Галичина: країна міст, країна сіл?

Дорогі родимці! Спершу – невелике передслів'я. Цего тижня я смутно йшов центром Львова: не встиг купити чотиритомні «Житія святих» І. Гмитрика, видані у Самборі 1891 р., і сильно себе картав (До речі, хто знає, де можна надибати сесей раритас або які залишки галицьких священичих бібліотек - порадьте, буду дуже вдячний!).

Нагло в цім славнім напівзруйнованім урбаністичнім середовищі, десь недалеко від ц-к. львівського Намісництва мене зупинив В. Р. – звісний усім пан редактор сего сайту, вживши для більшої переконливості кілька імперативних фраз майже рідною для себе німецькою. Певно, хотів нагадати, що сто років тому Львів був столицею однієї з провінцій Австро-Угорщини, про яку галичани нині говорять з утопічною ностальгією. Але не тільки: давніше сей сам пан попросив мене зчеркнути кілька міркувань про Галичину, її міфологію, ментальність та про інші цікаві й небезпечні речі. Рівночасно пан редактор переконував, що все то треба для пожитку нашої суспільности, розвитку єї духового єства і вищих змислів, льокального патріотизму, національної ідентичности, політичної зрілости etc. Я ж, натомість, більше схильний до філософії непублічного, але цілком галицького і цісарсько-королівського у своїй суті Лиса Микити. Волію сидіти у своїм замку та не вилазити звідтам без зайвої потреби, особливо у нинішні непевні часи. Кромі цего, я не знав, що би то такого єму дати. Воно звісно: як даш щось сильне і провокацийне, то дадуть по писку; як даш щось дуже слабоньке і без сензациї, також добре обірвеш. Тому рішився на початок запропонувати щось середнє, нейтральне, спокійне… Зрештою, най ся діє Божа воля. Одно слово, шановні панство, – читайте з легкім змруженєм ока.

Як відомо, на запитання «Що таке Галичина?» представники різних національних спільнот, які населяли цей край у ХІХ -ХХ ст., відповідали по-різному. Поляки дивилися на неї як на країну «своїх» міст та «чужих» – руських (українських) сіл. «Русини»/українці бачили ситуацію інакше: полонізація міст робила ці міста «острівцями» на тлі етнічного «моря» українських сіл. Водночас репрезентанти Галицької Русі підкреслювали, що й ці полонізовані міста також історично «їхні», збудовані давніми руськими князями, засновані на землі, яка споконвічно належала їхнім предкам. У відповідь поляки пропонували концепцію поступової колонізації краю: довкола галицьких міст виникали етнічно польські села. У перспективі їх мало ставати щораз більше, а це мало знівелювати аргумент етнічного українського «моря».

Боротьба за (Східну) Галичину

Ці дві різні історичні візії робили Галичину ХІХ-ХХ ст. територією не лише ідеологічного, але й збройного протистояння. Більше того, уже в середині ХІХ ст. виник політико-лінгвістичний парадокс. У планах Австро-Угорської монархії сама назва королівства «Галичини і Володимирії» була прив’язана до колишнього Галицько-Волинського князівства, проте штучно була поширена також і на Краків та історичну Малопольщу. Тому на хвилі «весни народів» галицькі українці стали вимагати своєрідного кроку назад: розподілу нової – формальної, адміністративної Галичини на дві частини – українську і польську. Від цього часу ідея двох Галичин – Східної і Західної – продовжувала існувати у ментальності суспільства як привід для дискусій і відкритих сутичок. Аргумент «польське місто – українське село» став елементом боротьби за (Східну) Галичину.

