Фарт планети Донбас, або Викреслювання зайця

Всі поразки закорінені у помилкові оцінки. Всі помилкові оцінки мають за джерела спрощені погляди на проблему або явище. Ці прописні істини, на жаль, актуальні для тієї частини українського дискурсу, де формуються погляди на явища сучасного світу.

Скажімо, таке явище, як «Донбаський ґештальт» (у його політичному, соціальному, культурному вимірах), дорослішало й набувало повноти ознак на очах цілої когорти людей, які позиціонують себе як вітчизняні інтелектуали. Вони його вперто не помічали. Коли ж явище дозріло до повноти своїх ознак і почало, кажучи мовою філософів, обумовлювати собою всю країну, наші речники навіть заднім числом не змогли притомно його проаналізувати. Їх вистачило лише на створення примітивних означень: «бандити», «постсовковий простір», «суржикована територія», «шахтарський Мордор» тощо.

Однобічне оцінювання призвело до легковажних висновків і дій. Пам’ятаю, як під час подій кінця 2004 року «5 канал» транслював ледь не на всю планету «картинку» з підпилим шахтарем, що справляв природну потребу за гаражем, як «опорний образ» донецького прихильника Януковича. Навряд чи журналісти каналу, включно з його редакторами та ідеологами, уявляли, яку бомбу сповільненої дії вони цією «картинкою» (а також усією примітивною стратегією позиціонування донецьких як «гоблінів з Мордору») закладають під майбутнє України. Жоден аналітик тоді не пояснив їм, що одною з наріжних основ панівного у Донецькому ґештальті менталітету є установка: «Ничего не забывать и никому не прощать». Хоча, якби такий аналітик і знайшовся, хто б його тоді послухав…

Починати деконструкцію тих процесів, які тепер відбуваються в українській політиці, на мою думку, потрібно з того, що на Сході України в останні століття сформувався своєрідний соціокультурний ґештальт. Він молодший за ґештальти Галичини, Буковини, Волині та Києва, витоки яких сягають княжих часів. Донецький ґештальт склався в період колонізації степу та наступної індустріальної революції практично «на порожньому місці». Як і кожна молода цивілізація, він пройшов через певні етапи синтезу та крізь напружені пошуки самоідентифікації. Населений переважно пролетаріями (найманою робочою силою, звезеною звідусіль), він не мав сільського «бек-ґраунду» й більш органічно, ніж старі ґештальти, сприйняв комуністичну доктрину як наріжний елемент соціального впорядкування. У ньому кочова складова поступово замінювалась на осідлу, але до кінця так і не щезла. Мало що так дратує дрібних буржуа з осілого народу, як ментальна присутність кочового пофігізму. Але це так, між іншим.

Комунізм прийшов на Донецьку землю у запакованих до єдиної практики двох форматах: «месіанському» та «побутово-колективістському». Месіанський формат швидко зійшов на пси, як сходить на пси будь-яке сектантство, що встановлює конкретні дати і форми земного раю. Але побутово-колективістська складова соціального модерну, який сповідували комуністи, виявилася стійкішою. Культурологам феномен пролетарського солідаризму у його східноукраїнському варіанті найкраще вивчати за фільмом «Королева бензоколонки». Тоді можна вважати знаковим той факт, що керівний талант Віктора Януковича вперше виявився саме на автобазі. Автомобільні дороги і залізниці стали певними «лініями кристалізації» Донецького ґештальту, сформованому на перехресті давніх кочових і торгівельних директрис. Донецькі люблять автівки. Адже безмежний степовий простір спокушає до швидкого руху не лише нащадків тюркських кочовиків.

Пролетарський солідаризм, до пори до часу придушений державною бюрократією, зродив певні специфічні принципи «великого гуртожитку», де сувора боротьба за виживання вишліфувала дуже стійкі соціальні форми, базовані на круговій поруці, дворовій дружбі «справжніх пацанів» та вічній недовірі степовиків до «надлишкових» та «хитрих» нашарувань культури. Людина у цій соціальній формі не може кидати життєвий якір. Вона має постійно пам’ятати, що може настати (обов’язково настане) той чорний день, коли ані гроші, ні матеріальні цінності, ні понти не врятують. День, коли цінностями стануть особиста «правильна репутація», «малява» від авторитетних друзів, дотримане слово та вміння абстрагуватись від тимчасових прикрощів поточного буття. Звідси й установка «не прощати». Адже «прощення», по-перше, неминуче вводить в «ситуативний блудник», по-друге, не дуже сполучається з дотриманням слова, а по-третє, є атрибутом тієї вищої сили, у гості до якої «не бывает опозданий».

