Егоїстичний сепаратизм. Лікбез для виборця

Від виборів до виборів українці роблять одну й ту ж помилку – плутають політиків-популістів з політиками-патріотами. Невдовзі вибори, на яких громадянам України знову доведеться відділяти зерна від полови. Як зробити правильний вибір?

Український виборець - наївний виборець. Попри відверту нещирість більшості українських політиків, українці й досі уважно перечитують їх передвиборчі програми, щиро вірячи - все, що там написано, свята правда.

Проходять вибори, і новообрані депутати, прикриваючись патріотичними гаслами, починають покращувати свій добробут. Виборці ще деякий час, за інерцією вірять в них, але, поступово, захоплення змінюється розчаруванням. Обіцянка не виконана, з чого ми робимо висновок, що цей політик - не патріот! Висновок цей не завжди вірний. Скоріш, цей політик популіст. В душі він може бути щирим патріотом, але тільки в душі...

Отже, від категорії „не патріот" ми перейшли до категорії „популіст".

Хто такий популіст? Той - хто, прикриваючись патріотичними гаслами, намагається досягти власної мети: влада, збагачення і т.д. Можна використовувати популізм і для того, щоб приховати свою неспроможність, або небажання працювати над вирішенням реальних поточних проблем.

Яскравими прикладами вдалої популістської компанії можна вважати президентську компанію Віктора Ющенка та парламентську 2006 року Партії регіонів.

Чи став би Ющенко Президентом України, якби записав у своїй передвиборній програмі, скажімо, таке: „Моя мета - реабілітація УПА". Однозначно - ні. Змогли б „регіонали" на парламентських виборах отримати масову підтримку, якщо б відверто сказали: „Наша мета - приватизація країни кількома фінансовими групами" Теж навряд.

Справжні цілі політиків прикривались патріотичними лозунгами, і український народ не зміг, або не захотів, цього побачити. Хто в цьому винен? Віктор Ющенко? Ні.  „Регіонали"? Теж ні.

Винні ми самі, тому що дозволили собі вірити - щиро, без сумнівів.

Винні ми самі, оскільки радо слухали порожні розмови і не цікавились справжніми цілями своїх обранців.

Зупинившись на цілях, ми відразу перейдемо з площини абстрактних понять у прагматичну дійсність. Перед тим, як поставити „свою відмітку" у виборчому бюлетені, кожен повинен задати собі питання: „Якщо цей кандидат чи партія, за яку я голосую, досягнуть своєї мети, що це дасть мені особисто? Як мій вибір вплине, не на Україну в цілому, а на мене особисто?"

Треба бути прагматичним егоїстом, а якщо мова йде про твою область чи твоє місто, то й прагматичним сепаратистом.

Територія, на якій ти живеш, повинна отримувати перевагу перед іншими, цього треба прагнути і в цьому немає нічого кримінального. Ми повинні відчути перевагу від того, що Львів, як стверджують львівські політики, європейське місто.

Наразі бути сепаратистами вдається лише мешканцям Києва. Вони отримують більшу зарплату, мають краще розвинуту інфраструктуру. Кияни ніколи не відмовляться від цього на користь інших міст чи областей.

Позиція „сепаратиста" дозволяє заявляти про свої справжні цілі та вимагати їх задоволення. Необхідно боротись за свої привілеї й „егоїстично" вимагати для себе ремонту доріг, інвестицій, створення робочих місць...

Така боротьба вимагає багато часу і сил, тому що звичайна декларація, на кшталт „Хочу вже, все і крапка" моментально стає популізмом. Почати цю боротьбу варто з відділення політиків-прагматиків від політиків-популістів і, нарешті, зробити на виборах свій егоїстичний вибір. Бо „егоїстичний сепаратизм" - цвях у домовині популізму.

Фото з сайту  www.volyn.com.ua