«Електрон» на Винники та пенсійні мігранти

Раптом чути зойк, по тому декілька голосів теж щось вигукують. Автобус 29-го маршруту, щойно від’їхавши, знов зупиняється. Спершу нічого не зрозуміло, хіба якесь незвичне збурення довкола, бо, мабуть, хтось запізно помітив потрібну зупинку. Однак вже за мить з’ясовується: водій рушив попри те, що одна бабуся повільно виходила через середні двері. Вона не встигла та впала на хідник біля зупинки, а коли їй допомогли підвестися, шофер уже зачинив двері, щоб спокійно їхати далі. Однак кілька невгамовних чоловіків у салоні гучно вимагали вибачень та відшкодувань.

Після суперечки водій згодився на «компенсацію»: у руці одного з обурених промайнув кутик рожевого папірця – вочевидь, двісті гривень, а може і більше —похапцем тицьнули бабусі. Після такого дещо феодального благодіяння автобус їде далі. На наступних зупинках ті ж таки чоловіки, прямуючи до виходу, бурхливо й по-лицарськи обіцяють завдати ушкоджень водієві, якщо «таке станеться ще раз».

Я не з тих людей, які вміють швидко й агресивно відповідати на якусь кривду. Завжди бути напоготові, щоб боротися зі співвітчизниками у громадському транспорті, – це точно не про мене. І я радше заціпенію через те, що водій не вбачає в такій ситуації нічого особливого; ніби усе гаразд, якщо ми навіть не побачили шматків м’яса і літрів крові. Навіть бабуся ошелешено усміхається, коли їй приділяють стільки уваги. Я не дуже відрізнявся б, якби опинився на її місці.

Суто технологічне покращення

Ще торік новенькі «Електрони» нарешті призначили курсувати до Винників поблизу Львова. До того маршрут № 29 – від двірця до передмістя – обслуговували засоби на колесах, що їх мені несила називати інакше, як жовті бляшанки. Транспортна реформа начебто спрацювала, однак оприявнився «невеличкий» ґандж: уважно водії вміють хіба збирати готівку і, можливо, кермувати, однак помітити бабусю, яка наважується на подолання сходинки, їм годі.

Чи то дзеркал бракує в тому «Електроні», чи то підприємство заощаджує неймовірні гроші на тому, щоб зробити оголошення зупинок й усілякі «обережно, двері зачиняються». Коли мені вперше довелося бачити таку саму пригоду, якою розпочалася ця розповідь, я не вірив, що це справді відбувається. Тоді іншу літню жінку було прибито дверима, коли вона намагалася, спершись на сходинку однією ногою, підібрати другу. Автобус уже їхав кілька метрів, доки водій помітив, що затиснута дверима жінка шкребе новеньку дорогу стареньким капцем.

Ще більше мене вразило, що негаразди тої бабусі не закінчилися. Коли пані виходила з того самого буса на вулиці Підвальній, «Електрон» також рушив до того, як пасажирка встигла стати ногами на хідник. Жінка безпорадно впала, охопивши голову руками. Я допоміг їй підвестися, хтось поруч уже зчинив ґвалт, викликаючи водія. Мені натомість вкрай важко було скласти докупи те, що ця дивна, майже сюрреалістична пригода відбувається поруч із безжурною площею Ринок, у самому центрі Львова.

Те, що нас єднає

Було б великою брехнею вважати це «лагідне» дрібнопобутове насильство суто львівським. Звісно, я колись бачив немолодого чоловіка, який просто котився дорогою. Тоді водійці тролейбуса набридло чекати, доки він, ставши однією ногою на сходинці, докаже розмову з приятелем, що лишався на зупинці. По тому мені доводилося бачити й чути юрбу літніх людей, які штурмували тролейбус, а шоферка прибивала їх дверми й лаялася в мікрофон, що ніде не поїде, якщо вони аж так пхатимуться.

Ці два випадки я бачив у Севастополі. Ще до анексії. Схожі пригоди траплялися й у Донецьку, де мені також колись довелося жити. Зважаючи на це, здається, що «ментальну прірву» між «протилежними» частинами України дещо перебільшують. Водій жовтої бляшанки чи великого «Електрона» у Львові буде радше таким самим, як його колеги на сході чи півдні. І своєрідне пострадянське соціальне тавро – «пенсіонери», скрізь має однаковий зміст.

