Громадянське суспільство Західної України – локомотив історії

Переповнені салатами й іншими масними наїдками столи вже давно потіснили щиру радість від різдвяних та новорічних свят. Сама символіка народження нової епохи щораз більше асоціюється не з новими можливостями, а з неприємним відчуттям у шлунку, надмірним заливанням в організм алкоголю та майже примусовими традиційними "розвагами" протягом так званого українського рамадану (від Романа до Йордана).

Все починається з іменин Романів, потім естафета плавно переходить до Андріїв, за ними суне лавина корпоративів (і це все під час посту), а тоді – латинське Різдво, Новий рік і ще раз Різдво та Старий Новий рік. Такий собі непрактичний і марнотратний традиціоналізм у дії.

Ніби й не було суспільної модернізації у складі імперії Габсбургів, ніби й не відбувалося ніколи секуляризації української публічної сфери. Для нас теперішніх одним із найактуальніших є питання, чому традиціоналістська форма є такою живучою і чому громадянське суспільство, елементи якого вже давно спостерігаються у західноукраїнському соціумі, так глибоко ховається під нафталінними пластами традиції? Без розуміння усієї багаторівневості української ментальності годі братися за аналіз, а тим більше за вибудовування якихось перспективних програм. Та й тут, якщо вже ми зібралися говорити про традиції і громадянське суспільство, треба набратися особливої мужності і сказати, що мова йтиме здебільшого про Західну Україну.

Напевно, у багатьох читачів це твердження викличе поблажливу посмішку. Мовляв, знаємо ми всю вашу "западенську" потугу: Карпати, туризм, сфера послуг та понад мільйон заробітчан у Євросоюзі. А от на індустріальному Південному Сході концентрується ледь не все промислове виробництво країни. То хто і чиїм локомотивом має стати? Так і виринає перед очима алегорія Галичини: розцяцькована чічками-стрічками фіра, що під спів колядок мчить на повну силу галицьким бездоріжжям. Натомість алегорія Донбасу – це велетенські труби, що димлять над металургійними гігантами, та замурзані шахтарі, в яких виблискують тільки очі й зуби. Таку дихотомію можна було б надалі розвивати, і все, здавалося,  відповідало б пропагандистському кліше про "трударів" сходу і "паразитів" заходу. Все, якщо керуватися механістичною логікою кінця ХІХ та першої половини ХХ ст.

Все, напевно, так і виглядало б, якщо не брати до уваги суспільної модернізації, творення громадських інститутів та громадянського суспільства. Отже, мова має йти не тільки про  промислові потужності, але й про здатність суспільства до самоорганізації, про ініціативу знизу, про такі поняття, як громадський осуд і глибина вкоріненості цих явищ. Саме таку різницю між Сходом і Заходом ми маємо можливість спостерігати у наші революційні дні. Отже, суть проблеми криється в якісних характеристиках суспільства й у тривалості історичних традицій.

Колись давно мені до рук потрапила доповідна записка першого австрійського намісника Галичини графа Перґена імператриці Марії-Терезії. Записка містила опис ситуації на території, яка відійшла під правління Габсбургів 1772 року. В описі "цивілізованого" австрійця наскрізь відчувалася зневага до "неправильних" галицьких туземців. Заодно він інформував імператрицю про те, як багато зусиль і праці їм доведеться докласти, щоб підтягнути край до певного австрійського стандарту. Перґен писав, що вулиці у містах не вимощені бруківкою, що скрізь панує антисанітарія та безлад. Що польська шляхта малоосвічена, пихата і непрогнозована. Писав про тисячі єврейських жебраків, які живуть "з повітря", писав про малограмотних римо-католицьких ксьондзів. Фактично, кожне слово "Записки" волало про потребу надсилати до провінції нові управлінські кадри. Кадри були вкрай потрібні для докорінної модернізації краю.

Правда, мене тоді не так вразив опис занедбаних галицьких міст, серед яких, власне, містами граф назвав тільки Львів та Перемишль, як поведінкові практики різних національних груп. Отже, чим найбільше був вражений австрійський граф у поведінці тодішніх русинів-українців? Правильно, тим, що вони всі свята святкували двічі. Спочатку за Григоріанським календарем, а потім все повторювали за Юліанським. Таке собі пасивне плавання за течією. Проте просвітницькі йосифінські реформи, а потім докорінні конституційні зміни в монархії Габсбургів сформували у галицьких українців переконання, що за своє майбутнє потрібно боротися, що ця боротьба не завжди відбувається зі зброєю в руках. Там, де політичні конкуренти блокували державну підтримку, українці компенсували створенням мережі громадських інституцій. Що казати, якщо галицьким українцям вдалося створити навіть своє "приватне" військо. Мало кому відомо, що Українські Січові Стрільці існували на пожертви самих українців.