Наскрізний прагматизм тут органічно сусідить з особливою формою побутового містицизму, для якого постать священика або відьми (на відміну від Заходу України) не є конче потрібною для спілкування з трансцендентними силами. Звідси й домінування звичаєвого права (понять) над писаними нормами. Традиція тут жива, а не книжна. А кожна жива традиція вимагає для себе реальних жертв (а не символічних офір ліберального університетського «жрецтва» і не символічних «голодувань»). Тому цвинтарі Донеччини цікаві не старовинними гробницями (яких немає), а пам’ятниками тих вже легендарних носіїв звичаєвого права та «волі до влади», котрих свіжа традиція принесла у жертву своєму прискореному змужнінню.

Воля до влади грає у молодому ґештальті настільки ключову роль, що виникає велика спокуса розглядати політичний феномен «донецьких» через лінзу неоніцшеанства. Але така претензійна методологія не сприяла би якісному аналізові явища. Воля до влади у цьому випадку зовсім не є тим вселенським означеним «альфа-чинником», що перетворює перехожого на надлюдину. Воля до влади тут передусім інструментальна. Це ключ до дверей, які виводять зі світу лузерів на той світлий шлях, де успіх залежить здебільшого від фарту.

А фарт – поняття складне і веде, як кажуть знаючі люди, своє походження від містичного «Фарру» древніх вогнепоклонників. Фарр образливий і не прощає тим, хто ставиться до нього легковажно. Впійманий демон має сидіти у глечику (на нарах), інакше той Фарр, завдяки якому демона перемогли, смертельно образиться і більше ніколи не допоможе. Образити Фарр (фортуну, фарт) гірше за будь-яке інше «попадалово». Це, звичайно, тонкі матерії нелегкого напівкочового буття, котрі рафінованим аналітикам постмодерного гарту здаються ледь не маячнею. Зрештою, не дивно. Ми живемо на різних планетах, хоча ходимо одними й тими ж вулицями.

Аксіологія інопланетян чужа і незрозуміла. Легше, звісно ж, позначити незрозуміле книжним терміном (або ж, як альтернатива – облаяти) і заспокоїтись. На цьому, до речі, вже обламалась концепція європейської мультикультурності, яку намагались впровадити розумні і далекоглядні хлопці (не рівня місцевим наслідувачам). Жива стихія не хоче влазити у прокрустове ложе культурологічних та політологічних схем. Вона їх ламає. Іноді як греблю, а іноді як набридлу іграшку.

Та суміш індустріального солідаризму з невідбутими кочовими парадигмами, яка формує теперішні «суверенні» ігри Донецького ґештальту, викликає нерозуміння, роздратування та образу тих, хто прийняв для себе панівну нині у світі систему правил та цінностей. Останні ставлять питання про «адекватність» теперішньої української влади. Можна припустити, що деякі представники теперішньої української влади так само піддають сумніву адекватність того світу, в якому заборонено називати речі своїми іменаминавіть у сауні. Чи можливий тут компроміс? Безумовно. Адже кожна свіжа неспокійна стихія рано чи пізно знаходить для себе відповідну форму історичного заспокоєння. Питання лише у часі та в наявності майстрів компромісу. І тут ми бачимо проблему.

У сучасному прискореному світі не знаходиться часу для повільного входження молодого ґештальту у «велику систему» глобального розподілу противаг та «чинників, що компенсують». Довкола панують настрої цейтноту. Світ спішить, відчуваючи наближення певних вирішальних часів. Колись поблажливі та терплячі диригенти глобального оркестру тепер нервово цікавляться у кожного новоспеченого альтиста: «Ти з нами чи проти нас?» Якщо ж відповідь на це суто модерне питання супроводжується впертим премодерним мовчанням, або ж ухильно-ризомною постмодерною невизначеністю, диригенти глобального оркестру включають механізми санкцій. Не тому, що вони злі, а тому, що світова фінансова система критично наблизилась до потреби жорсткого переформатування. Правила гри ті ж, але прапорець на годиннику от-от впаде. Тому для тридцять другого роз’яснення правил ні в кого вже нема ресурсів доброго гумору.

Відповідно, на землі України розігрується невеликий (й у глобальному масштабі не дуже принциповий) епізод світової гри «хто встигне ускочити до поїзду». Тих, хто не хоче бути розгінним ступенем чужої ракети, або ж дурнем у китайському преферансі, намагаються елементарно «взяти на понт». Ситуація як у тому анекдоті про звірів, де лев усім призначає час і місце розстрілу, але на питання зайця: «Чи можна не приходити?», каже: «Можна» і додає: «Зайця викреслюємо!»

Щоправда, зайця щасливо викреслять лише тоді, коли він матиме фарт.