За місяць війни Росії в Україні потяги «Укрзалізниці» евакуювали з небезпечних місць центру, півдня та сходу країни у більш спокійні західні регіони понад 3 млн людей. Лише з Донеччини і Луганщини залізничники здійснили за місяць 230 евакуаційних рейсів, а Центральний залізничний вокзал Києва прийняв понад 1,5 млн пасажирів. 400 тисяч людей вивезено потягами із заходу до сусідніх країн.
Вимушені переселенці біля львівського вокзалу у перші тижні війни (фото NDTV)
ZAXID.NET поспілкувався із Тарасом Волошинівським, який раніше працював провідником потягу №92 Львів – Київ, а під час війни перейшов на евакуаційні рейси зі Львова до Перемишля.
Виїжджали з Києва під вий сирен на свій ризик
Тарас Волошинівський розповідає, що перша його зміна воєнного часу почалась 26 лютого і тривала без перерви 6 діб. Того дня бригада потягу №92 вирушила до столиці, але замість пасажирів везла тільки гуманітарну допомогу для військових і цивільних, які опинилися під ракетними ударами росіян.
«Коли ми приїхали у Київ, було страшнувато, якщо чесно. Ми читали новини, що прорвали оборону там і там, і розуміли, що ми за 15 км від того місця. Сирени за сиренами, а ми мали вже відправлятися, люди у вагонах. Працювали на свій страх і ризик», – згадує залізничник.
Він додає, що вікна у вагонах потягів майже завжди зашторені, а якщо оголошують повітряну тривогу, то людей просять опуститись ближче до підлоги, прикрити голову і обличчя, щоб принаймні не поранило розбитим склом.
«Хоча ми ж розуміємо, що якщо буде пряме попадання, то нічого поїзду не допоможе. Тут ніхто не застрахований. На щастя, зараз наш маршрут пролягає переважно через ліс», – говорить провідник.
Черги із поїздів на польському кордоні
Одразу після повернення з Києва Тарас Волошинівський перейшов у поїзну бригаду евакуаційного рейсу Львів – Перемишль. Потяг відправлявся зі Львова о 9 ранку, а в Польщу приїжджав лише о 19. Хоча були випадки, коли в Перемишль рейс приїжджав і о 2-3 ночі. По-перше, на початку війни потік біженців був настільки великим, що на кордоні утворювались черги з поїздів і доводилось чекати 4-6 годин. По-друге, вокзал у Перемишлі не міг приймати нових пасажирів, допоки не оформить попередніх і не скерує їх далі своїми потягами або автобусами – не було місця.
Люди чекають у черзі на евакуаційний потяг до Польщі на львівському вокзалі (фото УНІАН)
Верталась до Львова бригада вже далеко за північ, а о 6 ранку вже починала готуватись до наступного рятівного рейсу. Та відсутність відпочинку, говорить провідник, була не найстрашнішою.
«Важко було, коли виходиш на посадку, а на пероні – дві тисячі, а то й більше, людей, і всі хочуть поїхати, а можливості такої немає. Спочатку брали жінок з маленькими дітьми, потім заходили жінки старшого віку, а вже після того, якщо лишались іноземці – брали їх. Багато іноземців було. У вагон, де звичайна посадка – 40 місць, ми брали по 130-160 людей. Та так якось їхали», – згадує він.
Вагон евакуаційного потягу Львів-Перемишль у перші тижні війни (фото polish.news)
Більшість пасажирів, які хотіли потрапити на рейс в Польщу, вже перед ним провели кілька днів у дорозі із місць бойових дій і були виснаженими. Навіть після цього їм часто доводилось їхати стоячи у коридорах.
«Був випадок, коли місць у вагоні вже не було і три сім'ї стояли просто в коридорі, з дуже маленькими дітьми – немовлятами. А дорога довга. Віддав їм своє купе для відпочинку. Вони були такі вдячні, це дуже зворушує. Люди їхали здалеку, були голодні і виснажені», – розповідає Тарас Волошівський.
Також, додає він, було важко дивитись, як люди, які не мали в Польщі ані родини, ані знайомих, виходили з потягу у Перемишлі і самотні та розгублені залишались на вокзалі в залі очікування – на сумках, на килимках, хто на чому, бо місць вже не було.