Можна було б банально підсумувати: ми наполегливо, навіть завзято вдаємося до старих і звичних помилок, адже купуємо новенькі автобуси, сліпучо освітлені й прикрашені порівняно непоганою рекламою, однак всередині опиняються предковічні шофери та непозбувне «передайте, будь ласка». Можна було б цим задовольнитися, якби транспорт не був ще місцем промовистого зіткнення, а для когось навіть простором упослідження. Останнє, вочевидь, неабияк стосується «пенсіонерів». Тож чим насправді є ця усталена й послідовно відтворювана традиція?

Небезпека, яка завжди з нами

Через цю традицію, через цей вправний суспільний механізм мене в нашому повсякденні не облишає відчуття небезпеки. Водночас дехто з тих, хто протиставляє себе «пенсіонерам», сповідує такий собі постгуманістичний оптимізм, мовляв, ті кілька «невдалих» поколінь у хустках, з «колгоспними звичками» і над всяку міру покірливою вдачею незабаром вимруть. Звісно, «динозаври» мимовільно заберуть у потойбіччя геть усі комуністичні й тоталітарні «незручності».

Проте ті кілька поколінь виявляються не аж такими простими. Є там цікаві для сучасного світу люди. Є також ті, хто ґрунтовно опосів деякі партійно-номенклатурні гніздечка чи ж законсервовану бюджетну сферу. Однак є також ті, кого деякі молодші й діяльніші люди звинувачують ледь не в усіх негараздах України. Наприклад, через те, що нібито літні люди, «пенсіонери» гуртом голосують на виборах «за гречку». Малювати колективні портрети та впроваджувати колективну відповідальність ми, вочевидь, вміємо не гірше за одного радянського вождя.

Ще в 90-ті роки, на які припало моє дитинство, мене вражало, як сама державна система воліє випхати за межі сучасності всіх тих ветеранів праць і війн, заслужених і героїв. Було звичкою застосовувати до них кліше бідолашності, без жодних спроб зрозуміти сутність. Тоді хіба поодинокі особи не уникали дражливого питання: хто всі ті люди? Що на них поширюється й чому так незручно розмовляти про те, в якому становищі вони опинилися? Однак для «молодих» поколінь цікавим мало б бути й інше: а нас «Електрони» майбутнього теж затискатимуть дверима у такий спосіб? Ну-бо це вже традиція, певна засаднича тяглість.

Донбас і питання руба

Коли мене не облишає відчуття того, ніби наше суспільство десь недопрацювало, певна частина моїх співвітчизників, вочевидь, ладна шукати цілу верству суспільства, якої не шкода. Якось мені довелося сперечатися з приятелем, бо він гаряче обстоював думку, ніби смерть «пенсіонерки» під час перетину лінії розмежування на Донбасі може бути хіба «маніпуляцією» й аж ніяк не причиною для співчуття. Вони ж бо здобувають собі «надмірні» подвійні пенсії, вони замилюють очі соціальним службам і по-царськи розкошують на ті кількадесят євро на місяць.

Мені також впало у вічі, як на цю хвилю зірваних з власних місць людей зреагувала банківська бюрократія, впровадивши спеціальні рахунки з назвою «пенсійний мігрант». Звісно, ці пластикові картки мали більше обмежень, аніж послуг. На відміну від карток інших, також не надто бажаних утриманців похилого віку, яких, щоправда, не позначено тавром «зареєстровані на непідконтрольних територіях».

І слово «мігрант» тут не менш промовисте, аніж затиснута дверима новенького «Електрона» бабуся. Коли десь у світі криза стається через біженців зовні, ми не знаємо, що ж вдіяти з біженцями всередині. Коли десь у світі розуміють, що ситуація вкрай незручна, але бюджет є обмеженим, ми виправдовуємося «солідарною» системою пенсійного забезпечення. Хтось обстоює позбавлення виборчого права за віковою ознакою, хтось вже ладен ретельно допитувати цих «пенсіонерів» щодо їхніх вподобань, аби визначити, чи заслуговують вони на благеньке утримання. Ніхто, щоправда, не зауважує, що «молодших» не аж так легко централізовано чогось позбавити, а тут – не лише зручно, а ще й не шкода.

І мені врешті-решт укотре спадає на думку, що нові блискучі вагони й показовий косметичний євроремонт не заспокоять мого відчуття небезпеки – такого рідного й водночас остогидлого. Саме того, яке скрізь – у Львові чи поблизу Донецька – щоразу відкидає усе наше суспільство на кілька століть у минуле. Туди, де не було ані прав людини, ані гідності для «посполитих», ані шансів на виживання для всіх, кому «щастить» на вразливі стани.