Кожна сторона не відмовлялася від майбутньої експансії. Українці бачили «своїми» не лише села, але й міста, а поляки — не лише міста, а й села. (Звідси, зокрема, ідеологічна боротьба за екзотичну Гуцульщину. Кожна зі сторін бачила в ній частину власної національної території: поляки трактували гуцулів як «давніх лехітів», українці – як субетнос в межах українського етносу). Майже кожне галицьке місто і містечко отримало подвійну міфологію: українську та польську. Так, для українців Львів був княжим містом, творінням Данила Галицького чи/і Лева Даниловича; осідком греко-католицьких митрополитів, осередком Листопадового зриву, першою столицею ЗУНРу в 1918 р. Поляки ж пов’язували його насамперед із іменем Казимира Великого, вважали бастіоном «польськості» на східних теренах, містом «львівських дітей», завжди вірним ідеалам великої Речі Посполитої. Те ж стосувалося менших міст. Наприклад, провінційний Дрогобич у свідомості поляків і євреїв залишився містом Бруно Шульца, тоді як для українців – містом, де вчився Іван Франко; (Новий) Самбір у польській історичній пам’яті був містом Лже-Дмитрія і Марини Мнішек, натомість українці стали пов’язувати його з діячами модерної історії, зокрема історико-культурним товариством «Бойківщина». Жовква для поляків була містом польських королів і полководців давньої Речі Посполитої, натомість для українців — осередком василіанської видавничої діяльності, маленький Борислав асоціювали з нафтовим промислом тощо.

Галицькі євреї

Складнішою була ситуація з галицькими євреями. Їхнє економічне, культурне та релігійне життя було прив’язане переважно до полонізованих галицьких міст, особливо малих. Галицькі містечка (Дрогобич, Броди, Жовква, Самбір тощо) для сторонніх спостерігачів дуже часто були єврейськими. У багатьох випадках це відповідало реальній статистиці: кількість євреїв тут була досить значною, в окремих випадках переважаючою. Тому серед представників єврейських середовищ Галичини була, наприклад, популярною ностальгічна пісня про «маленький Белз» – утопічну батьківщину, втрачений рай: її навіть називали неофіційним гімном галицьких євреїв. Водночас урбаністична єврейська культура була, значною мірою, польською у світській сфері, хоча й іудаїстичною у релігійній. Натомість в українських селах євреї прагнули пристосуватися до іншого етнічного середовища та нерідко розмовляли українською мовою. Однак селяни усе ж відмежовували сільських євреїв від себе, ототожнюючи їх, наприклад, з корчмами, дрібними магазинчиками тощо. На тлі тогочасної сільської дійсності їх асоціювали радше з передмістями, а не з селами. Навіть у сучасних галицьких селах їхні мешканці відокремлюють колишні єврейські хати від інших, хоча ці приміщення вже давно змінили своє призначення та власників.

Польські та українські міщани, як і селяни, розглядали співмешканців-євреїв як «Своїх Чужих». Отож, євреї в суспільній свідомості опинялися між галицьким містом і селом, у зоні віртуальної відчуженості, хоч насправді були довголітніми мешканцями цих самих міст і сіл. (Цим вони відрізнялися від модерних номадів, прикладом яких слугували цигани.)

Ще одним фрагментом міста в галицькому селі були плебанії, будинки сільських священників, до певної міри, сільські школи та панські двори. Їх також чітко відокремлювали від решти села: тут панувала міська матеріальна культура, сюди приїжджали пани з міста тощо. Звідси – й романтичне уявлення про заклятий, магічний двір. (Цей образ селянської і міщанської ментальності використала у романах «Урізька готика» і «Захід сонця в Урожі» Галина Пагутяк: тут панський двір набуває інфернальних рис, стає притулком упирів та неприкаяних душ померлих).

