Фальсифікація пам’яті

В Україні дуже багато говорять про пам’ять. Ми ніби постійно щось пригадуємо: визвольні змагання, Велику Вітчизняну війну, Голодомор. Відповідні пункти можна знайти навіть у політичних програмах. Здається, наше суспільство, як герой одного фантастичного фільму, жадає «згадати все».

На жаль, це не зовсім так. Те, що нині відбувається з нашою колективною пам’яттю, згадуванням назвати важко.

Із розпадом СРСР виникла нагальна потреба в історичній легітимізації нових незалежних республік. В Україні ця потреба була особливо гострою. Нам треба було виправдати не лише державність, але й національну суб’єктність. Щоправда, всерйоз за цю справу узявся лише президент Ющенко. Посилене «згадування» Голодомору, Батуринської різанини, бою під Крутами – все це слугувало легітимізації геополітичного курсу «геть від Москви». Месидж був до наївності простий: «москалі» завжди поводилися з нами погано, і нам треба триматися від них подалі. Відповідно, у проросійському таборі стали посилено «згадувати» протилежні обставини: звірства УПА, Молоду гвардію тощо.

Як свідчать дослідження, між історичною пам’яттю і політичними вподобаннями існує явна кореляція. Спогади перетворилися на ідеологічні маркери, символи політичної приналежності. Так, серед виборців Януковича і Симоненка Голодомор вважають геноцидом від 46% до 42%, натомість серед шанувальників Яценюка, Кличка і Тягнибока їхня кількість перевищує 80%. Так само і з визнанням УПА. Серед виборців Тягнибока і Яценюка прихильників визнання УПА 75% та 45% відповідно, а серед виборців Януковича – лише 9%. З приводу цих кореляцій побутує думка, що політичний вибір визначається пам’яттю. Мовляв, східняки за ПР тому і голосують, що мають «постгеноцидну» свідомість. Однак у цій теорії забагато припущень. Насправді ж усе точно навпаки: це спогади формуються у політичних штабах. А точніше, там вони набувають ідеологічно правильної форми з усіма похідними наслідками.

Перш за все, перетворення колективних спогадів на засоби політичної боротьби спричинило до страшної деформації історичної пам’яті. По-перше, українці навчилися витісняти з пам’яті незручні для себе факти. Наприклад, обставини Голодомору мали б найкраще пам’ятати нащадки тих, хто його пережив. Але сьогодні на Сході країни Голодомор визнають геноцидом від 36% до 57%, натомість на Заході, де його взагалі не було, – аж 87%! Скажете, у західняків просто хороша пам’ять? Але ж як швидко вони забули про те, як поводилися з нелояльним населенням оунівці та упівці! Так само на Сході України пам’ятають, що «бандерівці стріляли в спину» червоноармійцям, але якось призабули, скільки західняків було репресовано з 1939-го по 1941-й. «Тут помню, а тут – не помню». Ця фраза з відомого радянського фільму якнайкраще описує нашу колективну пам’ять. Втім, «провали» у ній цілком природні. Критикувати УПА в Галичині чи СРСР в Донбасі – значить ставати в опозицію до ідеологічного мейнстриму. Тому «незручні деталі» простіше забути.

По-друге, ідеологізовані спогади спрощуються, з них зникає притаманна дійсності суперечливість, напівтони ретушуються. Націоналісти (знані ентузіасти згадування!) давно вирахували відсоток росіян та євреїв серед організаторів Голодомору. Однак про те, що на місцях хлібозаготівлю здійснювали самі ж українці, згадувати не прийнято. Ми акцентуємо увагу на тому, що до знелюднених українських сіл переселяли селян з Росії, але старанно забуваємо, що їх фактично депортували в Україну і що навіть під страхом кари багато з них утікали назад. Ми щороку згадуємо, як галичани допомагали голодним східнякам. Але не згадуємо, як голодні східняки (серед них – прабабця автора) потайки ходили по хліб до російських сіл – і «кляті москалі» ділилися з ними! Згадуючи про це, легко отримати тавро «українофоба» чи прибічника «русского мира».

По-третє, оцінки минулого релятивізуються залежно від ідеологічної кон’юнктури. Нині в «патріотичних» колах вважається хорошим тоном наголошувати, що під час форсування Дніпра 1943 року Жуков навмисне знищував українців. Мовляв, що більше у Дніпрі потопимо, то менше після війни доведеться до Сибіру засилати. Але чомусь у тих самих колах не прийнято лаяти тих, хто використав українців як гарматне м’ясо під Бродами. Зрештою, ніхто не дорікає і політичним керівникам УПА, які свідомо слали повстанців на вірну смерть – навіть після закінчення війни. Коротше кажучи, «якщо наш – то герой-розвідник, якщо не наш – підлий шпигун».

Вибіркова пам’ять огидна у всіх її варіантах – у радянському і націоналістичному, у проукраїнському та проросійському. І ще огидніше стає, коли ідеологічні супротивники вдаються до безсоромних провокацій, аби бодай символічно підкусити одне одного. Дехто ще пам’ятає, як 2010-го, у роковини Голодомору, одна комуністка написала у своєму блозі про «больных на голову голодоморцев» і те, що цього дня вона досхочу наїсться шашлику. Але чим це принципово відрізняється від яєчні на вічному вогні, засмаженої того ж таки 2010-го? Чому одні вважають своїм обов’язком напередодні роковин Голодомору заявляти, що ми забагато жаліємося, а інші – напередодні 9 травня – що це була перемога Колими над Бухенвальдом? Через такі вчинки згадування і без того суперечливого минулого ще більше невротизується. Та й, зрештою, ці провокації зачіпають передусім почуття тих самих «маленьких українців», задля блага яких все це начебто і робиться.

Але чи відповідає інтересам українців отаке згадування? Безперечно, суспільство потребує відновлення колективної пам’яті, яку ще завзятіше за сучасних політтехнологів нищив радянський агітпроп. Однак те, що відбувається зараз, – це не відновлення, а фальсифікація пам’яті. Ідеологізовані, перекручені і «відредаговані» спогади мають мало спільного з дійсністю. Ми сміємося з путінської РФ, де заборонені «фальсификации истории в ущерб интересам России», але в Україні справи не набагато кращі – з тією лише різницею, що йдеться про інтереси політичних угруповань. До того ж, про інтереси вельми мінливі. Приміром, 2007-го Луценко засуджував ОУН та УПА, а 2013-го вже заявляв, що Шухевич – «найбільший герой» для нього, а хто не визнає «місії УПА», той не може вважатися громадянином України. Або згадаймо Табачника, який на початку 2000-х не сумнівався, що Голодомор був геноцидом, а ставши міністром освіти, змінив свої переконання на протилежні. Таких прикладів чимало. Але ситуативний успіх отаких homo politicus «лайна вартий», як сказав би бравий вояка Швейк. Але як вирвати нашу пам’ять із рук маніпуляторів?..