За вкрай несприятливих обставин, коли на найвищі міністерські посади у державі призначали виключно аристократів, а серед українців таких не було, їм вдалося розвинути потужний політичний рух. Масові селянські страйки, організовані політичними партіями, дозволили українцям впливати на політику Відня щодо Галичини. Бракові поважних капіталів у руках українці протиставляли масовість та організованість свого руху. Під завісу імперії дехто з українців побував навіть на посту загальноімперського міністра.

Тоді так само багато хто з молодих та заповзятих вимагав від політиків старшої генерації сміливих і радикальних  дій, як-от поділ коронного краю за національною ознакою на дві частини й утворення української національної автономії, створення українського університету у Львові тощо. Такі вимоги, з огляду на слабкий кадровий потенціал та цілковиту відсутність українського лобі у Відні, були явно передчасними. Проте ніщо не пішло намарно. Спроба українського державного будівництва 1918 року чітко продемонструвала існування серед українців-галичан високої суспільної організації.

Знову ж таки, серед молоді знайшлося радикальне крило, яке осудило старше покоління політиків за їхню "м'якотілість" та крайній легітимізм. Молоді нетерпеливці навіть чути не хотіли про якусь компромісну політику, їм хотілося справжньої боротьби, зі зброєю в руках. Вони не вважали цінністю розбудову громадянських інститутів, вони легковажили потребою еволюційного поступу. Вони вірили, що, об'єднавшись у боївки, зможуть не тільки перемогти ворогів, але й змусити "своїх" повністю підпорядкуватися їхній волі. А коли молодим націоналістичним радикалам на допомогу прийшов "східняк" Дмитро Донцов зі своїми волюнтаристськими теоріями, відтоді про громадянське суспільство в Галичині довелось на довший час забути.

У міжвоєнний період слідом за Галичиною починає підтягуватися і Волинь. Щонайцікавіше, до 1917 року на Волині не існувало виразно українських політичних партій. У міжвоєнний час в політичному житті Волині однозначно домінував лівий, комуністичний напрямок. Проте Волинь дуже швидко змогла надолужити згаяне і заходилася над створенням нових громадських інститутів. Цей феномен, можливо, вдасться пояснити високою концентрацією різноманітних протестантських общин на її території. Як відомо, протестантські церкви є зразком самоорганізації, суспільної солідарності та взаємодопомоги.  А тому вже на початку Другої світової війни на Поліссі починають творитися загони самооборони, які доволі успішно протистоять різним лісовим бандам. Напевно, цей рух мав усі шанси вилитися у щось надзвичайно цікаве з точки зору суспільної самоорганізації, якби знову у справу не втрутилася індоктринована галицька молодь, цього разу – революційне крило ОУН Степана Бандери. Загони самооборони насильно ліквідували і пізніше включили до Української повстанської армії. Радикальні галицькі націоналісти знову поставили максималістські, нездійсненні завдання перед українським рухом, спрямувавши його на братовбивчу війну із сумним фіналом.

Після розпаду Радянського Союзу і проголошення Україною незалежності в суспільстві Західної України ще якийсь час домінували політики з демократичними та ліберальними поглядами на майбутнє держави. Але згодом їх почали витісняти всілякі горлопани, які жонглювали націоналістичною риторикою, вдавали із себе прямих послідовників терористичного крила ОУН. Чому вдавали? Та тому, що весь їхній радикалізм зводився до вигукування радикальних гасел та словесних погроз на адресу уявних ворогів. Як довела практика, більшість цих політичних сил була штучно створена, маніпульована та покликана відволікати суспільство від насущних проблем. Єдиним полем їхньої "успішної" боротьби стала історія. А точніше, маніпуляції з історією, які, однак, забезпечували цим нездарам стабільну електоральну підтримку.

