграки, киргизи приуральські, черкеси, огузи, тухси, ячма, чуруки, болгари волзькі, досить чисельні племена монгольського еміра Хушитая, еміра Байку.  Під час «собіранія» майже повністю був знищений найчисельніший народ юкагирів, який, складаючись із сімей професійних рибалок і мисливців, себто людей яскравої індивідуальності, не захотів іти «в котел». Волелюбні чукчі до середини ХІХ ст. чинили відчайдушний опір загарбникам. У виданому царатом 1857 р. «Своде законов» автори змушені були визнати наявність «не вполне покоренных народов». Російський дослідник В. Богораз видав 1934 р. в Ленінграді книжку про історію «собіранія зємєль», назвавши її просто «Чукчи». Таких посилань можна знайти чимало.

То знову і знову запитаймося у збаламучених новими «історичними» концепціями сучасних росіян: як ви будете тепер вписувати в цю історію Крим? І чому ваш лідер говорить про «стародавні» (у множині) Корсунь, Херсонес, Севастополь (до речі, треба на першому місці ставити візантійську назву  Херсонес, а після неї – давньоруську Корсунь, вкінці сучасну – Севастополь) коли йдеться про одне й те ж місто?

2. Що москалі робитимуть з Києвом, який досі був для них «матерью городов руських»?  Вони ж уперто ігнорували те, що в «Літописі минулих літ» написано «руських» (з м’яким знаком, а не двома «с»), а це значить – українських. На привласненні давньоруської київської спадщини побудована вся їхня історіографія, культурологія, лінгвістика, літературознавство. Для прикладу візьмім хоча б підручникове дослідження академіка Дмітрія Ліхачова «История русской литературы Х–ХVII веков» (ми, студенти-філологи,  вивчали її в університеті). Справа тепер навіть не в тому, що, ніякої російської літератури не те, що в десятому, але й у сімнадцятому столітті, просто не було, не могло бути. Увесь фактологічний матеріал ученого побудований на дослідженні літописів Київської Русі, документах, що творилися на території України, на українському фольклорі й давніх літературних професійних творах (скажімо, геніальна поема «Слово о полку Ігоревім»).

Загальновідомо: щойно 1721 р. Петро І повелів називати Московське государство Російською імперією й доручив своїм посіпакам познаходити в Україні всі давні літописні першоджерела та архіви й перевезти їх у Москву або Санкт-Петербург, а його послідовниця Катерина ІІ 4.12.1783 р. видала указ про створення «Комісії для складання записок про давню історію, переважно Росії». Комісія «ретельно» працювала зо два десятиріччя.  Основна методологія роботи придворних укладачів історичних «записок» – відома: знищення всього, що відтворювало історію і культуру України, переписування першоджерел зі спотворенням їхнього змісту… Отже, готувалися «витоки» суто російської «історії» й так починалася російська культура, зокрема література. Путін переносить першопочатки цієї історії в Крим. Як це тепер узгоджуватиметься?

3. Звісно, Москва від Києва не відмовиться. «Величезне сакральне і цивілізаційне значення» Криму у «формуванні монолітної  російської нації і централізованої держави» російським історикам якось доведеться узгоджувати із роллю у цьому процесі Києва.  Міркування Путіна виходять із того, що 988 року в Херсонесі-Корсуні-Севастополі прийняв хрещення київський князь Володимир Великий, якого москалі вважають своїм «Красным Солнышком». 27 лютого 2015 р., депутати росдерждуми звернулися до Президента України П. Порошенка, вимагаючи «не приватизировать великого русского князя Владимира, ибо тогда, когда он правил, Украины не было». А на міжнародному економічному форумі в Санкт-Петербурзі, 18 червня 2015 р. Путін укотре  повторив свої політичні сентенції, що росіяни й українці – єдиний народ, а тому їм судилося жити разом.

Що ж, незважаючи на величезні зусилля, в тому числі й воєнні, не виходить. «Аказывается, уматерить Киев не так просто». А тут ось він – Кримнаш. Аби усунути на задній план історичну роль Києва у становленні східнохристиянської цивілізації, Москві знадобився Севастополь.

Божевільні базікання Путіна на тему історичних концепцій були б просто нікчемними і смішними, якби за ними не проглядалася ще одна небезпека, яка стосується кримсько-татарського народу. Адже: якщо Крим (Севастополь) – це та територія, з якої для Росії починаються витоки їхнього національного, державотворчого і сакрального існування, то чи може на цій землі бути місце для самостійного національного, політично-державотворчого (нехай навіть у формі автономії), релігійного самоутвердження іншого народу? Путінський геноцид кримськотатарського народу  за національно-релігійним принципом може виявитися ще жорстокішим за сталінський геноцид за принципом політичним. Україна і світ мають сказати про це своє слово.

4. Для тих, хто розмірковує про перспективи повернення Криму до складу України, мають стати основоположними не тільки аргументи швидкого економічного розвитку на материковій українській землі, зростання добробуту українських громадян чи безвізовий режим поїздок у країни ЄС. Адже для Москви Севастополь – це як священна Храмова гора в Єрусалимі для мусульман та юдеїв. Яка велич, який розмах! «І саме так ми й будемо до цього ставитися відтепер і назавжди», – каже Путін. А ми до них збираємося зі спокусою свого споживчого кошика.

Що на це кажуть самі кримчани? А історики? А представники кримсько-татарського народу? Їм де тут місце?

Заява Путіна тягне за собою далекосяжні наслідки. Це сучасний історичний переворот, який пробують учинити сучасні кагебісти, які ніколи не бувають колишніми.