На індивідуальному рівні різницю між містом та селом галичани відчували дуже чітко, навіть різко. Так, вихідців з сіл і навіть малих містечок великі міста – такі, як Львів, — приголомшували розмірами, архітектурою, кількістю населення й темпом життя. Адаптація селян до урбаністичного середовища ХІХ — першої половини ХХ ст. для багатьох із них була культурним шоком. Вони звикли до іншої матеріальної культури, іншого мовного оточення, інших принципів спілкування, зрештою, одягалися в інше вбрання, як міщани. Ті ж бачили у селах яскравий приклад галицької бідності, технологічної та навіть інтелектуальної відсталості тощо. Саме тому «пригоди галицького селянина в місті» не раз ставали сюжетом художніх творів, об’єктом іронії та сарказму на побутовому рівні. У мемуарах тих українських інтелектуалів, які позиціонували себе як вихідці з села, дуже часто можна зустріти мотив насмішок з їхнього селянського одягу, діалектного мовлення, «неотесаних» манер тощо. Натомість міщани, зокрема галицькі інтелектуали, намагалися освоїти позаміський простір, сільську місцевість, вивчити селян (звідси – поширення етнологічних студій). Тут вони були туристами, яких селяни, переважно, вважали «чужими панами з міста» і відповідно трактували їхню поведінку.

Після Другої світової війни

Друга світова війна майже повністю змінила етнодемографічну та культурну складову галицьких міст і містечок. Місцеві євреї були знищені під час німецької окупації; польську спільноту піддали репресіям та переселили у тодішню Польську народну республіку. Частину довоєнної української інтелігенції депортовано вглиб СРСР, ще частина емігрувала на Захід тощо. Водночас схема відносин між містом і селом змінилася лише частково. У багатьох галицьких містах і насамперед у Львові їхніх давніх жителів замінили нові. Цей процес можна поділити на два етапи. Так, у перші повоєнні роки демографічна порожнеча галицьких міст була, значною мірою, заповнена жителями східних регіонів України, а також росіянами. Такі центри, як Львів, на певний час стали російськомовними, і українізувалися лише з 60-70-х та навіть 80-х років ХХ ст. Тоді радянська влада почала активно індустріалізувати галицькі міста, залучаючи до роботи на підприємствах сільське населення та будуючи для селян-робітників нові житлові мікрорайони. Разом з колишніми міщанами-українцями, ці селяни стали основними україномовними жителями радянського Львова.

Виникла концепція подолання різниці між містом і селом. Це змінило образ галицького села. Передвоєнне дерев’яне село під солом’яною стріхою, оселі якого освітлювали свічками, нафтовими і гасовими лампами, ставало реліктом історичної пам’яті та художньої літератури. Селяни прагнули модернізувати побут: архітектуру будинків, їх технічне наповнення. На сільських вулицях з’явилися й інші ознаки міської цивілізації, наприклад, приватні автомобілі. Водночас радянське галицьке село на довший час стало асоціюватися з колективними господарствами (колгоспами), де селяни працювали. В окремих аспектах поняття колгосп взагалі поглинало поняття село.

Галичина пострадянська

Розвал СРСР, знакове для Галичини національне відродження 90-х рр. ХХ ст., перехід до нової, гібридної, економічної системи – все це знову змінило співвідношення між міським і сільським компонентами в Галичині, принаймні на культурному рівні. З одного боку, галицькі міщани-українці почали активно запроваджувати національні звичаї, які генетично були сільськими, переобладнуючи міське середовище на свій лад. З іншого, частина міських мешканців почала акцентувати на тому, що рустикалізація галицьких міст, насамперед Львова, – приклад нерозуміння міської культури, прагнення перетворити місто у село, створити «село в місті». (Тоді як сучасні села, навпаки, прагнуть трансформуватися у містечка). Це, стверджують вони, провокує розрив із дотеперішньою міською історією, веде до руйнування архітектурної спадщини міст тощо. Серед таких дискусій формується суперечливий образ Галичини початку ХХІ ст.: країни міст і країни сіл, П’ємонту і провінції водночас.

P.S. Дякую за уважне читання, і за неуважне – також (може, так навіть ліпше). І навіть якщо Ви не читали цього допису взагалі, усе одно зичу доброго настрою і милого поводження. (Далі мав би стояти смайлик, який сміється, підморгує або показує язика, але в солідних публікаціях таких значків не вміщують, тому наразі обійдемося без цього).

 З повагою,

Щиро Ваш

 Р. Г.