Для багатьох цих політиків їхній національний радикалізм перетворився на успішне ремесло, яке забезпечувало їм і їхнім родинам безбідне життя. Націоналістичний галас, який завжди супроводжував усі виборчі кампанії, не міг зачепити глибинних основ українського суспільства. Щоб вижити після розвалу радянських підприємств, багато хто ризикнув розпочати власний бізнес, інші виїхали за кордон на заробітки. Тобто люди і надалі давали собі раду самотужки, нічого доброго не очікуючи цього разу вже від української влади. Життя на Заході України стало нагадувати співіснування двох паралельних світів. Один світ – публічний: з виборами, депутатами, владою, пільгами, корупцією. Другий – з боротьбою за виживання, із середнім та дрібним бізнесом, з неписаними, але чіткими правилами поведінки, з самоорганізацією та взаємним суспільним контролем. Другий світ – це світ неформалізованих зв'язків, це світ, який виводить свою традицію з часів просвітництва, сила якого полягає в існуванні базових цивілізаційних цінностей.

Ні для кого не стане відкриттям те, що основною рушійною силою Помаранчевої революції 2004 року була Західна Україна. Не сталося дива і 2013 року. Західна Україна знову продемонструвала неймовірну здатність до самоорганізації. Про високу громадянську позицію її населення свідчить те, що люди виявилися готовими пожертвувати не тільки своїм часом, але й фінансами заради організації спротиву несправедливої влади у Києві. Тоді, як звичайні українські громадяни продемонстрували найвищі зразки громадянської позиції, професійні політики виявилися неспроможними скористатися з цього масового народного здвигу.

Замість опертися на мільйонну підтримку Майдану, опозиційні лідери вирішили узурпувати волю мас. Вони ніяк не можуть зрозуміти, що їхня сила полягає не в партійному підпорядкуванні масового громадського руху, а у використанні його сили. Дивними виглядають спроби партійних лідерів підім'яти під себе Майдан. Вони виявилися нездатними зрозуміти, що люди вийшли з протестами не за те, щоб замінити одного Януковича колективним Януковичем. Політики не розуміють, що українці не дуже довіряють партіям, не вірять політикам, які вже кілька разів міняли політичні табори і переконання.

Партійні активісти ніяк не візьмуть до тями, що студенти, громадські діячі, середній бізнес, звичайні громадяни не потребують їхнього керівництва. Партійці мусять нарешті зрозуміти, що мають необмежені можливості для політичної діяльності, і ці можливості їм дають партії. Те, що їхні партії розтратили суспільну підтримку, не означає, що вони мають право вдатися до рейдерського захоплення нового громадянського руху. З цим новітнім явищем треба працювати, треба знайти нову форму синергії між масовим рухом і партіями, а не пробувати насильно всістися у керівне крісло.

Тому не варто перетворювати масовий "майданний" рух на нову політичну партію. Треба створити координаційну (громадську) раду, до якої входитимуть також партійні лідери, але вона не буде перебувати під їхнім прямим керівництвом. Підставою такого упередженого ставлення до партійних лідерів може стати вся їхня недолуга попередня діяльність і бездарна поведінка останнього місяця. На жаль, партійні активісти виявилися неспроможними розгледіти двох надзвичайно позитивних моментів в українському суспільстві. Першим моментом є наявність в Україні свідомої і рухливої молоді, а другим – існування у Західній Україні елементів зрілого громадянського суспільства. Тому такими дикими виглядають спроби рейдерського захоплення львівського Євромайдану членами ВО "Свобода".

Те, що ідеї і риторика цієї партії суперечать засадам громадянського суспільства, є доконаним фактом. Євромайдан і партія "Свобода" є запеклими антагоністами. Тому треба докласти максимум зусиль, щоб запобігти не тільки спробам "Свободи" захопити Євромайдан, але й посприяти подальшій маргіналізації цієї політичної сили. Оскільки її ідеї – це ідеї з тоталітарного минулого, її тактика – це хибний шлях, дорога до цілковитого фіаско України.

Євромайдан у Києві став свідченням європейськості української нації. Він показав, що українці спроможні на дивовижну самоорганізацію і мирний протест такого високого рівня. І насамкінець. Традиція подвійного святкування – це ознака об'єктності нашої нації у світовому історичному процесі. Революційний здвиг 2013 року дає всі шанси Україні стати суб'єктом світової історії. Бо ж відомо: головне – не "градообразующіє прєпріятія", головне – люди.