На вокзалі в Перемишлі поставили додаткові лежаки для українських біженців (Фото Time)
«Спілкувався з людьми, багато розповідали, що їдуть і вже не мають, куди повертатись. Будинок розбомблений і все, що у них є, це одна сумка. Є люди, які дуже переймаються, а є такі, хто тішиться, що хоча б лишився живий і здоровий. Є різні, не всі в одній ситуації», – ділиться залізничник.
Рятували волонтери
«В сторону Перемишля на зупинках у Зимній Воді або в Мостиськах волонтери завжди приносили канапки, налиснички, гарячі обіди – борщ або бульйон – роздавали всім. Приносили воду. Все так організовано, що ніхто навіть не очікував. Нашим поїздом їхали люди, які перед тим дістались із Запоріжжя, Харкова, інших гарячих точок. Вони вже кілька діб були в поїзді і потребували гарячої їжі і відпочинку», – розповідає провідник.
Також волонтери піклувались про людей на вокзалі у Львові, які годинами очікували посадку на евакуаційний потяг. Часто годували і працівників вокзалу, бо ті просто не мали змоги вийти в магазин за їжею упродовж довгих годин. Окрім того, волонтери допомагали з посадкою людей в потяги, щоб уникнути хаосу.
Волонтери роздають чай у черзі на евакуаційний потяг до Польщі на львівському вокзалі (фото УНІАН)
«Вони роблять велику роботу і дуже допомагають. Бо багато людей не встигли взяти із собою в дорогу реально нічого. Дякую волонтерам», – говорить залізничник.
Польські волонтери, додає Тарас Волошинівський, передавали провідникам молочні суміші і підгузки для мам з немовлятами, щоб полегшити їм дорогу. Бул в потязі і дитячі візки про всяк випадок.
«Більшість людей були задоволені, що вони в безпеці і їдуть, що у вагоні тепло. Але були і випадки, коли пасажири мали претензії, бо нема вай-фаю у вагонах. Намагався пояснити, що комфорт – це важливо, та зараз головне – щоб люди безпечно виїхали», – розповідає провідник.
Люди вертаються в Україну
«Бували випадки, що хтось їхав в Польщу з нами, а за два дні ми зустрічались на зворотному рейсі – кажуть, там добре, але у нас вдома краще. Навіть бачив, що в Запоріжжя вертались, кажуть, розуміють ризик, але хочуть додому і все», – говорить Тарас Волошинівський.
Із Перемишля до Львова, за його словами, їде менше людей, аніж в Польщу, та все одно вагони майже повні. Іноді жінки їдуть забрати батьків, іноді вертаються навіть з дітьми, та приблизно 80% тих, хто вертається, за словами Тараса Волошинівського, це чоловіки, які хочуть вступити до лав ЗСУ.
«Чоловіки кажуть, що не можуть сидіти за кордоном, коли їхню країну обстрілюють, не можуть ходити на роботу, коли їхні діти і жінки не захищені. 80% тих, хто повертається, одразу ідуть у військкомати», – каже залізничник.
Хочу забути, що їздив в Москву
Тарас Волошинівський говорить, що не чув про випадки, аби його колеги-провідники звільнялись з роботи і казали, що не хочуть працювати під час війни.
«Ми всі віримо в нашу перемогу і працюємо заради того, щоб зробити свій внесок у неї. Ми теж іноді опиняємось на передовій – у Києві, Харкові, Краматорську. Чули ж, що були обстріли поїздів і у Василькові, і у Запоріжжі. Багато наших колег на тій війні вже постраждали. Але ми не схиляємо голови, тому що людей треба вивезти з небезпечних територій. Хтось має це робити, не можна покладати все на військових, вони мають свою роботу, а ми – свою», – каже провідник.
У поїзній бригаді чоловік працює з 2007 року, розповідає, що за час роботи в «Укрзалізниці» обїздив всю Україну, а також багато працював на міжнародних напрямках.
«У 2010 році їздив на рейсах в Москву – тепер хочу забути про це і ніколи не згадувати, після того, що вони роблять з нашою країною і з нашими людьми», – каже залізничник.
Ми використовуємо